ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Додати новий коментар

    28 березня 2024 четвер

    ЧУДЕРНАЦЬКІ ПОХОДЕНЬКИ ЛОВЧОГО КИВАКА

    25 переглядів

    Коли довго-довго дивитися в безбереге іскристе, зоряне небо, якоїсь миті ти себе починаєш відчувати піщинкою і провалюєшся у безмежний, нескінченний всесвіт. І вже наче з висоти бачиш залитий місячним сяйвом луг над озером, нашу запашисту копицю. Білі тіла, що зніжені пристрасними любощами лежать горілиць на зім’ятому простирадлі.

    І наче звідкілясь із вічності звучить притишений голос Оксанки:
    - А в тебе були любовні пригоди?
    - Ні, - кажу чомусь заперечно. І сам майже не чую свого голосу від глибини простору, широчіні безмежжя.
    - Не може такого бути. На тебе лишень поглянеш, і одразу видно, що ти весь напакований такими історіями. – Вона весело сміється, ласкаво пощипуючи мої боки.
    - У мене не було. У мого друга приключилася…
    - Що за друг?
    - Хороший приятель – Толя Кивак. Він свого часу працював першим секретарем райкому комсомолу на Поділлі. А це така посада, коли треба було мати на обліку всіх дівчат району…
    - Ого! І він, що інспектував їх усіх…
    - Не знаю. Але Толя був не жонатий, а його, можна так би висловитись, серйозно і регулярно інспектувала секретар райкому партії, яка прискіпливо курувала комсомол, а ще більше штани комсомольського лідера: був вельми до вподоби їй молодий і чорнобровий гицель, якого вона страшенно ревнувала до всіх на світі.
    Отож, якось вона дзвонить і каже йому. Досить, мовляв, як оті пси та коти по ярах і лісосмугах ховатися, приходь сьогодні в гості до мене, я вареників наліплю. Поки вони вкиплять, то ми й по чарчині «Арарату» перехилимо і залюбки покохаємось у білосніжному ліжку. Чоловік у відрядження надвечірком від’їжджає, бодай раз по-людськи удвох переспимо.
    Що та як усе там відбувалося, історія, для ясності, замовчує. Але десь у другій половині ночі мій друг проснувся від того характерного і неповторного шерхоту в дверях, який трапляється лише тоді, коли з протилежного боку в замок вставляють ключа. І куратор теж проснулася. Зойкнула з переляку, і гаряче зашепотіла: «Чоловік повернувся… Більше ні в кого ключа немає…»
    Мій друг в одну мить злетів із палкого кубла, закружляв по кімнаті в пошуках одяганок. Бо ж учора, поки вкипали вареники, він не встиг і лизнути коньяку, як азартна, із чорнявим пушком на припухлій губі підстаркувата секретар райкому буквально почала здирати із нього одяг. Доносячи її із кухні на руках уже геть голу, Толя топтався дорогою по її пеньюару, своїх штанах, трусах, які чіплялися то за коліна, то за пальці ніг, а теніска взагалі полетіла десь під ліжко. Тепер, в одну мить, як при пожежі (ще страшніше!), годі було все це знайти, зібрати разом, позаяк чоловік, чути було, вже відчинив двері і топтався в прихожій. Безсоромно гола хазяйка вискочила йому навстріч. Щось залопотіла, тут же намагаючись затягнути його на кухню. Чути було щось верзла про вареники, про коньяк. Він лише грубо відказував про те, що нічого не хоче, окрім якнайшвидше дістатися до ліжка, лягти відпочити, оскільки надто натомився: десь у дорозі зламалося авто, довелося його ледь не самотужки приштовхати додому. А тому, схоже, ледь не силоміць рвався лишень до спальні.
    Голий коханець, як міг навпомацки зібрав дещо з одягу, затис його в оберемок однієї руки, а в іншу вхопив срібного подарункового рога, якого вгледів на серванті. Так і закляк з цією поклажею під одвірком, здійнявши зброю завбачливо над головою. Мета була одна: якщо чоловік тільки ступить до кімнати – щосили вгемселити його по кумполу – забити памороки, аби тут же чимдуж вискочити з квартири. Головне, щоб не пізнав коханця. А там уже як буде…
    Тим часом голій до розсолу секретарю райкому партії, схоже, все таки вдалося затягнути свого благовірного на кухню, відвернувши його наполягання прорватися одразу до ліжка. При цьому гучно в нічній дрімотливій тиші гримонула дверима, що мало, напевне, означати: вперед, друже милий, відхід вільний!
    Кинувши рога на ліжко, Толя щосили рвонув на себе кімнатні двері і з величезною настирою ломонувся в інші двері. Проте замість омріяної свободи доглянутого коридору райкомівської двоповерхівки, перед очима майнули казани і стелажі скляних банок із маринадами та минулорічними джемами. Зопалу втрапив не на вихід – а до кладової. Наразі все це страшенно загуркотіло і посипалось із полиць від незграбного розвороту застуканого на гарячому коханця в коридорній пастці. Толя затравленим звіром ухопився за іншу ручку, щосили рвонув її на себе, і цього разу справді вискочив із квартири.
    За кілька секунд він божевільним псом, голий, у чом у мати народила, з оберемком одягу під пахвою і одним лише черевиком в іншій руці, щосили, стрімголов летів вулицею, не розбираючи дороги. На райцентр опускався вже сизий літній світанок, і на вулиці з кожною хвилиною ставало все видніше. Десятками голосів заливисто співали півні. У дальньому кутку центральної вулиці враз змигнули фари легковика, хтось ось-ось мав прострелити нічну темряву променем дальнього світла. Кивак ховаючись від нього, з розбігу стрибнув у лопухи та густі зарослі кропиви, горблячись попід сливами, вишняками, але не збавляючи навіженого лету стрілою метнувся в квітучі картопляні городи, збивши якесь опудало з голосистими консервними банками, переполошив наразі всю довколишню собачню. Лемент здійнявся на всю округу.
    Він летів щосили до верболозу, стрибаючи немовби заграний жеребець по густому картоплинню і плутаючись у листатому гарбузинні. І тільки, коли під ногами зачавкала смердюча грузька, драглиста твань, наче дещо опам’ятався. Оглянувся, побачив, що ніхто за ним не біжить, ніхто його не ловить, не переслідує. Однак серце несамовито билося в такому дошкульному, жахливому темпі, здається, ось-ось могло вилетіти з грудей, у скроні з такою силою стукало кров’ю, немовби хто зумисне лупцював туди гумовими молотками. Із рота спонтанно котилася гаряча, пекуча, наче з полину їдуча слина, начебто у скаженого пса.
    Ще за хвильку він поклав на горбок усе, що лишень зумів згарячу вхопити з любовного лігва, вибрав труси із тієї поклажі, хотів було їх зодягнути. Але все тіло била жахлива нервова пропасниця: годі було встояти на одній нозі. Руки Кивака так нестямно і розпачливо трясло, що він не міг потрапити у спідню одежину іншою ногою. Довелося шукати вербу, щоб припертися спиною до неї, і тільки в такий спосіб труси опинилися на ньому. Тільки тепер він перевірив, що вдалося прихопити з одягу після панічної втечі з місця гріховних любощів. На місці виявилися штани, теніска з комсомольським значком, і навіть його знаменита вогниста краватка, подібної якій не було більше ні в кого у районі. А ось шкарпетки та лівого черевика не виявилося: зопалу не захопив.
    Босоніж, але в краватці, Анатолій злодієм пробирався через комиші в інший куток райцентру, де щойно отримав холостяцьку квартиру. До самого ранку не змикав уже й очей, вслухаючись буквально в кожен шерхіт за дверима, за вікном. Він добре знав того телепня, тупого й пришелепуватого бузувіра, з яким жила його куратор. Міг собі уявити, як можуть розгорнутися далі події в квартирі секретаря райкому партії. Розгніваний Отелло в бурхливому пориві ревнощів ухопиться за ножа, чи так зопалу притисне за горло свою благовірну, що вона не витримає, обов’язково здасть його. А чоловік її тут же побіжить на килим до першого секретаря райкому партії.
    В Анатолія від думки про це серце немовби завмирало і зупинялося. Глухий стогін виривався з його грудей. Цієї миті він був схожий на сліпого. Той, коли спотикається об камінець на дорозі і падає, завжди гнівиться на нерівну дорогу, хоча насправді виною всьому його сліпота. Так ярижник і гультіпака Кивак тієї пори злився не на себе самого, на свою похітливу, плотолюбну вдачу, а на рогатого чоловіка, якому він, сам того, напевне, не бажаючи, підкинув для повної символіки ще й срібного потішного рога в постіль.
    Перед очима Анатолія спливли картини з недавнього засідання бюро райкому партії. Розглядали персональну справу другого секретаря райкому партії Михайла Карпія. Той завів шури-мури із директором будинку піонерів. Його дружина застукала бундючного і зовні неприступного партійця під час бурхливих фіглей-міглей із довгокосою директрисою в її кабінеті. Голопузий кураж вони влаштували безпосередньо на прапорі районної піонерської дружини, яким завбачливо заслали старомодний шкіряний і подертий диван. Перший райкому, схоже, зрадівши цій нежданій оказії позбутися свого суперника в кар’єрі, провів бюро у стилі драконівської середньовічної інквізиції, не залишивши Карпію найменшого шляху для відступу: виключив із партії, звільнив із роботи. Той здуру поліз на вишню з мотузком, заледве спам’ятали. Розголос на всю республіку. Отож, покохався…
    Що світлішало на вулиці, то тьмяніше на душі ставало в Анатолія. Він уже прийняв для себе остаточне рішення: треба тікати з району. Напевне, і з області також. Перебирав у пам’яті знайомих із дальніх країв, до кого можна було б попроситися на роботу. Напевне ж, агрономом.
    Ще не було й восьмої ранку, як Кивак, наче мідний п’ятак – весь у новому костюмі, лискучих черевиках, яких ще й разу не зодягав, уже сидів у своєму кабінеті, з чорними нутрощами, які перегоріли на вугілля через душевні терзання, в очікуванні публічної біди. Сидів у кріслі, чатуючи на телефонний дзвінок прямого з’єднання від першого секретаря райкому партії. Йому чомусь здавалося, що найважливіше для нього зараз є – якнайшвидше вхопити телефонну трубку, відповісти на виклик нагору, для розбору нічних польотів.
    Але телефон мовчав. Він буквально зіщулювався і аж, здавалося, присідав у кріслі немовби шкідливий кіт, при кожному стукові в двері. В душевних тортурах і і терзаннях, здогадках і боліннях минули і дев’ята, і десята години ранку. Киваку нестерпно хотілося сходити до вітру, живота вже різало і буквально роздирало, бо серце несамовито ганяло-ганяло кров, але він мужньо терпів, боячись і на крок відійти від телефону. Ще страшніше було зустрітися десь у коридорі, чи по дорозі до вбиральні із тим, кому наставив роги.
    Замало не під самісінький обід у телефоні міського сполучення почувся знайомий смішок нічної коханки:
    - Що волоцюга, пережовуєш нічне… Але скажи правду, згадуєш першу частину, чи другу?
    Вона так весело і заливисто сміялася, що йому навіть здалося, що її голос він чув не в телефонну трубку, а крізь бетонні перекриття приміщення: її кабінет знаходився якраз над його. Він тільки тепер збагнув, що міг би вже давно дізнатися про все від своєї старіючої коханки, але переляк настільки паралізував його розум, що годі було подумати про таке, тим паче зателефонувати.
    - А як же склянки? Вони ж завалилися, – тільки й міг видавити із себе Кивак, вражений несподівано палахким, безжурним настроєм коханки.
    - А що склянки? – все так же безклопітно продовжувала вона. – Я вискочила, здійняла крик на кота. Кажу, знову, він босяк, усю посуду в складовій перебив…
    - А ріг у ліжку, черевик, який я десь загубив…
    - Дурнику, я ж для свого рідненького чоловічка все ліжечко встигла перестелити і навіть нагріти: йому дуже сподобалися і коньяк, і вареники. Я ледве його з кухні потім забрала…
    - Я ж іще шкарпетки десь загубив, - ледве вичавив із себе Анатолій.
    - Що? – Тут вона знову так зареготала, Кивак аж відставив трубку від вуха: від вибуху емоцій на тому кінці дроту могли полопати мембрани. – А я ж то думаю, чому він уранці каже: «Якісь носки такі великі ти мені дала…» У тебе все ж таки богатирське… Думаю, що ноги ти миєш і грибка у тебе немає… - Вона знову довго і весело сміялася.
    … Оксанка слухала всю історію злегка усміхаючись до зірок, однією рукою лагідно і ніжно куйовдячи волосся на моїх грудях.
    - І який же висновок зробив із цього всього твій Кивак? – запитала вона враз аж надто серйозно.
    - Толя каже так: «Дізнаюся, якщо кіт у баришні дома є, тоді в гості сміливо йду, а якщо немає, то… тільки до себе запрошую…»
    - Ох і кобелі ж ви ненаситні, - був висновок Оксани. Щоправда після цих слів, вона несамовито, начебто аж надто зголоднілою тут же накинулася на мене, і тільки місяць та зорі безсоромно спостерігали за тим, як молода і вродлива «моралістка» догризала до ранку жонатого чоловіка.
    Коли ми відправлялися з озера, Оксанка була водночас зосереджено серйозна, але й весела. Задумливо сказала, що попередньої ночі виконала одразу і мамину, і свою мрію. Я з вдячністю ґречно і ніжно поцілував її оксамитову ручку, намагаючись зазирнути в її гарні очі.
    - І хто ж із твоїх містичних Богинь стеріг нас нині у полі? – запитала краля.
    - Та звісно ж – Артеміда. Вона охоронець Місяця і полювання. Вона й оберігала нас у полі при місячному сяйві, і додавала нам сили любові…
    Коли ми від водного плеса виїхали на трасу, дівчина заждала зупинитися.
    - Давай зачекаємо автобуса. Ти мене тут таки посадиш в його і я далі поїду одна. Оскільки батько мене вже, напевне, повсюдно розшукує. Це просто небезпечно…
    - А що і на тебе також існує табу?
    - Для тебе насамперед, - мовить вона багатозначно і заперечувати будь-що було просто недоречно. Вона знала набагато більше, ніж я міг навіть здогадуватись…

    Олександр Горобець,

    м. Київ, 14 квітня 2010 року.

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору