ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Додати новий коментар

    29 березня 2024 п'ятниця

    Калап долу, Ужгороде!

    31 переглядів
    Александр Геральчій з калапом на Театральній площі в Ужгороді

    Цю привітну людину добре знають і вітаються з нею, хоч майже 20 років в Ужгороді не живе. Александр ГЕГАЛЬЧІЙ приїздить сюди досить часто: через місто пролягають бізнесові шляхи, до того ж кожного року йому випадає місія вручення «Руської премії», яку заснував Міжнародний фонд, зареєстрований у Празі.

    Востаннє вручення премій відбулося на Святого Миколая...

    Дороги між Східною та Західною Єропою

    – Ви – ужгородець?

    – Я між Прагою і Ужгородом, а ще між багатьма містами Східної, Центральної та Захдної Європи. А народився і виріс тут. Приїжджаю додому. Люблю давніх друзів. Кланяючись і їм, і багатьом ужгородцям, годен будь-коли казати: «Калап долу, Ужгороде!»

    – Що підштовхнуло Вас до виїзду?

    – Це – окрема тема. Якось знаменитий, уперше демократично обраний, як він стверджує, голова Ужгородської міськради сказав: «Ми їх, клятих москалів, усіх до одного виженемо звідси». Це мені передали друзі-депутати. Я теж був у складі отого «демократичного скликання». Не скажу, щоб саме через це висловлювання поїхав, але воно схилило до думки, що шукати роботу слід поза межами Ужгорода.

    – Від кого виграли під час виборів у раду?

    – Моїм основним суперником був директор заводу «Більшовик» Олег Галик. Друзі ходили по будинках, агітували за мене, ми випускали плакати і все це спрацювало.

    – Де у той час працювали?

    – На «Турбогазі». На початку 90-их виграв відбірний конкурс, який фінансували німці, з навчання радянських топ-менеджерів сучасним методам управління. Виїжджав до Німеччини на три місяці, а прожив там три роки. Отримав унікальний досвід, працюючи дублером менеджерів, звідувачів відділами, директорів на німецьких підприємствах.

    Після цього я займався грантовимипроектами в рамках міжнародної програми ринкових перетворень у Східній Європі. Це були такі проекти в рамках Євросоюзу. Для керівництва ними зручно було мати фірму в Празі. Було цікаво: їздив по республіках екс-СРСР, познайомився з Лукашенком, Руцьким, з президентом Узбекистану… Але через ці проекти я почав багато втрачати, адже вони вимагали дуже дорогої попередньої підготовки. Тож і зайнявся звичайним бізнесом. Це принесло нормальні гроші.

    – Після того зупинилися остаточно на Празі?

    – Де там! У Самарі майже рік прожив, у Омську. Бізнес цього вимагав. Зупинився, коли мої партнери скзали: ти нам потрібен у Празі.

    – Якими мовами володієте?

    – Вільно – німецькою, українською, російською, чеською, більш-менш добре – польською та словацькою. Розумію – англійську.

    – Як виживаєте в умовах кризи?

    – Мій бізнес в Росії та Україні повністю вмер, але я не лежу, як багато хто, бо маю міжнародні зв’язки. Виручають проекти в Швейцарії, Німеччині. Основний мій бізнес – постачання машинобудівного обладнання. Маю напрацювання з партнерами в скляній промисловості. Відкрив кілька власних фірм.

    Брав участь у спорудженні кількох заводів. Наприклад, у будівництві лакофарбового заводу в Рівному. Те ж саме – великого заводу в Києві та ще двох чималеньких у Підмосков’ї. Брав участь у спорудженні до 20 маленьких заводів. Поставляв обладнання, був радником із його відбору та встановлення. Я потрібний хлопцям нової хвилі, у яких є гроші, але не знають, як їх вкласти. Оскільки постійно перебуваю в Центральній Єіропі і добре обізнаний із ринком, мені вдається працювати за нижчими на 20 % тарифами, ніж у західних фірм.

    – Розмови про зв’язки з українською мафією в Чехії – надумані?

    – Мафія працює там, де є готівка. Вона в Чехії зав’язана на заробітчанах – нелегальних мігрантах. Ті незахищені законом, ось там і є поле для мафіозі. Смішно, коли такі заяви лунають щодо мене.

    – Довелося читати, що закінчили два вузи…

    – Так, я займався наукою, закінчив дві аспірантури в Москві: одну в Інституті нафти і газу, іншу – в авіаційно-технолоічному інституті. Дисертація була готова, а не захистив її через те, що керівником роботи був син члена Політбюро ЦК КПРС Єгора Лігачова, який саме тоді потрапив у немилість.

    Віртуальна Підкарпатська Русь – у душі

    – Яким чином Ви пов’язані зі світом мистецтва?

    – Я багато років грав у театрі Віталія Дворцина, якого зовсім недавно не стало. Маю величезне коло знайомих:, мої друзі – Йосип Черній, Гобі Булеца, добре знав художника Павла Бедзіра. Близьким був до єврейської тусовки – Лева Луцкера, Міші Мельмейстера та інших, які в основному виїхали до Німеччини.

    – Поняття «віртуальна Підкарпатська Русь», яке полюбляєте використовувати, що рзначає?

    – Віртуальна ПР існує і для мене , і для всіх тих, хто в неї вірить, кого об’єднує спільне походження з підкарпатського краю, хто дорожить ним. Крім того, в Інтернеті діє сайт www.premija-ru.eu.

    – Дискусії про те, чи є русинська мова, чи її немає, започатковані в 20-х роках минулого століття, не вщухають. Явої Ви думки?

    – Дискутувати про це в моєму розумінні не варто взагалі. Якщо б русинської мови не було, то і не було б народу, який називає себе русинами. Цей народ, як відомо, є дуже своєрідним, багатим на всілякі таланти, його визнають в усіх країнах, де проживають його представники. Те, що не визнали в рідній Україні – справа часу. На жаль, знаходяться люди, які активно цьому перешкоджають. Але Фонд «Руська премія», який діє цілком офіційно, не зважає на них: робимо свою справу, віддаємо належне творцям русинської літератури. Які знову ж таки творять її рідною мовою.

    – В Інтернеті зустрічав анонімні відгуки зі звинувачуваннями Вас у розтраті фінансів, які мали б іти русинам…

    – В павутині однаково добре ростуть і першокласна пшениця, і бур’ян. Прополювати його нікому. Комусь не подобається твоя фізія, і ось ти вже герой його опусу. Якщо говорити по суті, то цей рік був нелегким і я радий, що вдалося зібрати кошти, щоб продовжити проект. До речі, проект – це далеко не лише премія та бенкет. Значно більше грошей доводиться витрачати на підтримку статусу проекту, на рекламу й інтернет, офіс і, знову ж таки, пошук коштів . В цьому році ми оновили офіційну «прописку» у Чехії: згідно з нею Міжнародний фонд «Русская премия/Руська премия/Руска цена/Рашен Прайс» зареєстрований у Празі, має власний рахунок, бюджет.

    – Хто є спонсорами?

    – Пікантно, що в період світової кризи знайшлися гроші в епіцентрі біди – в Україні, у вітчизняних підприємців. Вдячний їм.

    – А в Празі, де маєте штаб-квартиру?

    – І там є добродійники. Обійшов їх із шапкою по колу і знайшов аж сорок осіб, які підтримали віртуальну Підкарпатську Русь. Мене непокоїть одне: з цих сорока дарувальників на культуру рідного краю лише троє погодились на оприлюднення їхніх прізвищ. Бояться люди, бояться.

    – Чого?

    – Бізнес полюбляє тишу, а навколо «русинської проблеми» стільки галасу, що відлунює аж у Празі.

    – Хоч там, скажіть, русини живуть дружно, не сваряться?

    – Доти, доки вони горнулися навколо одного товариства, заснованого вихідцями з ПР, що виїхали звідси за часів Чехословаччини, і є громадянами ЧССР, то була єдність. Товариство друзів Підкарпатської Русі – така його назва. Ностальгійні згадки, туристичні поїздки до «милого краю» – ось чим займалися «друзі». Як лише сучасні емігранти з Підкарпаття заявили, що їхні інтереси простягаються ширше, спробували зайнятися живою роботою, то одразу почалися тертя. На сьогодні діють чотири товариства, до яких входять русини або симпатики Підкарпатської Русі. Про одне я вже казав, іншими керують наші краяни Олександр Мошкола, Василь Джуган, Іван Рега. Останній із них очолював товариство нарвіні з Генілієм Матолою. На жаль, Генілій нещодавно трагічно помер. Його батько – знаменитий активіст русинського руху в Чехії Рудольф Матола.

    – А Міжнародний Фонд? Коли він виник?

    – Спочатку була «Руська премія», потім створили Фонд, як громадську організацію.

    – Розкажіть про свою сім’ю.

    – Дружина Люба, – програміст, спеціаліст із бухгалтерських програм. Працюємо разом. Мама Олександра Іванівна Балабанова – понад 40 років була головним лікарем обласного шкірвендиспансеру. Їй тепер 88 років, приїхала в Закарпаття в 1947 році, брала участь у становленні медичної галузі в краї. Вона з Росії, з Нижнього Новгорода. А батько Віктор Петрович – родом із Алтайського краю. Вони зустрілися і побралися на фронті. Є здогадки, що в родини батька є словацьке або чеське коріння, його предки могли бути емігрантами з західних районів Польщі кінця XIX століття. Батько працював інженером-проектувальником, давно помер. Мама проживає тут, у Ужгороді.

    І «Руська», і «Російська» – назви рівносильні

    – Чуєш назви – то «Руська премія» , то «Російська». Яка з них правильна?

    – Премія має дві назви: російськомовну та русинськомовну. Обидві є правильними.

    – Які люди були дотеперішніми лауреатами?

    – Першими – письменник і поет, перекладач Іван Петровцій і драматург, прозаїк Володимир Бедзір. Пізніше були знаний слов’янознавець, історик, культуролог, який нині працює в Чехії, Іван Поп, автор філософських мініатюр Фелікс Кривін, поети Василь Матола, Міла Маришева, Тамара Керча, перекладач Іван Ситар.

    – Що дає лауреатство?

    – Окрім певної суми коштів (якої саме, не розголошується – В.Б.), ще популяризацію творчості, ознайомлення з нею тисяч і тисяч нових читачів.

    – Йдеться про розповсюдження їхніх книг?

    – Маємо такий дієвий спосіб, як Інтернет. В ньому кожний лауреат має власну сторінку і ми здійснюємо активну їх промоцію у всесвітній павутині. Цьому протягом 2009-го активно сприяють самі автори, які змушують наших веб-майстрів не спати. Якщо, наприклад, Міла Маришева та Тамара Керча – минулорічні лауреати мали всього по кілька відгуків на себе, то через певний час їхня присутність у Інтернеті у вигляді відгуків, посилань на них збільшилася в десятки разів. Ця робота на користь «Руської премії» та кожного лауреата не припиняється ніколи.

    – Відомо, що перший із лауреатів – Іван Поп відмовився від премії.

    – Цей факт мав місце, однак ми не вивели його зі списку нагороджених. Сподіваюся, Іван Іванович перегляне своє ставлення до премії. Додам, що цей учений не припиняє активної діяльності, останнім часом видав російською та чеською мовами унікальні дослідження з історії Підкарпатської Русі, які можуть призвести до революційних переворотів у її історії. Одна з них – «История ПР – в лицах». До цього була знаменита «Энциклопедия Подкарпатской Руси».

    – Чи відзначилися лауреати досягненнями після вручення їм премії?

    – Вийшли нові їхні книги, які викликали резонанс. Найперше згадаю Івана Петровція, який видав надзвичайно цікаву «Антологію сучасної русинської літератури». Продовжує видаватися в Ужгороді та дружити з «премією» майстер російського слова Фелікс Кривін. Живучи за кордоном, він віртуально присутній серед нас. До того ж, постійно постачає нам лауреатів. З його подання стала лауреаткою Людмила Кудрявська, його підопічним був і Володимир Бедзір, До речі, Володя написав нещодавно сценарій першого закарпатського бандитського серіалу, який відтворює події 90-их років, – «Баламутовські хроніки». Тобто, почали знімати кіно на першій ужгородській кіностудії.

    Речі серйозні та … шароварні

    – Хто визначає лауреатів? Хто ними став цьогоріч?

    – У «Руської премії» є журі, утворене з відомих літературознавців, поетів і письменників. Їхнє слово є визначальним.

    Нині премію отримала поетеса та журналістка Людмила Кудрявська. Народилася в Краснодарі, живе в Ужгороді, пише російською. З-під її пера вийшли 35 книг власних творів, ще три – з її перекладами. Нагороджена за багатолітню творчу діяльність, за ліричні та філософські, смішні та серйозні казки в прозі для дорослих і дітей, за книги "Будет лето", "В гостях у клоуна" і за "Кудрявчики". Всі вийшли з друку останніми роками.

    Поет із Мукачева Роман Пищальник, якому 35 років, отримав премію за чисту християнську ноту в його роботах, за його русинську віру, за книгу "Молитва Русина", за вірші "Муза – дар Божый" і "Письмо далекому Русину". Це – поет за свою суттю, а не віршописець. Роман не має вищої освіти та заробляє на хліб столяром, але він десятків тих, хто з дипломами, вартий. Має багато шо сказати.

    – Минулого року була номінація – Антиросійський приз "Шаровари в салі". Переміг міністр культури і туризму України Віктор Вовкун, який назвав російську мову «собачою». Це запам’яталося. А нині?

    – Вовкуна ми відзначили за старання з погіршення становища російської мови в Україні, скорочення кількості туристів від сусідів, заборону російських каналів кабельного ТБ, проголошення українських співаків, які виконують російські пісні, лакеями…

    Цього ж року яскравих, по-справжньому сильних русофобів знайти не вдалося. Навіть знані обличчя української політеліти, які потрапили в список, не дотягли до високої планки конкурсу. Віктора Ющенка довелося охарактеризувати швидше як видатного українофоба: доклав максимум зусиль, щоб нашкодити своїй країні, змусивши Росію пустити всі нові газопроводи в обхід України, щоб нічого в кишеню українців не потрапляло. А ось шеф МЗС Борис Тарасюк попрацював так «плідно», що міжнародний суд передав частину Чорноморського шельфу, більшу за територією від Закарпатської області, від України сусідній Румунії. Україна втратила сотні мільярдів тонн нафти і кубометрів газу, яких їй дуже не вистачає. Були й інші кандидати на премію – Іван Вакарчук, Микола Жулинський, Олег Тягнибок. Але й вони не стали лауреатами. Недостатньо постарались.

    – Яке майбутнє в Фонду та премії?

    – Пульс життя відображений на сайті. Пропагуємо на ньому і тих, про кого мало знають, або хто недооцінений. Наприклад, тепер створюємо розділ, присвячений спадщині талановитого закарпатського карикатуриста і живописця Андрія Гойди. Торік помер, ледь доживши до 60-річчя. Дякуємо видавництву «Карпати», яке спромоглося видати першу ластівку про Гойду – книжечку «Білоє & чорноє». Є план випустити книгу з вибраними творами володарів премії. Якщо ніщо не завадить, то вийде вже цього року.

    Взяв інтерв’ю Василь БЕДЗІР

    На фото автора: з калапом на Театральній площі; з русинським поетом Романом ПИЩАЛЬНИКОМ; поетеса Людмила КУДРЯВСЬКА, журналістка Віра Кобулей і Алєксандр ГЕГАЛЬЧІЙ під час вручення премії.

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору