Додати новий коментар

Микола Неврлий. Минуле й сучасне: збірник слов’янознавчих праць. — Київ: Смолоскип, 2009.
Ще й сьогодні, на жаль, мешканці інших країн, які серйозно цікавляться українською культурою, знаходять у ній свою працю й поклик, виглядають для нас як несамовита екзотика.

Що ж до Миколи Неврлого, активного дослідника української літератури, її персоналій та міжнародних зв’язків, то про його науково-публіцистичну місію можна сказати, що вона далеко не обмежується висвітленням питань нашої культури за кордоном чи промоції. Його праці в комуністичні часи, з одного боку, були відверті, інформативні й цікаві, чого ніхто не міг собі дозволити в УРСР. А з іншого боку, в них завжди переважали дипломатичні формулювання, стримана риторика, були тут і певні ритуальні фрази, що давали змогу легітимізувати тексти в умовах “соцтабору”. Як наслідок – парадокс! – чехословацький українознавець виконував роль інформаційного джерела про українську літературу для самих українців.

Микола Неврлий народився 1916 року в російському Ростові-на-Дону, в змішаній українсько-чеській родині. В умовах „пожовтневої” дійсності родина Неврлих постійно шукала собі зручнішого й безпечнішого місця проживання й праці. Микола встиг пожити у Полтаві, Харкові, Куп’янську та інших малих і великих містах України. Скрізь Неврлі опинялися в середовищі інтелігенції, спілкувалися з цікавими людьми. Молодому Миколі доводилося бачити Хвильового на вечірці в письменницькому клубі, а його батько навіть був певний час оглядачем зарубіжної преси для Миколи Скрипника. У 1933 році мандрівна родина відчула чи зрозуміла, що найближчим часом може постати питання про фізичне виживання. Микола потай поїхав до Москви, прийшов до чехословацького посольства – і отримав для себе й для рідних нові чехословацькі паспорти. Якби це відбувалося роки на чотири пізніше, такий крок не тільки б нікого не врятував, а й став би, швидше за все, приводом для неминучого арешту. Однак у тридцять третьому сім’ю Неврлих ніхто не зачепив – і вони якнайшвидше полишили радянську Україну. Микола Неврлий згадує, що їхній міжнародний вагон на київському вокзалі „стерегли” червоноармійці, не випускаючи нікого на перон.

Надалі майбутній українознавець жив спершу в Закарпатті, а потім постійно в Чехії та Словаччині. Тут йому знову щастило на зустрічі з важливими в історії української культури людьми, як-от з Олександром Олесем, Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, Олександром Колессою та іншими. Навчався Микола Неврлий у Карловому університеті. Із вступом нацистів на територію України долучився до оунівських похідних груп. Дійшов до Василькова, де познайомився з іще однією яскравою постаттю – поетом Михайлом Ситником, який згодом став одним із „поетичних спікерів” УПА. Можна сказати, що до певної міри Микола Неврлий відкрив його талант. В Україні на Неврлого, вірогідно, чекала сумна доля (згадаймо розстріли київських учасників оунівських похідних груп), але його відкликав до Праги сам Ольжич – і життя було врятоване.

Микола Неврлий ще встиг взяти участь у празькому повстанні проти німців, якф відступали, а з приходом Червоної армії зумів приховати резонансні факти своєї біографії та з часом стати якщо й не втіленням благонадійності, то принаймні фахівцем, який мав змогу займатися своєю справою. А справою його було дослідження української та інших слов’янських літератур. Із настанням „відлиги” Неврлий почав активно їздити до УРСР, акуратно постачати в Україну приховану інформацію про нещодавню історію літератури, а заразом і вивчати те, що можна було дізнатися тільки тут, зустрічаючись з українськими радянськими літераторами (наприклад, із Володимиром Сосюрою та Миколою Бажаном). І посьогодні Микола Неврлий продовжує працювати над дослідженням і критикою української літератури.

Що ж до самої книжки, то цей грубий том складається з восьми великих частин. У першому розділі зібрано статті Миколи Неврлого, присвячені класичній українській літературі та її зв’язкам з іншими європейськими літературами. Доволі незвичними для українського читача тут можуть виглядати такі тексти, як, наприклад, „Українська школа в чеській літературі” або „Чеський роман про Гуцульську республіку”.

До певної міри, продовжує цю лінію другий розділ, „Чесько- й словацько-українські зв’язки”, де Неврлий уже не обмежується суто літературним контекстом. Наприклад, стаття „Подиву гідна знахідка (Словацький резонанс Кирило-Мефодіївського братства)” розповідає про замітку, що вийшла 1848 року в словацькій газеті. В ній подавалася інформація про справу Кирило-Мефодіївського братства. З цього автор робив висновок про відмінності панслов’янських рухів у західних і східних слов’ян та про рівень обміну інформацією між країнами.

Напевно, головним смисловим центром книги є частина третя, „Із модерної української літератури”, яку складають розвідки про українську літературу ХХ століття. Серед важливих текстів розділу можна відзначити „Етапи формування західноукраїнської модерної поезії”. У цій статті висвітлено істотні стилістичні та організаційні тенденції західноукраїнської поезії періоду між двома світовими війнами, яка й дотепер є значно менш висвітлена, порівняно з „червоним ренесансом” УСРР.

У четвертій частині – „З найновіших праць” – зібрано статті доволі різних тематик, від продовження вивчення міжнародного контексту української літератури до полемічного твору „Чому не здійснилась реформа Бернолака”, в якому Микола Неврлий розповідає про невдалу спробу в кінці XVIII століття кодифікувати словацьку мову на основі західнословацьких говірок, і робить цю історію доказом тези про історичну безперспективність спроб утворити повноцінну літературну русинську мову.

Саме закарпатській тематиці присвячено й наступний розділ – „Закарпаття і Пряшівщина”. Не завжди речі, про які тут ідеться, говорять щось читачеві з північного боку Карпат, а отже, актуальність, наприклад, статті „Вінки, котрі ніколи не зав’януть” про українського поета з Пряшівщини Івана Мацинського не втрачається й через двадцять років після першого опублікування.

Ще один важливий розділ – „Спогади”. Як сам Микола Неврлий сказав на своїй презентації, головним підґрунтям свого життєвого успіху він вважає те, що йому надзвичайно пощастило на знайомства з цікавими людьми. Про деякі з цих знайомств автор і переповідає. Наприклад, про спілкування з таким непростим героєм української поезії, як Володимир Сосюра, котрий при зустрічах у Києві розпитував Неврлого правду про Євгена Маланюка, а даруючи книжки, деякі імена замальовував у них олівцем, аби вже за кордоном Микола Неврлий міг їх відновити за допомогою ґумки.

Сьома частина книги, „Найважливіші рецензії”, містить відгуки Неврлого на поточні події та нові книжки. Наприклад, тут є розповідь про міжнародну наукову конференцію, присвячену історії Кирило-Мефодіївського братства, що відбулася 1994 року в Києві. І останній, наймісткіший, розділ „Varia” („Різне”) цілковито відповідає своїй назві. Тут і роздуми про реінтеграцію України до Європи, і виступи інших авторів про самого Неврлого, і вірш Володимира Сосюри, присвячений „словацькому другу”, і листування автора з різними діячами української культури – від Івана Світличного до Бориса Патона.

Отож, „Минуле й сучасне…” вийшло об’ємною та інформативною книгою. А деякі правописно-лексичні особливості мови, не зовсім ідентичні сучасному внутрішньоукраїнському стандарту, не повинні становити жодної проблеми з доступністю тексту, написаного лаконічно й „по ділу”. Це така собі „суб’єктивна енциклопедія” літератури українського ХХ і не тільки ХХ століття, і її видання за умов нинішнього ще недостатньо „укомплектованого” інформаційно-культурного простору справді є вкрай важливим і, як пожартував під час презентації Іван Дзюба, „видавництво „Смолоскип” тут виконує роль міністерства надзвичайних ситуацій”.

Олег Коцарев, "Буквоїд"