ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Додати новий коментар

    28 березня 2024 четвер

    27 вересня знаменита закарпатка Гізелла Ципола відзначатиме ювілей

    29 переглядів

    Після тріумфального виступу в Японії на Міжнародному конкурсі "Мадам Баттерфляй" (Токіо, 1976 р.), завоювавши першу премію, Гізелла Ципола стала володаркою титулу "Найкраща Баттерфляй світу". На жаль, доля розпорядилася так, що в розквіті свого таланту (в 49 років) Гізелла Альбертівна залишила сцену Національної опери України, а декілька років тому й зовсім покинула Київ, переїхавши в Закарпаття — на свою Батьківщину.

    Гізелла Ципола: Я ніколи не співала примітивну музику Вона давно не виступає, але досі шанувальники опери, слухаючи виступи молодих співачок, порівнюють їх з Циполою, адже вона зуміла так підняти творчу планку, що лише одиниці можуть наблизитися до тієї вершини вокального таланту й драматичної майстерності, яку демонструвала прима. Вона пішла непереможеною, легендарною і загадковою...

    Нині в столиці Гізелла Альбертівна буває рідко, і наша зустріч перед ювілеєм стала своєрідним екскурсом у минуле.

    Від самого народження про Гізеллу говорили: "У колиску поклали пісню". Вона співала завжди й скрізь. У Мукачевому на огляді самодіяльності приголомшила журі — співала найскладніші арії в межах двох октав, з легкістю долаючи фермати на верхньому "до". Потім було Ужгородське музичне училище (клас А. Задора) і Харківський інститут мистецтв (клас Т. Веске). Уже під час навчання кращі оперні театри колишнього СРСР боролися за Циполу — Большой театр у Москві, Кіровський у Ленінграді, Київська опера, Новосибірський театр.

    Ще на самому початку кар’єри голос молодої співачки критики назвали "подібним до скрипки Страдіварі". В Угорщині, Німеччині, Чехії її порівнювали з божественною Марією Каллас. Партнер легендарної Каллас — тенор Джузеппе ді Стефано в кінці 70-х років, даючи сольний концерт у Москві, сказав: "Якби у мене було друге життя, я б хотів, щоб моєю партнеркою була Гізелла Ципола".

    Сходження було блискавичним. На IV курсі консерваторії співачка здобула першу премію на Всесоюзному конкурсі камерних виконавців, на V — першу премію на Всесоюзному конкурсі імені М. Глінки. 1976 року в Японії стала єдиною за історію цього змагання володаркою всіх трьох кубків — золотого, срібного та бронзового; титулу "Найкраща Баттерфляй світу" і "золотого кімоно" — кімоно, розшитого спеціально для співачки нитками з натурального золота, аналогів якому в світі немає. Зараз воно зберігається в театральному музеї на території Києво-Печерської лаври.

    Однак була й зворотна сторона медалі. З перших кроків кар’єри Гізеллі Циполі довелося зіткнутися з ярликом "невиїзна". Їй приписали вигадане бажання поїхати за кордон услід за дідусем, який емігрував до Америки. Так співачці перекрили можливість стажування в Ла Скала (хоча вона шість років поспіль була визнана найкращою оперною співачкою в Радянському Союзі). У 70-ті роки співачку в компанії з її партнером Анатолієм Солов’яненком позбавили гастролей, під час яких оркестром мав керувати Герберт фон Караян.

    З великими труднощами підписали їй візу в Японію. Ципола сподівалася, що перемога на конкурсі зможе позбавити її ярликів, що паплюжать, і відкриє "зелену дорогу" кар’єрі. Однак дива не сталося. З театром на гастролі випускали, але позбавляли головного — гастролей за індивідуальними контрактами: в Метрополітен-опера, наприклад. Тоді в Америку була відправлена телеграма нібито від імені співачки: "Співати відмовляюся". А в багатьох подібних випадках дирекція повідомляла, що Ципола, на жаль, втратила голос. І це в той час, коли вона блискуче виступала в Кремлівському Палаці з’їздів або десь за кордоном з трупою одного із союзних театрів. Позбавили співачку й співпраці з Covent Garden, паризькою Grand Opera, віденською Staatsoper, а виставу "Мадам Баттерфляй" після повернення Циполи з Японії в Київській опері відразу зняли з репертуару.

    Щастя і трагедія одночасно супроводжували і в особистому житті. Щастя — шлюб з видатним диригентом Стефаном Турчаком. Трагедія — в невиліковній хворобі чоловіка. Після 11 років спільного життя — в 1988 році — Турчака не стало. Незабаром і Ципола залишила театр, тому що без нього опера перестала для неї існувати...

    — Гізелло Альбертівно, люди мистецтва нерідко ведуть щоденникові записи. Чи довіряли ви щоденникам радощі й печалі?

    — Ні. Зараз я жалкую, що не вела щоденники. Адже згодом багато що забувається. А щоденники — не тільки історія, але ще й спроба самоаналізу, осмислення чогось важливого.

    — З чого починався ваш творчий шлях?

    — Для будь-якого співака головне — природний дар. Якщо його немає, то нічого зробити не можна. Але якщо він є, тоді необхідно віддатися в руки педагога, якому ти довіриш свій талант. Мені з педагогами пощастило. І з Андрієм Задором, і з Тамарою Веске, яка стала для мене другою мамою. Пам’ятаю, після перемоги на конкурсі ім. Глінки навколо мене товпиться преса, особисто вітає Ірина Архипова, а я думаю: "Ще трохи, і доведеться розлучатися з Тамарою Яківною. Як без неї буду?"

    — Ваше знайомство з Іриною Архиповою мало продовження?

    — На початку кар’єри я часто виступала в Большому театрі. Разом з Іриною Костянтинівною ми брали участь у постановці Стефана Турчака "Хованщини" Мусоргського в Ніцці в 80-ті роки, співали разом "Реквієм" Верді під управлінням Володимира Федосєєва у Великому залі консерваторії в Москві. Архипова для мене — еталон і співачки, і людини.

    — У одному з ранніх інтерв’ю ви сказали, що дуже любите драматичний театр.

    — Так. В урядових концертах, які проходили в Москві, зустрічалися люди з різних сфер мистецтва. Мене часто запрошували на вистави знайомі актори з МХАТ, театрів ім. Вахтангова, на Таганці, Радянської Армії, Сатири. Коли ми епізодично зустрічалися, здавалося, неначе й не розлучалися ніколи. У Большому театрі з величезним задоволенням згадую зустрічі не тільки з Іриною Архиповою, а також з Владиславом П’явко, Зурабом Соткілавою, Маквалою Касрашвілі, Євгеном Нестеренком, Володимиром Атлантовим, балетною парою — Володимиром Васильєвим та Катериною Максимовою.

    — Вам пощастило, ви спілкувалися і працювали з чудовими майстрами. Наприклад, такими диригентами, як Турчак, Федосєєв, Симеонов...

    — 1974 року Симеонов ставив у Київському оперному театрі "Тихий Дон" Дзержинського й "Катерину Ізмайлову" Шостаковича. У "Тихий Дон" Костянтин Арсенійович включив мене одразу, а ось Катерину співати заборонив. Боявся щодо мого не до кінця зміцнілого голосу. Сказав, що заспіваю її через вісім років.
    — Симеонов виявився пророком. Адже Катерину ви заспівали рівно через вісім років — у 1982 — на знаменитому Вісбаденському фестивалі. І вже під орудою Стефана Турчака.

    — Ситуація тоді в театрі була надто складна: за два тижні до гастролей у Вісбадені виконавиця партії Катерини захворіла, і потрібно було виручати трупу. Мені довелося вивчити партію Катерини за 12 днів!
    — Ваш виступ у Вісбадені приголомшив німецьку публіку. Режисер вистави Ірина Молостова згадувала про ці гастролі: "Тріумф — не те слово, яким можна охарактеризувати те, що відбувається в залі, коли на сцені була Гізелла Ципола". А критики шкодували, що Шостакович помер, так і не почувши вашу Катерину. Розкажіть, будь ласка, про трактування образу героїні.

    — Для мене Катерина — не завзята злочинниця, яка перемагає всіх енергією і натиском. У ній величезна сила, але не фізична. Природна спрага до вільного життя. На початку опери, якщо й існує насильство, то це над самою Катериною. От їй і доводиться боротися. Можливо, боротьба, а не упокорювання, і є вищим проявом любові до земного життя?

    — Гізелло Альбертівно, ви співали з багатьма співаками, а з ким любили виступати?

    — Серед тенорів на теренах колишнього СРСР по-справжньому унікальних було тільки троє. Це Анатолій Солов’яненко — рідкісний за якістю ліричний тенор. Василь Третяк — дивовижний драматичний тенор і Віргіліус Норейка — еталон вокальної культури. Він показав себе, до речі, й ідеальним директором Вільнюського оперного театру. Завжди оточував себе на сцені найталановитішими співаками, у тому числі й запрошеними тенорами, і не вважав, що більше виграє, якщо поряд буде стояти співак нижчий за рангом. З баритонів я любила співати з Романом Майбородою, Іваном Пономаренком. Запам’ятався і виступ у Празі з відомим баритоном з Metropolitan Opera Черрі Мілнесом.

    — Що допомогло вам завоювати офіційний титул "Найкращої Баттерфляй світу"?

    — Музика Пуччіні. Це вона керує сценічною поведінкою. На мій погляд, для співака немає композитора важчого за Пуччіні, тому що вся його музика — суцільні емоції. І коли у співака з’являється перенасиченість емоціями, виникає спазмування голосового апарату — перший ворог вокаліста. Необхідно виробити спеціальну майстерність, щоб не втратити контроль над собою.

    — Незважаючи на всю складність опер Пуччіні, ви завжди співали їх із насолодою — і Тоску, й Мімі в "Богемі", й уривки з "Джанні Скіккі", "Сестри Анжеліки"...

    — Я взагалі вважаю себе верістською співачкою. Тому й Пуччіні люблю більше за усіх. Вважаю його досі найсучаснішим композитором. Оскільки він майстерно застосовував дисонанси, не втрачаючи при цьому красу мелодичної лінії, а навпаки, зберігаючи гостроту почуттів і переживань. Це досі не вдається нікому.

    — Коли вас запрошували в інші театри колишнього Союзу, ви відмовлялися. Це було через чоловіка-диригента Стефана Турчака?

    — Так. Йому також пропонували очолити Большой театр. Але він до нестями любив Україну.

    — Ви впродовж одинадцяти років спільного життя знали, що Стефан Турчак невиліковно хворий?

    — Знала. Вже через рік після весілля у нього була клінічна смерть, я тоді за одну хвилину посивіла. І зрозуміла, що маю присвятити йому себе, щоб продовжити йому життя. Нехай за рахунок власного здоров’я і слави, але я ні про що не жалкую! Той, хто пережив подібне, зрозуміє мене чудово. Хоча, безумовно, багато що залишилося нереалізованим.

    — Адже незважаючи ні на що, ви дуже багато встигли!

    — Безумовно. З Турчаком я заспівала в "Піковій дамі", "Євгенії Онєгіні", "Тосці", "Отелло", по-новому були прочитані партії в операх "Бал-маскарад", "Орфей та Еврідіка", зроблено запис "Фауста". Унікальною роботою можна назвати "Реквієм" Верді.

    — Крім роботи на сценах оперних театрів, ви виступали на концертній естраді. У вас було 27 сольних концертів і практично жодна програма не повторювалася, твори яких композиторів були представлені в них?

    — Усіх не перелічиш. Понад усе люблю романси Рахманінова, оскільки я дуже емоційна людина. З угорської музики співала Ліста, Кодая, Бартока, Еркеля. З німецької класики — романси Шуберта, Шумана, Брамса. Виконувала маловідомі твори Дворжака, де Фальї, Рубінштейна, Глієра, Прокоф’єва, Шостаковича, цикли Свиридова. Дуже любила звертатися до романсів Глінки, Римського-Корсакова, Чайковського. Що стосується останнього, то, напевно, немає твору цього автора, якого б я не знала, включаючи симфонічну музику.

    — Ви навіть у складні часи знаходили в собі сили відмовлятися від виконання кон’юнктурних творів, не співали там, де не хотіли, не розважали публіку доступними шлягерами... Вас не вважали зарозумілою?

    — Це приватна справа тих, хто так вважав. Розумна людина вірити чуткам не буде. Ще Станіславський писав, що "де завгодно і коли завгодно може співати і грати тільки ремісник". А що стосується шлягерів, то мені б хотілося уточнити термінологію. Я ніколи не співала примітивну музику, але популярну і відому все ж таки виконувала. Це й народні пісні, й арії з оперет... У більшості випадків намагалася виконувати справжню класичну музику. Навіть на концертах, де була присутня непідготовлена публіка. Такі слухачі, як правило, в оперний театр не ходять, а мені хотілося їх також залучити до дійсно високого мистецтва. Мені цікаво було дізнатися, яка музика ближча публіці.

    — І яка ж?

    — Талановито написана й талановито виконана. Мені пощастило, адже на мій вік збереглася публіка, яка знає і розуміє. Це сьогодні — взяла співачка вставний мі-бемоль у "Травіаті" — аплодують, а раніше слухали всю оперу з першої до останньої ноти. Серед шанувальників навіть зустрічалися такі, які орієнтувалися у виконанні краще, ніж деякі музичні критики.

    — У концертах ви вважали за краще співати напам’ять або по нотах?

    — Без нот. По нотах тільки єдиний раз, коли давала сольний концерт у Москві з Важеєм Чачавою. Боялася, щоб, не дай Боже, не переплутати текст і таки переплутала. Більше з нотами не співала.

    — Зараз у вас маєток під Мукачевим, у рідному селі Гать. Багато хто дивується, як ви змогли все залишити — світське життя, столицю та поїхати в провінцію...

    — Зараз я, спілкуючись із природою, відчуваю себе чудово і приїжджаю в Київ виключно у справах. Зараз, наприклад, ведуться переговори про те, щоб я очолила журі одного з музичних конкурсів. Але, скажу відверто, мені однаково приємно, коли цінять мою професійну думку і коли мене хвалять як садівника. Адже я все вирощую власноручно. Особливо обожнюю квіти. Їх у мене безліч, займаюся ними з ранньої весни до пізньої осені. На свята в мене збираються гості, яким я люблю готувати що-небудь оригінальне. Я — гурман. Серед друзів — люди різних професій, але всі, звичайно, особистості неабиякі.

    Яна Іваницька, "День"

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору