ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Додати новий коментар

    30 листопада 2020 понеділок

    На Закарпатті відбувся прем’єрний показ найкращого українського фільму

    26-річний режисер Максим Васянович

    Найкращим українським фільмом цьогорічного 39-го міжнародного кінофестивалю "Молодість" стала документальна стрічка з досить дивною назвою "Мама померла в суботу на кухні…" 26-річного режисера Максима Васяновича. На жаль, нагородити його виявилося нічим - грошей у фестивалю на це ...не вистачило.

    Нещодавно у Києві добіг до завершення 39-й міжнародний кінофестиваль "Молодість". Але чомусь більше уваги, аніж українським режисерам, дісталося заїжджим "зіркам" - Катрін Деньов та Клоду Ван Дамму. Хоча слід сказати, що на фестивалі показали аж 26 картин вітчизняного виробництва, а це немало для часів кризи у всіх сферах, в тому числі, у кінематографії.

    Найкращим українським фільмом цьогорічної "Молодості" стала документальна стрічка з досить дивною назвою "Мама померла в суботу на кухні…" 26-річного режисера Максима Васяновича. На жаль, нагородити його виявилося нічим - грошей у фестивалю на це ...не вистачило. Єдине, що пообіцяли зробити - це перевести відео на плівку, аби розіслати на інші фестивалі. І все-таки приз режисер-початківець отримав... від єгипетської кінокомпанії “АМА Film”. Максима нагородили можливістю фільмувати свою наступну картину в Єгипті. У розпорядженні переможця буде камера, освітлення та інше кінообладнання великої іноземної кінокомпанії.

    Чому я про все це так докладно розповідаю? Бо практично прем’єра найкращого українського фільму-2009 відбулася на Закарпатті, у Берегові, куди Максим Васянович завітав у гості до друзів. У нас не часто відбуваються прем’єри. Тим паче українських фільмів високого художнього рівня – таке, мабуть, вперше. І нас, небагатьох запрошених на показ, справді дуже вразила ця досить відверта та "доросла" стрічка. Але в ньому не було на диво ні насильства та сексу, лише внутрішні переживання головного героя. Практично фільм - це підготовка концерту до 50-річчя батька-диригента, часто методом "прихованої камери", досить трагічна розповідь сина про найдорожчих йому людей. Однак знімалася стрічка важко - більше трьох років. Якби не прийшла несподівана допомога з боку телекомпаній Швеції та Фінляндії, то фільм міг би ще довго йти до нашого глядача.

    Коли ми у вересні розмовляли з Максимом, то виявилося, що це одне з перших його інтерв’ю. А нині він майже зірка! Хто знає – можливо вже і Канни не за горами? Бо фільм, справді вартий уваги. І, на жаль, це сьогодні в Україні скоріш виключення з правил...


    - Максим, ти мабуть обрав професію завдяки старшому брату?


    - Взагалі то я вважав, що стану музикантом, бо народився у музичній родині. І по моєму фільму це видно… Однак сам не знав чого хочу після школи: документи подав аж до шести вишів. На той час вдалося допомагати брату (режисеру Валентину Васяновичу, автору стрічок "На згадку", "Старі люди", "Лінія", "Проти сонця". - авт.) зняти фільм і це вплинуло на мій вибір. У 2002 році після зйомок фільму "Старі люди" я у кіно по-справжньому закохався. Це був братів дипломний проект - чорно-біле кіно, знятий ще на плівку, з експедиціями і вилазками. Стрічка про батьківщину нашого батька, про покоління, яке відходить... Тоді я і зрозумів, що доля мені зробила цей подарунок.


    - Як народилася ідея твоєї дебютної стрічки?


    - Дитинство моє пройшло за кулісами провінційної філармонії у Житомирі. Я люблю всіх цих людей, і тому хотілося таким чином попрощатися з дитинством. Відзняв маленьку замальовку, яка почала обростати подробицями. З’явилися персонажі, і раптово виник образ мого батька - як центральної фігури. Врешті-решт акценти змістилися на сімейну тематику...
    В першу чергу я хотів подякувати своєму батьку, який пожертвував своєю мрією заради мого дитинства. По-друге, це мої роздуми про сутність творчості. Для мене як для початківця було також важливо відповісти на одне питання: що можна знімати, а що ні? Що варто показувати у кіно, а що ні? Де та моральна межа... Адже мої улюблені режисери - документалісти Віктор Косаківський або Сергій Дворцевий також задавалися цим питанням...


    - У тебе сталося щось подібне під час зйомок?


    - У батька стався інсульт. Цей епізод стався випадково, але я вважаю, що і не випадково. Однаково він поставив крапку у моєму фільмі. Нам потрібно було відзняти з оператором лише одну деталь - старенький радіоприймач у філармонії, з якого звучить соната Бетховена. Потім випили пива з батьком, і поїхали геть. Однак за кілька хвилин мені передзвонили і сказали: повертайся, батьку погано. Приїхала швидка. І оператор питає мене: це знімати?..


    - ?


    - Насправді у документальному кіно етика – це дуже складна річ. Оператор мусить знімати все, що відбувається навколо – така його професія. Ще Герц Франк, відомий латиський документаліст, автор фільму "На десять хвили старше" був розлючений коли оператор відвернув камеру під час зйомок, бо машина раптом збила жінку... Тому не дивно, що мій оператор задав мені це питання. Однак для мене особисто кіно - це кіно, а життя - це життя. Є речі, які не варто переступати. Хоча навіть щодо назви моєї стрічки люди по-різному реагують. І навіть звинувачують, що я "продаю" свою сім’ю заради слави. Тому у мене і було завдання: зробити фільм так, аби було видно, що це - не спекуляція. Я придумав для себе одну просту формулу: якщо ти роздягаєш своїх персонажів, будь ласка роздягнися і сам. Потрібно бути чесним перед глядачем.


    - І все-таки чому така назва?


    - Відправною подією фільму стала історія 25-річної давнини, коли мама не відпустила батька, диригента периферійного оркестру, працювати у Москву, таким чином не давши йому здійснити свою мрію. Адже певною мірою це сталося через мене... І фігура матері є ключовою - мати так вирішила і вплинула на подальшу мою та батькову долю...


    - Чи відчуваєш свою провину, що так сталося?


    - Тепер ні. Абсолютно. До фільму це було... Однак тепер стало легше - і мені, і батькові.


    - Декілька слів про документальне кіно в Україні...


    - Взагалі з кіно в Україні ситуація плачевна. І українське кіно існує не завдяки, а усупереч всьому. Звісно це справа держави, бо знімати фільми дуже дорого. Лише декілька країн світу можуть дозволити знімати кіно повноцінно - Китай, Індія, США, Росія. Хоча документальне кіно в Україні є - постійно з’являються молоді талановиті режисери. Однак виживають вони "партизанським" способом. Тобто знімають на свої гроші, або на гроші закордонних грантів, кому як вдається. Ще одна проблема - ці фільми не доходять до глядача. Хіба лише маргінальні фільми, які показують по телебаченню. Однак школа у нас непогана, регулярно режисери отримують призи на міжнародних фестивалях. Але існує лише завдяки волі та зусиллям людей, які його люблять і цінують. Це фанати.


    - Тобі також вдалося залучити закордонних партнерів?


    - Так, але цей бонус прийшов вже заднім числом, бо все я починав за власний кошт. І якби не пафосно це звучало - цей фільм для мене був сенсом життя останні три роки. Це було питання мого майбутнього, мого вдалого дебюту... А потім доля нагородила мене підтримкою з боку фінського та шведського телебачення, які гарантували покупку мого фільму. Тобто фільм покажуть по національному телебаченню в цих країнах.


    - Сподіваєшся на успіх?


    - Поганий той солдат... Чекаю зараз відповідей від фестивалів документалістики у Лейпцигу та Шеффілді.


    - Чи був на твою думку успіх Ігоря Стрембіцького, який першим з українці отримав приз у Каннах, просто випадковістю?


    - У випадку фестивального успіху правил не буває. Ігоря я знаю особисто, немало випито було разом у гуртожитку інституту... Він дуже талановита людина, і я дуже радий за нього. Це той випадок коли талант був оцінений адекватно. Але це не виняток - частенько навіть студентські роботи українців потрапляють на престижні фестивалі. Однак на розвиток національного кіно це не впливає...


    - Чи важко зняти фільм?

    - Технології дешевшають, знімати відео може дозволити тепер кожний. Звісно, саме документальне кіно знімати дешевше. Але простота його тільки вдавана. Більшість хороших документальних фільмів знімали дуже довго. Аби позбирати по крихтам матеріалу на півгодини і вести персонажів потрібно іноді два-три роки. Наприклад, російський режисер Сергій Мірошниченко знімає пожиттєвий проект про дітей, які ростуть починаючи з розвалу Союзу...


    - Про що буде твоя наступна стрічка?


    - Наразі шукаю тему. Хочеться, аби наступний фільм був для мене на стільки ж важливим для мене, як і дебютний. Бо я зрозумів: робота, яку ти робиш має стати сенсом життя на цей певний період.


    - Можливо він буде про Закарпаття? До речі, які враження від нашого краю?


    - Дуже гарні враження. Тут трохи інша культура, інша атмосфера - і ця різниця мені дуже подобається. Давно мріяв трохи побути у місті, де говорять на незрозумілій мені мові. І нарешті знайшов таке, при чому в Україні. Берегово - невеличке, але дуже європейське містечко, де все змішалося - угорський, чеський, радянський періоди. А Закарпаття - це місце на мапі України, де можна чудово відпочити, зібратися з думками і спланувати що робити у майбутньому. Я з великим задоволенням саме тут би мешкав...


    - Дякую за інтерв’ю. Приїзди частіше, і успіхів тобі у творчості!


    Олександр Ворошилов, "Старий замок "Паланок". Фото автора

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Письмо редактору