Додати новий коментар

Нещодавно їхав додому поїздом «Львів-Солотвино», який відправляється з Ужгорода о 3.10 ночі. Взяв квиток у загальний вагон: там їхати завжди веселіше і цікавіше. Та й із цим поїздом мене пов’язують багато історій, свідком яких я був безпосередньо, або які довелося вислухати від їх носіїв.

Цього разу був втомлений, як ніколи. Зважаючи на те, що до станції призначення їхати більше двох годин, вирішив подрімати. Прокинувся тоді, коли поїзд прибув на станцію «Вилок». Далі поринути у солодкі сновидіння, які викликає приколисування поїзда, я не ризикнув, бо моя станція була наступною. Аби вбити решту часу, прямую до тамбура – улюбленого місця курців. На моє здивування, курців, окрім мене, я не виявив.
Раптом у задимлений тамбур заходить дівчина віком десь років 25. Привітавшись на російській, просить запальничку. Виконав джентльменський обов’язок (я не дозволив їй припалити самій) і у нас зав’язалася розмова. Точніше, ініціатором її стала вона сама.
Дівчина розпитувала, яким чином можна добратися із тячівського вокзалу до Тересви. Цікавилася, чи можна десь поблизу взяти таксі. Після моєї ствердної відповіді, незнайомка розповіла мені приголомшливу історію.
На Закарпатті, як, власне, і в Україні, вона вперше. З нашим краєм вона знайома тільки заочно, через свого батька, який народився на Тячівщині. Живуть вони, за її словами, за 200 кілометрів від Москви.
На чужині батько дівчини дуже довго виношував мрію відвідати Батьківщину. Але скрутне матеріальне становище постійно вносило свої корективи. Та цьогоріч дочка зробила все можливе і неможливе, щоб втілити найзаповітнішу мрію батька, яку він, до слова, виношував рівно 40 років, у життя. Я навіть представити собі не можу, як це – чотири десятки років не бачити свій рідний край… Як бачимо, життя буває іноді таким жорстоким, що може позбавити людину побачення з Батьківщиною навіть на такий період.
Найбільше ж я був шокований тим, що, за розповіддю дівчини, її батько не тільки сорок років не був на Батьківщині, а й стільки ж літ не бачив рідної сестри. Не важко собі уявити, скільки емоцій та сліз радості виллється при зустрічі найрідніших людей!
…Дівчина, на відміну від мене, викурила сигарету скоріше і, подякувавши за розмову та інформацію, покинула тамбур так загадково, як і з’явилася. Я залишився ще на якусь мить і довго думав над цією історію, по-людськи радіючи за здійснення мрії цих людей, яка от-от реалізується.
Коли вже я прямував ближче до виходу, пролунав уже знайомий мені голос. Це була та сама молода леді, з якою ми спілкувалися кілька хвилин тому. Вона поспішила познайомити мене зі своїм батьком, запропонувавши 25 грамів бальзаму, який дуже дорогий у їхніх краях – має цілющі лікувальні властивості. Яким би дивним не здалося те, що скажу, але батько дівчини проказав тост на чистій, без домішок русизмів, українській мові. Крім того, не забув і діалекту, яким послуговуються на Закарпатті.
Побажавши їм усіляких гараздів, я попрощався. А покинувши поїзд, ще довго дивився йому у слід, радіючи за цих прекрасних і щирих людей. Єдине, до чого ніяк не можу звикнути – до 40 років, які відділили їх від Батьківщини.
Іван ТУПИЦЯ, ХайВей