Додати новий коментар

Чи то пак молодих талантів приїхав шукати молодий московський режисер-стрингер Петро Померанцев, син відомого журналіста-емігранта з Чернівців Ігора Померанцева, чи то пак закортіло йому євробачення серед численних національностей Закарпаття, зрозуміти на перший погляд не легко.

В обласній бібліотеці ужгородці вперше відкрили для себе Померанцева молодшого… Наче нічого немає до Сріберної землі, наче ніколи тут не жив, більш того, ніколи не бував, а зумів передати тонкощі цього таки нелегкого маленького світу…

На завдання англійського 4-го каналу із Москви 27-річний режисер приїхав до Закарпаття знімати фільм під назвою «Викрадення Європи». «Передовсім музика. – Зізнається автор в одному зі своїх інтерв’ю. – Я хотів зобразити всі національності, але їх тут дуже багато, тому зосередився на основних. Але найважливіше – це музика, яка у кожного етнічного прошарку своя».

«Співати більше не можу – зізнається стара німкеня, що й досі живе в одному із закарпатських сіл. Діти повмирали – то й не можу. Боляче мені співати». Ця старенька маленька бабуся настільки колоритно виглядала у своїй маленькій старенькій хатинці, що поволі починаєш заглиблюватися у її думки. Автор дійсно зумів передати як ніхто інший її емоції і переживання. Навіть скупа сльоза сильної незалежної жінки, яка звикла жити сама, яка втратила найдорожче, потрапила до об’єктиву… Вона навіть не вважає себе європейкою, бо ніколи не чула, такого слова. Петро намагається повторити кілька разів питання про те чи європейка бабуся, утім – марно. Вона не знає цього слова ні російською ні німецькою. Але пишається тим, що німкеня.

Поряд із бабусею у контрастних фарбах зображається юна румунка з Солотвина, яка співає таку пісню, що аж серце щемить. «Ти хотіла б брати участь у Євробаченні від Румунії?» – питає її Петро. Рожевощока дівчина одразу ж червоніє і соромиться. Очі її виказують. Хто б відмовився у її віці? «А що таке Європа? – не вгамовується режисер. «Ну то ж там, де ми живем» – каже румунка.

Власне про це і каже Померанцев у своєму фільмі. Про Європу, яку ніхто не бачить. Про Європу, в якій живе понад 50 різних національностей. Про Європу, яка є центром, але вважається Сходом…

Різні люди трапляються на шляху Петра. Серед них і колишній фронтовик, росіянин. Душу роздирає він військовою піснею. Але забагато болю в його змученому тілі. Забагато емоційного і фізичного. Під час війни він залишився без ніг. Біль перевтілюється в сльози. Так і не закінчує він своєї співанки. Його зморшкувате обличчя, кожна його зморщечка вказує на ту печаль, якої він не зміг докінчити у своїй пісні…

Русинських співанок заводять дівчата великою юрбою. Вони жваві й веселі, говорять суржиком і працюють у поті чола. Європа – то Чехія, куди б дівчат своїх заміж повіддавати. Аби краще жили.

Перед сюжетом із кожною національністю автор подає анонси зі справжнього Євробачення, яке ведуть Марія Єфросиніна та Павло Шилко (DJ Pasha). Відповідно створюється грандіозний контраст гламурної сцени і сільського колориту Закарпаття. Це надає фільму певної еклектики, демонструє певну віддаленість таких конкурсів від простого народу. Як виявляється, автор давно мав мрію поєднати шматочки української глибинки з шматочками пафосного Євробачення.

Вразила єврейка Роза. Її життєвий шлях пройшов через страшні муки голокостів. Через пекельний жах Біркенау-Освенціму. Вона співати відмовляється. «Це вони любили співати – СС. Вони отримували насолоду від рік крові».

Без ромів в Закарпатті нікуди не подінешся. Найкреативніший і найбільш творчий народ краю. Звук зламаного акордеону чи до чорноти засмальцьованої скрипки лунає звідусіль. Вони – веселий народ, що не кажи. І не важливо співаєш ти добре чи погано, головне – аби від душі.

Фінальними постатями документального кіно зосталися дві українські сестри з села Кужбеї, що на Міжгірщині. Це село давно називають «мертвим», адже залишилися тут лише дві мешканки. Із 35 хат – заселена лише одна. Хата сестер Бряник. Інші повмирали або виїхали. Одна з сестер – глухоніма. Їй важко дається розмова з Петром, не може вона й пояснити, що таке Європа. Режисер запрошує стареньку на танець, під пляшку шампанського вони додивляються останні хвилини Євробачення…

Варто сказати, що 30 хвилин для Закарпаття – це досить таки мало. І хоч автору вдалося на всі сто донести свою ідею глядачеві, залишається незрозумілим хто ж вкрав Європу із Закарпаття? Чи правильніше сказати, хто її тут не бачить? Ось воно, справжнє євробачення, зі справжніми зірками життя. Так, їм бракує модних суконь і блискучих прикрас, але талантів – аж ніяк. Талант – це їхня душа. А пісня, як відомо – це душа народу.

Христина Вінявська, Ужгород, "Сумно"