ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Додати новий коментар

    29 березня 2024 п'ятниця

    Олександр Громовий, Ужгород: "Тибет треба знаходити у самому собі" (Фото)

    82 переглядів
    Ужгородський художник родом із Миколаївщини Олександр Громовий

    Більшість людей чомусь хоче втекти від себе самих у різні вторинні справи, всіляку біблійну «марноту марнот» — колекціонує марки, гроші, жінок, важливі посади тощо. А себе, щоб не робити зайвих рухів, треба розпізнати, йдучи до себе не лише щодня — щомиті. Це змалку зрозумів самобутній ужгородський художник родом із Миколаївщини Олександр Громовий.

    Неординарність мислення підкреслює різнобічність нахилів: успішно закінчив історичний факультет УжНУ та графічний факультет Одеського педагогічного інституту імені Ушинського. Ретельне «буріння буття» спричинило й глибину його самобутніх картин, якими захоплюються розумні люди в Росії та Європі. Його батько-філолог Григорій усе життя вивчав історію запорізького козацтва, а Саша взявся за ще більшу справу — поринає в історію метушливого людства, шукає в нім діаманти справжньої істини. Ще з 1986-го учасник обласних виставок, відтак — республіканських і міжнародних. Проходили вони (з незмінним успіхом) у багатьох містах. Всеукраїнських виставок в активі два десятки, а участі в обласних набереться до півсотні. Педагог. Має учнів. «Людина стає старою, коли перестає дивуватися», — вважає Олександр. І творить справжні картини, які потрапляють до справжніх людей, а не міщанських наповнювачів примітивних особняків «хоч чим, але дорогим». То ми і поговорили з Олександром Григоровичем про життя, творчість і ще дещо. І, здається, дуже щиро.

    — Які настрої переповнюють тебе зараз? Як під них твориться?

    — Чесно кажучи, настрої, як кажуть моряки на флоті, «нижчі ватерлінії». Тяжко себе зараз зібрати, сконцентрувати, щоб зробити щось нормальне. Бо голова болить уже зранку про те, щоб якось заробити на хліб насущний. А як? Тому стоїть дилема: або йти на суто комерційний шлях, «лягати» під замовників, або все-таки робити те, що хочеш. Більше тяжію все ж до останнього. Намагаюся всупереч усьому проводити якусь свою лінію, збираю себе постійно докупи, бо коли розпорошуватися — то від тебе непомітно нічого не залишиться.
    28317_1.jpg28317_2.jpg
    — А осінь, тим не менше, за вікном майстерні гарна, вона існує сама по собі… Чим ця осінь здається тобі особливою?

    — По-перше, справа не тільки в осені. Рік цей взагалі дуже складний. У кожної пори року були свої якісь певні особливості, було добре і не зовсім, але загалом цей рік ( а щось є в цих «гороскопічних» — зіркових справах) видався доладним. І виставка відбулася в картинній галереї «Ужгород», щось реалізував. Не все вдалося, але це цілком природно. На жаль, осінь на мене вплинула депресивно. Але треба працювати. Це дає вихід із будь-якої скрути.

    — Чи є в тебе бажання з галасливими групами їздити на пленери, про які багато митців тільки й думають?

    — Колись, у молоді роки, я дуже хотів їздити. І їздив. Багато було зустрічей, чимало було прекрасних людей з Росії, України, з-за кордону, з якими спізнався. Це спілкування зовсім по-іншому сприймалося на відміну від того, як воно сприймається зараз. Тепер досить часто їжджу сам на кілька днів. Інколи беру одного-двох людей, близьких мені. Коли знайшов свою нішу, знаєш як працювати і для чого — то розмінюватися на масовки не хочеться. В молодості ми кидалися від одної манери до іншої, від одних людей до інших, але тепер це вже пройдений етап. Є своя дорога. Нею треба іти.

    — Ти ось умієш із життя робити картини, а інші роблять із нього просто копії, свого роду руко­творні фотографії...

    — Це питання наболіле, говорене-переговорене. Лю­дей не можна осуджувати, але більшість художників працює на комерцію. Не буду кривити душею, деколи і я роблю такі варіанти. Та, як правило, не творю на конвеєрі. Просто інколи треба все-таки пристосуватися до якогось замовника. Дехто хоче тільки так і ніяк інакше. Нічого з ним у такому випадку не вчиниш. Утім, важко і в такому разі себе пересилювати. На жаль, така ситуація у світі мистецтва у нас, що справжні творці дуже багато витрачають енергії, щоб залишатися собою. Як монах, котрий відмовляється від мирської суєти, так і справжній художник має відмовитися від усього. Наприклад, надмірних матеріальних благ, грому зовнішнього успіху, вуличної зарозумілості. Художник, який хоче роз’їжджати на іномарці, діставати купу матеріальних благ, заходити в розкішне житло і виходити з нього, на це право, звісно, має. Але на справжньому мистецтві такі зовнішні дивіденди заробити дуже важко. Тому зараз маса розкручених, як модно говорити, брендів, розвелося багато комерційних галерей, але немає рівня, зникли чи втратили попит справжні мистецтвознавці (бо це теж люди неординарні, і їх всюдисущі ділки відтрутили від засобів масової інформації). Все базується на комерції. Є господар галереї, штат, свої придворні мистецтвознавці, які розкручують когось. Є підставні аукціони. Ці ж «галерейними» на своїх «галерах» виставляють свої роботи, самі їх купують, таким чином розкручуючи потрібних людей тощо. А справжнього дуже мало. Митці, які працюють у серйозному напрямку, стають дедалі одиничними.

    — Шлях духовного розвитку особистості простежується в тому, що вона рветься спочатку десь на Тибет, а потім і на своїй вулиці легко Тибет зможе змоделювати. Чи є вже в тобі відчуття, що Тибет там, де ти, Україна там, де ти зараз, хоч це і в якійсь Африці або Албанії?

    — Після п’ятдесяти років від часу свого народження Тибет треба знаходити в самому собі. Досить давно почитав одну інформацію в пресі, що в Індії живе якийсь святий. І проживає останні тридцять років на дереві. Практично з нього не злазить. Та без усяких засобів масової інформації він знає про все, що робиться в світі. Ніяке питання не може заскочити його зненацька. Це говорить про те, що людина себе знайшла, віднайшла спілкування з якоюсь невідомою матерією і в цій точці світу, на цьому дереві володіє всією інформацією без книг, радіо, телевізора і вчених рад із надмірними вченими ступенями. Так саме і художник. Колись не пускала їхати «залізна завіса», а зараз усі кажуть: «Їдь!» Але бажання їхати щось дивитися в мене дуже мало. Зараз інформаційний простір настільки великий, що на місці, проаналізувавши, можна створити свій певний світ, копирсатися в ньому. Створювати чи не створювати, думати чи не думати. Але щось робити тут і зараз.

    — Зараз в Україні набирає силу вчення рідновірів Лева Силенка, багато людей шукають своїх богів...

    — Є така стара притча. Жінка з чоловіком прожили все життя. Вона була дуже побожною і віруючою, ходила до церкви, молилася. Він же ніколи до церкви не ходив, пив. Коли настав їх час, вони зустрілися невдовзі по відльоті на небеса в раю. Вона побігла до Бога: «Господи, та він же все життя був п’яницею, а я ревною молільницею — і ось ми обоє в раю?» Господь їй сказав: «Слухай, за те, що ти була така ревна, я тебе забрав до раю, а його теж помістив сюди, бо він ніякої біди в цьому житті не зробив, десь у душі в Мене вірив, так сталося, що схилявся до чарки, але при цьому нікого не образив, кривого слова не сказав. За це я теж забрав його в рай…» Це от відповідь на твоє питання. Бога треба знайти в собі.

    — Зараз у нас молоді можуть вибирати з мистецьких закладів, їх дуже багато, але тобі як педагогу, що здається недостатнім у вихованні молодих творчих поколінь?

    — На весь Радянський Союз було кілька університетів. Зараз академії, університети, коледжі просто наступають один на одного, як босяки в натовпі. Це гарна «замануха», але ж назва нічого не вирішує. Вирішує те, хто там викладає. На історичному факультеті, де я навчався, викладали люди, котрі щось пройшли, щось бачили, закінчили серйозні вузи, багато створили за своє життя, могли викласти прекрасно матеріал, через що мали моральне право від того студента вимагати. Зараз ти можеш сидіти в барах (це ні для кого не секрет), а з грошима чудово закінчиш будь-який вуз. Не вистачає нині системної освіти. Нині контингент людей, котрі викладають, походить зі звичайної пересічної маси. А людина, яка сама по собі нічого собою не представляє як художня чи педа­гогічна особистість, нічого не може й навчити.

    — А що, окрім грипу, ще «косить» художників?

    — Вірус влади. Треба обов’язково «підніматися над своїми». Але це теж загальнодержавна хвороба, епідемія.

    Василь ЗУБАЧ

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору