Додати новий коментар

Борис Марусанич працює головним лікарем Дочірнього підприємства «Санаторій «Поляна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» 25 років. Це унікальний випадок в історії курортів Закарпаття. Адже нині на керівні посади призначають людей із такою швидкістю, що годі запам’ятати їхні прізвища. Не кажучи вже про результати їхньої роботи. А про Бориса Миколайовича та його добрі справи знають не тільки в Україні.

Заслуговує на увагу такий факт: гастроентерологічний санаторій «Поляна» має постійних відпочивальників із-за кордону. Безумовно, у цьому заслуга його керівника.
Упродовж нашої майже тригодинної розмови з’ясувалось, що мій співрозмовник не тільки цікава глибоко мисляча людина, яка має широкий кругозір, вдається до неординарних кроків у роботі, а й патріот рідного краю. Ці риси та почуття є головними та незмінними у його житті.

«Все життя займаюся гарною роботою – лікую людей»

- Борисе Миколайовичу, ви є головним лікарем санаторію «Поляна» уже 25 років. Погодьтеся: працювати чверть століття на одній посаді – це солідно. Загалом, на керівних посадах люди затримуються недовго: або їх звільняють через політичні погляди, або вони йдуть через тиск. Розкажіть про свій феномен.

- Жити і працювати на своїй батьківщині – для нашого роду властиво, незалежно від того, яка влада у дворі. До прикладу, мій прадід вивчав теологію у Відні – столиці Австро-Угорщини - своєї батьківщини. Дідо вчився у Будапешті, теж столиці, але вже другій. Нянько вчився у Празі. Вона була столицею за чехів. Я проходив перепідготовку в Центральній раді по управлінню курортами профспілок у Голіцино під Москвою. Моя дочка здобула вищу освіту в Києві. Але всі ми працювали і працюємо на Закарпаттю. Можливо, якісь столиці ще будуть. Ми, закарпатці, живемо у такому місці і в такий хитрий час, коли на одно покоління припадає щонайменше одна держава. А були покоління, що - і три держави. Мій батько родився у 18-му, тоді якраз мадяри відходили, починалися чехи. Потім одну ніч була Подкарпатська Україна. Після визволення стала Закарпатська Україна. Потім – Радянський Союз. Тепер – Україна. До неї мій батько не дожив. Виходить, на одне покоління – п’ять держав.

Мої предки були русинами. Перший Гриць Марусянич (тоді Марусаничі писалися через букву «я») прийшов на Закарпаття із Галичини у 1650 році. Його, греко-католицького дяка, направили на роботу в село Ізки Міжгірського району. Там він жив, працював, ростив синів, які згодом вивчилися і стали священиками. Мій дід Василь уже став Марусаничем – транскрипція змінилася. Він служив у Голубиному на Свалявщині і був греко-католицьким благочинним даного округу.

- Чи вважаєте себе успішною людиною і як розумієте словосполучення «успішна людина»?

- Вважаю, що все своє життя займався гарною роботою – лікував людей. Не був сутенером, не займався проститутками, торгівлею наркотиків, зброї. Не сидів у депутатській залі і не тягав когось за галстук. У тому значенні, що не маю мільйонів в офшорах, то я – неуспішний. Я не став генеральним директором якоїсь корпорації. Але це мене і не хвилює. Мене хвилює, що думає про мене моя дружина, дочка, люди. Хоча, зрештою, всім людям робити хороше неможливо. Керівник не може бути хорошим для всіх. Водночас я дуже успішний, бо мене любить моя сім’я, родина. І це особливо відчувається, коли мені погано, а не тоді, коли мені добре. Якщо треба, то вони всі стають на мій порятунок.

У житті мені дуже пощастило не лише із сім’єю, а і з вчителями. Хотів би назвати Степана Ковача – головного лікаря санаторію «Сонячне Закарпаття», Михайла Ганинця – головного лікаря санаторію «Карпати», Павла Федиковича – керівника Свалявського району часів Союзу.

Окремо хочу виділити мого другого батька (тестя) – Шваба Івана Васильовича, який зробив дуже багато для мого становлення, як людини і керівника. Причому, робив це ненав’язливо, на власному прикладі. Золотий чоловік!

- Яке ваше життєве кредо?

- Робити добро. Старатися не шкодити людям. Принаймні для того, аби був певний баланс між добром і злом. Хоча це філософське питання. Бо, до прикладу, якщо я зроблю добре вашому недругові, то вам зроблю зле. Але то дуже примітивне трактування добра і зла. Добро робити мусай. Хоча би для того, аби мої прадіди не переверталися в гробах. Як-не-як вони були священиками. І тому я, як представник десятого покоління священиків, також стараюся робити якомога менше зла, бути терпеливим, не вдаватись до крайнощів та екстремістських вчинків.

«З фіґлями легше вирішувати питання»

- Розкажіть, будь ласка, про себе. В якій родині зростали, як формувався ваш світогляд.

- Народився 24 травня 1951 року в селі Горінчево Хустського району в сім’ї радянських вчителів. Мама була дочкою селянина-середняка з Великих Лучок, слава Богу, вона і нині живе, мешкає з нами, має 86 років. Батько був сином сільського нотаря, у своєму підпорядкуванню мав декілька сіл.
Віктор та Василь – родові імена. До мене у селі Борисів не було. Дякуючи батьковому цімборові Борисові, з яким вчився у Чехії, я став Борисом.

Горінчево – дуже цікаве село. Воно для мене – центр світу. Село, де жодна свальба не обходиться без поножовщини. Можуть у сусідського коня язик відрізати. Можуть декого і завалити. Але можуть і казки писати. На тому фоні проходило моє дитинство. До мого батька приїжджав наш закарпатський лінгвіст Петро Лінтур. Вони брали мене із собою до казкарів, в яких записували казки у блокноті. Казки слухав з неабиякою цікавістю, вони мали на мене також вплив.

Після закінчення середньої школи поступив на медичний факультет в Ужгороді. То був 1968 рік.

- Як вчилися?

- Навчався нормально, спокійно, без стипендії не був ніколи. Мені допомогло те, що я був кларнетистом-саксофоністом. Завдяки чому і гуртожиток отримав. Ліжко-місце в гуртожитку давали не всім, а лише тим, хто мав менше за 30 рублів доходів. Моя мамка отримувала 74 рублі зарплати, працювала вчителькою початкових класів. У мене був старший на чотири роки брат Віктор, який навчався на біологічному факультеті й отримував стипендію. Отож, як кажуть, «не положено».

Професор Оксана Ганич була керівником університетського хору і набирала нові голоси. Запитала, чи нема серед нас тих, хто грає на музичних інструментах. Я підійшов до неї і сказав, що знаю кларнетиста, який може грати в оркестрі. Вона поцікавилася, де він є. «Перед вами, - відповів я. – Але має проблему – не дають йому гуртожиток». Наступної ночі я вже ночував у гуртожитку.

- Ви так прямо і сказали про свою проблему?

- З фіґлями. Я завжди любив пофіґлювати. Бувало, що і «накаркаю» собі. На 30-річчі нашого випуску колишня однокурсниця Шелевер Наталка запитала, чи маю власний будинок, камін у ньому, сад поруч. Зізнався, що все це маю і поцікавився, чому вона про це запитує. Наталка нагадала мені, що ще під час вступу до університету я казав, що матиму будинок, камін, сад. Так, будинок я сам спроектував, правда, дослухався до порад дружини. У ньому є і гарний камін. Збудував дім років 17 тому в дворі тестя у Сваляві. У саду посадив з п’ять дерев горіха. Вони добре плодоносять. Горіхи нагадують мені Горінчево – у нашому селі завжди росло багато волоських горіхів.

«Гроші почав заробляти як музикант»

- Із скількох років заробляєте гроші?

- З 12-ти. Мій старший брат Віктор був штатним акомпаніатором-акордеоністом у дитячому садку. Коли він відлучався, то я його підміняв. Потім грав на свальбах. Гроші мав завжди, але за кілька днів пущав їх по ресторанах з хлопцями. Були ж молодими. Нащо ті гроші було збирати і складати? На біціґлі? Нам не треба було біціґлів – ноги не боліли. Коли навчався в університеті, то ми, п’ятеро цімборів-музикантів, грали на свальбах, в оркестрі клуба Кам’яницького щебеневого заводу. Під час літніх канікул працював на Ужгородському цегельному заводі. З третього курсу пішов працювати в протитуберкульозний диспансер медбратом. Тоді свальби почали відпадати – не встигав і вчитися, і працювати, до того ж студентів ставили чергувати у вихідні.

- Після отримання диплому куди пішли працювати?

- Згідно з розподіленням, поїхав у санаторій «Верховина» Міжгірського району. Але у приміщеннях проводився капітальний ремонт. Отож мене направили у «Сонячне Закарпаття». Працював лікарем-ординатором неповних п’ять років. Потім перейшов на роботу в санаторій «Карпати», де пропрацював завідуючим медичним відділенням ще 5 років.

«У «Поляну» я дуже не хотів їхати»

- У 83-му пішов на підвищення у «Кришталеве джерело» - головним лікарем. Там мене помітив перший секретар райкому Свалявського району Павло Федикович, якому я гордо показував санаторій, бо знав у ньому про кожну цеглину. Я ж був головним лікарем недобудованого санаторію. Ми штукатурили приміщення, ставили (викладали) плитку, стелили підлогу.

Після екскурсії по санаторію Павло Антонович чемно запитав, що я хочу тут далі робити. Пояснив йому, що будуватиму басейн, сауну, лікуватиму хворих.

- Ні-ні, ти зарано хочеш спокійно жити. Ти підеш у «Поляну», - відповів на те.

Я почав казати, що не хочу туди іти, бо у «Поляні» важкий колектив, один на одного пишуть скарги. «А у тебе партбілет є?» - спокійно запитав. Я відповів, що є. «А ще питання в тебе є?». «Нема», - сказав я.

- І що?

- Все зрозумів. Які могли бути в комуніста питання? Попросив лише, аби до кінця року мене не чіпали. 10 січня 1985 року заступник голови Закарпатської ради по управлінню курортами профспілок Арпад Шандорович Міцо привіз мене у Поляну. Ми зайшли до переповненого працівниками клубу. Він сказав присутнім, що привіз їм нового головного лікаря (півроку в санаторію не було головного лікаря), відкланявся і поїхав у справах. А ті 300 полянців дивилися на мене і думали, з чого починати мене їсти – з голови чи хвоста. Про ту ситуацію кажу образно. Десь років за 10-15 розібрався з ними.

- 10-15?

- А ви як думаєте? Було всяке: вони писали на мене скарги, перевірки не припинялися, я відписувався, відбивався, нервував, губив своє здоров’я.

- Що породжувало конфлікти?

- Полянців влаштовував сам процес конфлікту. Приводами ставало те, що я старався щось змінити, зробити якнайкраще. Перша оренда, перша спільна діяльність, перше господарсько-розрахункове кафе – все це було в «Поляні».

- Яке господарство ви отримали у спадок?

- Гарне, але недобудоване. На той час п’ятиповерхівка корпусу №3 була у першому капремонті після будівництва. На місці клубу, їдальні було пусто. На місці адміністративно-лікувального корпусу був сарайчик. Другий (ювілейний) корпус був без зручностей. Отож спочатку відремонтували нижній корпус, побудували клуб, їдальню, лікувально-адміністративний корпус, зробили зручності у ювілейному та третьому (верхньому) корпусах. Аби вирішити питання щодо будівельних матеріалів, доводилось їздити кілька разів до Києва, Житомира, Молдови. Наш санаторій завжди був соціальним – у ньому оздоровлюються ветерани Другої світової, чорнобильці, афганці.

- Якими у вас були подальші відносини із партійним керівництвом?

- Павло Антонович, який рекомендував мене на посаду головного лікаря санаторію «Поляна» (партія рекомендувала, а профспілки підтримали), дуже допомагав мені. Адже його головним завданням було - розвивати Свалявщину.

- До виходу на заслужений відпочинок вам залишилося більше року. Ким далі себе бачите?

- Все залежить від стану здоров’я та ситуації. Я можу працюватиму лікарем: маю вищу категорію як терапевт, чотири десятки наукових праць, монографії, науковий ступінь кандидата медичних наук, написану, але не захищену докторську. Впродовж усіх років намагаюся бути не директором, а головним лікарем. Мені більше подобається займатися медициною, як бізнесом.

«Онук нагадав про моє давнє хобі – грати на кларнеті»

- Що любите у собі найбільше, а що змінили б? Якими рисами характеру пишаєтеся?

- Хотів би бути таким же зарядженим, енергійним, повним сил, як у 35-річному віці, коли приїхав у Поляну. Але того уже не буде. З другого боку я, як і кожен керівник, кожна молода людина, допустив чимало помилок.

- У роботі?

- В основному, в роботі. У приватному житті не хотів би нічого міняти. Якби тепер був 72 рік, я пішов би знову за сигаретами у той магазин, знову знайшов би ту Валерію і знову сказав би їй те ж саме. Нині фіґлюю з нею: якби знав, якою будеш файною жоною, то я би з тобою два роки не ходив - ми поженилися б на півтора роки раніше.

- Як познайомилися зі своєю майбутньою дружиною?

- То був 72-ий, я - четвертокурсник. У місті зустрів знайомого студента музучилища. Він стояв зі своїми однокурсниками на розі біля музичного училища, які обговорювали побачений щойно концерт. Серед них була одна дівчина. У свого друга я спитав, чи це його дівчина. Він відповів, що «ні». «Тоді буде моя», - сказав я. Вона здивовано глянула на мене. Познайомилися. Як провів Воліку до будинку на Гвардійській, де вона знімала квартиру з піаніно, то сказав: «Це місце я маю добре запам’ятати, бо сюди ходитиму часто. І взагалі, я з тобою одружуся». Говорив це з фіґлями, а вийшло серйозно і надовго. Весілля відгуляли за два роки, 20 квітня. До обіду брали участь у Ленінському суботнику, а після обіду свальбували. Слава Богу, 36-ий рік живемо та ґаздуємо разом.

- Розкажіть про своє хобі.

- Раніше мав декілька захоплень, зокрема любив стріляти по мішенях із бойової зброї. Упродовж останніх років відійшов від того – стріляти не хочеться.

А про давнє хобі нещодавно нагадав мені чотирирічний онук. Володька знайшов мій кларнет. «Дідику, давай, будемо грати», - попросив. Я взяв і заграв. Дружина була здивована, що я так чисто граю, ніби вчора лише розлучився з кларнетом. Насправді востаннє грав років 10 тому. Володька взяв дорослу гітару і на ній грав по-дитячому. Ми грали і співали «Очи чорные, очи страшные». Така у Вованчика редакція даного твору.

Загалом, вираженого хобі не маю. Із задоволенням можу допомогти жінці на кухні, особливо тоді, коли знаю, що ту роботу я зроблю легше за неї. Наприклад, ми купили тушку барана. Розкласти його по частинках для мене простіше – в університеті вчив анатомію, а дружина – музикант. Солянку (раз у році) готую тільки я, бо ані дружина, ані моя мама, ані теща цю страву не готують.

- Як відпочиваєте і де?

- Відпочиваю два рази у рік по тижню, бо повну відпустку провести не виходить. Зазвичай, кудись їду з дочкою або дружиною. Багато разів були у Криму, з іноземних країн полюбляємо Хорватію. Насамперед тому, що близько – 860 км до Опатії. По-друге, хорватці – це ми, з ними говорю по-русинськи. На кордоні відкривають мій паспорт, читають «Марусанич» і питають, чи я не хорват.

Дуже люблю короткі подорожі у вихідні дні по рідному Закарпаттю та Західній Україні, де так багато чудових замків, храмів, пам’яток архітектури.

Тетяна ГРИЦИЩУК

Фото з архіву Бориса Марусанича