Додати новий коментар

Такими словами пояснює свої досягнення молодий юрист, який у свої 23 не тільки відкрив власну справу, але й встиг уже досягнути певного успіху в сфері юриспруденції.

На початку цього року мені поталанило познайомитися із цим молодим юристом — Богданом Бойко. Він допоміг мені під час журналістського розслідування. Юнак, як і говорили мої знайомі, виявився розумним, талановитим і перспективним у своєму ділі. Він активно відстоює права громадян і його клієнтська база налічує близько 400 осіб. Серед них не тільки закарпатці, але й мешканці інших областей, зокрема таких міст, як Львів.

Минув час — і життя знову нас звело у спільній справі. Цього разу я вже не випустила можливості розпитати Богдана Бойко про його перші кроки у сфері «юриспруденції», про наше судочинство та про життя, яке, на його думку, потрібно прожити гідно, без вчинків, за які у майбутньому будеш шкодувати.

― Пане Богдане, як відомо, у юристів не надто «хороша слава». Чому Ви, незважаючи на суспільні стереотипи, пішли все таки здобувати юридичну освіту?

― На мій вибір вплинув випадок, який і став доленосним. Тому, про «старт» свій завжди кажу, що він був спонтанним. Однак сьогодні я на 70% ним задоволений. Усе почалося з школи. Коли я був ще дев’ятикласником, під час олімпіад, мені випало побувати на «конкурсі» з правознавства. У перших і других турах я переміг. На третьому вже менш поталанило: виграли його хлопці та дівчата зі Львова.

Але мої знання, що «показав» на олімпіаді, зацікавили Дрогобицький педагогічний ліцей. Так після 9 класу я поповнив лави студентства цього закладу. Із чотирьох напрямків спеціалізації: правознавчого, гуманітарного, фізико-математичного, інформатичного та економічного — обрав перший. Спонукало «здобути» початкові «ази» юриста те, що, порівняно з іншими напрямами, цей у Дрогобицькому педагогічному училищі, на мою думку, був найцікавішим та найлегшим. Тож провчився я там 2 роки, протягом яких вивчив і університетську програму до 3 курсу.

Після училища приїхав до Ужгорода, де був зарахований на юрфак (держзамовлення) і в ЗакДУ, і в УжНУ. Перевагу надав ЗакДУ.

— Ви сказали, що у Дрогобицькому педагогічному училищі Ви вивчили перші три курси університетської програми. Чи не нудно Вам було на парах з своїм «багажем знань» в ЗакДУ на початку навчання?

— Так, було нудно. Тому на 2 курсі пішов працювати до своїх знайомих, які займалися «юриспруденцією». Допомагав їм у їхніх справах: писав позовні заяви, виконував різні доручення, також стажувався у Державній виконавчій службі, ходив на описи та арешти майна. Однак «вистачило» мене тільки на 4-5 місяців. Реально оцінивши свої можливості у цій «установі», усвідомив, що не бачу себе на державній службі.

Тодішню мою ситуацію можна було описати так: інші навчалися, а я вже шукав як би реалізувати себе у цьому житті. Брати грошей у батьків мені не дозволяла гордість, тому сидів в Інтернеті, шукаючи роботу, читав, дивився, слухав, спостерігав за іншими юристами.

Коли я навчався на третьому курсі, один мій львівський знайомий, на той час він був помічником адвоката, підказав яким чином можна отримати перші справи і зробити «стартові» кроки в юриспруденції. Це була реєстрація юридичних осіб: підприємств, товариств тощо. Тож моя справа почалася з цього: кожного місяця надавав законодавчі послуги декільком юридичним особам. Додатково, щоб отримати досвід у правознавчій сфері, мені доводилося ходити в суди: перебувати на засідання в ролі слухача, спостерігати та навчатися у досвідчених юристів.

— Сьогодні Ви вже приватний підприємець і надаєте кваліфіковано юридичні послуги. Цього Ви досягнули власними зусиллями чи Вам хтось допоміг?

— Старт дали мені родичі, які проживають в Ужгороді. Коли я навчався на 3-5 курсах, ми спільними зусиллями створили свій офіс: купили приміщення, зробили ремонт. Спочатку працював у парі з родичами, але згодом наша діяльність почала проходити незалежно один від одного.

Під час своєї практики я зрозумів: не можна допустити, щоб про тебе у маленькому місті, як наше, говорили щось негативне. Цьому навчився на досвіді інших юристів. Коли є двоє-троє людей, які про тебе можуть сказати щось погане, це може перекреслити все хороше, що говорять інші. Тому були й такі ситуації, коли я за власні кошти вирішував справу, нічого не заробляючи.

— Пане Богдане, як Ви оцінюєте сьогоднішнє Ваше становище?

— Мені сьогодні 23 і я маю те, що маю. Офіційно зареєстрований як приватний підприємець: фахівець у галузі права. Веду цивільні та адміністративні справи. Сьогодні обслуговую декількох юридичних осіб. Постійно доводиться перебувати в судах, різних інстанціях, органах, готувати позови, шукати докази, факти, обставини… Багато часу займає паперова робота та спілкування з клієнтами.

У свій вік я зрозумів одну річ: у вузах не наголошують на потрібних речах, які знадобляться у практиці молодих юристів. Теорія — сама по собі хороша, але, на мою думку, «юні голови» перевантажують тим, що не є таким уже важливим. А на ті речі, на які потрібно виділити більше часу, майже зовсім не звертають уваги. Тому і молоді фахівці, які після вузів починають працювати, бачать, що їм потрібно ще навчатися. Вони виходять на ринок праці і, у більшості випадків, нікому не потрібні. Декому з них щастить: батьки знаходять їм роботу. Тому дуже важливою є практика. Адже комерційний роботодавець насамперед звертає увагу на попереднє місце роботи.

— Дивлячись на Ваше завзяття, з яким Ви беретеся за вирішення юридичних справ, можна припустити, що на отриманому Ви не зупинитеся. Яких висот у своїй професійній діяльності Ви б хотіли досягнути?

— Якщо у мене з’явиться можливість, то хочу працювати в міліції: у відділі, який займається слідством. Хочу бути у структурі, яка дбає про інтереси громадян. За натурою, я — романтик, тому ця робота мене приваблює. Працювати у правоохоронних органах, на мою думку, цікаво, й до того ж, у суспільстві збереглась до них ще якась повага.

— А що б Ви хотіли змінити в системі судочинства України?

— Я хотів би змінити систему призначення суддів. І ще, що на даному етапі є нереальним, залучити до участі в судочинстві, судовій системі, суспільство (присяжних) по деяким категоріям справ. Це вже давно ефективно працює в багатьох успішних розвинених державах. У нашій країні, на жаль, цього ще немає.

— Пане Богдане, чим Ви, крім права, захоплюєтеся?

— Як і кожен з молодих людей, я люблю відвідувати нічні клуби, посидіти з друзями за кухлем пива, пограти в більярд. «Уболіваю» за футбол і сам у нього граю. Моїм хобі є дизайн. Спроектував вже 20 варіантів свого майбутнього будинку. Також цікавлюся політикою, хоча я не є її активним учасником.

— Різноманітність захоплень, життєвий досвід, чіткість власних позицій породжують в кожному з нас певні установки, яких ми намагаємося дотримуватися. Яким є Ваше життєве кредо?

— Є таке поняття як «ЛЮДИНА». Намагаюся завжди дотримуватися ось тих стандартів, які встановлені для цього визначення. Стараюся, щоб усі, хто зі мною спілкується, змогли сказати: «Це — порядний чоловік». На жаль, не скажу, що з такою, як у мене, професією можна жити з подібним кредо. Тому, в майбутньому, у мене є бажання змінити рід заняття.

— Пане Богдане, а кого із відомих людей Ви поважаєте? Хто для Вас є еталоном «ЛЮДИНИ»?

— Повагу відчуваю до В’ячеслава Чорновола. За свої вчинки, він для мене є особою №1. Не кожен би пішов на такі «подвиги», які він зробив за свого життя.

— А чим для Вас є життя?

— Я, як людина релігійна, скажу, що життя нам дано зверху. Тому ми повинні прожити його достойно, щоб у кінці, аналізуючи все що було, не стало соромно та гірко за вчинене. Життєвим шляхом потрібно пройти гідно і не заважати жити іншим.

— Ви постійно спілкуєтесь з людьми. Які їх риси характеру Ви найбільше цінуєте?

— Я люблю мудрих людей. Мені цікаво контактувати з людиною, від якої ти можеш щось для себе почерпнути. Тому шукаю спілкування саме з розумними, мудрими та цікавими людьми.

— Напевно, від них Ви отримали не один цінний урок. Який з них для Вас є найціннішим?

— Скажу одне: я вдячний долі за те, що подарувала мені можливість поспілкуватися із таким мудрим адвокатом, як Штерн. З нашої розмови я виніс немало цінних уроків, які у подальшому допоможуть мені.

— На кінець нашої розмови скажіть, будь ласка, як Ви уявляєте своє майбутнє?

— Я не претендую на роль особи, яка живе на цьому світі для того, щоб про неї всі знали. У майбутньому бачу себе звичайним сім’янином, який облаштував своє життя так, як він мріяв. Я не є за натурою кар’єристом і не є людиною, яка живе заради слави. Секрет свого успіху вбачаю в тому, що мені таланить бути в потрібний час у потрібному місці. І, звичайно, я вдячний батькам за ті якості, якими вони мене наділили. Все інше — це значення рівняння: додаєш — і з’являється результат.

— Дякую за розмову. Бажаю Вам успіхів та щасливих моментів на дорозі Вашого професійного та особистого життя.

Вікторія Попович