Додати новий коментар

Якось так звиклося, що термін «політичні репресії» у нас здебільшого асоціюється із правовим свавіллям пануючого політичного режиму часів СССР. Щоправда, останнім часом про новітні політичні репресії уже і в незалежній українській державі заговорили і правозахисники, і сама політична еліта України.

Маються на увазі в першу чергу події 2005 року, коли з політичних та конюктурних міркувань переслідувалися та арештовувалися представники попередньої влади та прихильники тодішнього кандидата в президенти Віктора Януковича.

Яскравим втіленням політичних репресій 2005 року стали арешти і порушення кримінальних справ проти колишнього голови Закарпатської облдержадміністрації Івана Різака та екс-голови Донецької обласної ради Бориса Колесникова.

Хоча , звичайно, не лише вони ,їх репутація , здоровя і їхні сімї постраждали від політичного і правового шабашу 2005 року. Не менше дісталося і людям, які не обіймали такі поважні державні пости, але про трагічні долі яких добре знають у містах і селах, де вони жили і працювали.

Дивно, але за чотири роки помаранчевого геноциду української нації все менше знайдеться сміливців заперечити новітні політичні репресії в Україні.

Чому?

Відповідь – на поверхні. Політичне замовлення і використання сфальсифікованих кримінальних справ у певний момент завжди було і є неодмінною ознакою репресій.

Люди, які прийшли до влади в Україні після помаранчевого заколоту 2004 року і трьох турів президентських виборів під гаслами «Бандитам – тюрми!», «Ні – фальсифікаціям!» пізніше намагалися за будь-яку ціну легітимізувати законність своєї перемоги пошуком «злочинців» і «фальсифікаторів» виборів з числа представників колишньої влади. Правоохоронні та судові органи, які отримали політичне замовлення від нової влади, намагалися максимально «прогнутися» навіть у найганебніший спосіб і в найнепристойніші пози.

Що з того вийшло – знає вся Україна. А хто ще не знає, нехай прочитає книгу Павла Пасічного «Іван Різак. Останній (?) український дисидент», яка може слугувати підручником правового нігілізму в Україні.

Прочитавши її кожен матиме чітку уяву, як в сучасній Україні робляться політичні провокації, як фальсифікуються кримінальні справи проти неугодних, як фахово розглядаються справи у судах і як виносяться судові рішення на замовлення власть імущих.

А, головне, кожен зрозуміє, наскільки незахищеною в цій державі є маленький українець, а, зрозумівши, усвідомить остаточно: у 2005 році українська влада і правоохоронні органи , влаштувавши на теренах найзахіднішої області політичні репресії проти невинних людей, заплямували себе незмивною плямою.

Так, саме 2005 року на Закарпатті правоохоронні органи проводили безпрецедентну масовану операцію по виявленню «фальсифікаторів» виборів і «ворогів» помаранчевої «демократії».

Це вже сьогодні, коли вони при владі, помаранчеві з пафосом полюбляють послуговуватися висновками авторитетних моніторингових компаній, даними спостерігачів міжнародних організацій.

У 2005 році, коли треба було залякати народ, коли проти Івана Різака порушували чергову кримінальну справу нібито « за перешкоджання виборчій агітації» ніхто чомусь не брав до уваги такі висновки.

Тому , маючи у своєму розпорядженні такі висновки, ми сьогодні не можемо розцінювати «справу Різака» інакше, як політична розправа?

Судіть самі: міжнародні спостерігачі ОБСЄ та СНД, які відслідковували вибори на Закарпатті, не зробили жодного суттєвого зауваження ні до, ні під час, ні після проведенню виборів в області і навіть публічно висловили подяку тодішньому керівництву області на чолі з тим же Різаком за проведення виборчої кампанії.

Британська Хельсінська Група з прав людини (The British Helsinki Human Rights Group (BHHRG) також мала своїх спостерігачів на Закарпатті напередодні і під час першого та другого туру президентських виборів, який відбувся 21 листопада 2004 року.

Ось витяги з її висновків: « Хельсінська група не виявила фактів, які б свідчили про обман чи утиски опозиційних ЗМІ, обмеження агітаторів з боку державних органів… В той час, як деякі західні ЗМІ запевняють, що українська опозиція була практично позбавлена доступу до радіо чи телебачення, насправді було все навпаки, особливо у Західній Україні.

У першому турі виборів переважав спокійний , невимушений настрій. У другому — ситуація стала напруженішою і хаотичною. За спостереженнями Групи це пояснюється у першу чергу надто великою кількістю місцевих спостерігачів, які у деяких випадках ставали фактором тиску на виборців. Переважна більшість цих спостерігачів представляли Віктора Ющенка».

Ніякого криміналу , утисків чи перешкоджань виборчій агітації під час президентських виборів 2004 року на Закарпатті не знайшли і представники Закарпатського обласного відділення Комітету виборців України.

Так в чому ж була вина Івана Різака, якого саме « за перешкоджання виборчій агітації» засудили до умовних п’яти років?

А ні в чому.

Не існувало навіть предмету злочину.

Навіть умовно не існувало.

Але було серйозне політичне замовлення. Отже, для правового нігілізму і політичних репресій було відкрито всі шлюзи.

Людям, які вже у 2004 році бачили, що у помаранчевій рясі «демократів» до влади на Закарпатті рвуться пройдисвіти і відвертий криміналітет, людям, які не захотіли бути в них у підтанцьовці і голосували проти Ющенка, нова влада в особі того ж криміналітету організувала на Закарпатті переслідування людей і тотальний правовий нігілізм, коли закон використовувався виключно в рамках політичної доцільності .

Вражає цинізм і свавілля політичної розправи над колишнім губернатором Закарпаття Іваном Різаком. Три незаконні цинічні арешти, 40 днів безпідставного утримання в СІЗО, відверта надуманість сфальсифікованих кримінальних справ, заочний Свалявський суд зі свідченнями розчавлених свідків, а потім ще й судовий фарс в Івано-Франківську із розглядом не живих свідчень, а скомпільованих копій неіснуючих протоколів. І,звісно, неослабний тиск на суддів і , як результат, обвинувальний вирок, що став ганьбою всього українського правосуддя.

Чи має право влада , яка влаштовує новітні політичні репресії проти своїх живих співвітчизників, чи має така влада право вшановувати пам'ять жертв політрепресій?

Чи не скидається все це на черговий превентивний владний захід перед новою хвилею правового нігілізму і політичного шабашу?

Павло Пасічний у своїй книзі справедливо зауважає : «Спостерігаючи за тим, що зараз відбувається в багатостраждальній Україні, зокрема і в плані зрощення криміналітету з політикою і державною владою, я не наважився б стверджувати, що Іван Різак – останній український полівязень і дисидент. Чи буде він останнім – насправді покаже лише час…»

Цілком погоджуюся з автором. http://www.svitohlyad.info/article.php?id=257