ЗАТРИМАЙСЯ.... ВДИВИСЬ.... ЗГАДАЙ...
САГА ПРО РОДИНУ БОБ'ЯКІВ
...І складено в польоті
крила-руки,
Найвища радість – зустріч
після тьми,
Найвища милість –
постріл замість муки.
...І мовчки землю
прийнято грудьми.

Для когось – це просто рядки вірша про життя, обірваного підступною кулею/кулею-злодійкою. А для нас, правоохоронців, сумне усвідомлення того, що багатьох, хто вступив у двобій зі злочинцями, уже немає серед нас. Хай вибачать близькі та рідні майора міліції Миколи Боб'яка, що знову нагадуємо про ту чорну дату: березень 1994 року. Ми розуміємо, спогади про загиблого Миколу – мужнього, сміливого та молодого – завжди болем стискатимуть їхні серця. Та ми зобов'язані пам'ятати про наших загиблих побратимів, бо саме ПАМ'ЯТЬ про них є символом нашого професійного єднання...

ДЛЯ МУЖНІХ СМЕРТІ НЕ ІСНУЄ

...Свій земний шлях до Вічності Микола розпочав у мальовничому куточку Івано-Франківщини. У гірському селі Космач разом із братами він вчився жити правдою, мріяв про далекі світи, прагнув до знань. Аби якнайбільше дізнатися про усе/аби отримати їх, поступив до Тернопільського педінституту. Втім навчати і виховувати допитливих, гомірливих школяриків йому не довелося, бо Господня рука повела його зовсім іншим, набагато важчим шляхом...
...Закарпаття привітно зустріло гуцульського хлопця. Тут він зумів застосувати не тільки свої педагогічні/інститутські знання, але і вроджену простоту та життєву мудрість, бо став працювати дільничним інспектором служби у справах неповнолітніх ужгородської міліції. Підліткова злочинність, дитяча бездоглядність, так звані "проблемні" діти – питання, які щодня довелося вирішувати/розв'язувати молодому міліцейському "Макаренку".
По закінченню Київських вищих курсів МВС, Микола Миколайович став працювати заступником командира дивізіону відділу позавідомчої охорони при Ужгородському МВВС, відтак – у відділенні карного розшуку. Саме тут він пройшов нелегкий шлях боротьби із злочинністю від оперативного уповноважено до начальника підрозділу...
Є ЛИШЕ МИТЬ МІЖ ЖИТТЯМ І БЕЗСМЕРТЯМ...
... Із спогадів Володимира Танчинця, тодішнього оперативного чергового ужгородського міськвідділу:
– Була восьма година вечора, коли я прийняв повідомлення про грабунок на вулиці Ужанській. Микола, який саме збирався додому, стояв біля мене. Він знав, що основна слідчо-оперативна група на виїзді: працює за викликом, теж пов'язаним з карним злочином. Не роздумовуючи ні секунди, Микола викликався їхати на місце злочину... Опісля багато-хто із знайомих запитували в мене, чому на Ужанську виїхав сам начальник карного розшуку, а не його підлеглі? Микола Миколайович не міг по-інакшому, такий уже в нього був характер. Він ніколи б не відправив під ніж чи під кулі свого підлеглого, а самому в цей час сидіти в кабінеті. Це було його неухильним правилом – йти першому на найскладніші завдання...
...Разом з молодим оперативником Микола Миколайович службовою машиною виїхав на місце злочину. На Ужанській, в темноті, відразу розгледіли дві постаті. Один із них саме тримав ножа біля горла другого.
– Міліція! Кинь зброю! – вигукнув/наказав майор.
Для нападника це було несподіванкою. Озирнувшись, побачив міліціонерів. Відтак кинувся навтьоки/став тікати, заставивши свою жертву бігти разом із ним по залізничним коліям. Майор Боб'як зробив попереджувальний пострі у повітря. І в цей час із темряви загриміли постріли. Стріляв другий грабіжник, що ховався за насипом. Стріляв підступно: у спину, двічі поранивши Миколу в ногу. Падаючи на землю, начальник карного розшуку повернувся назустріч пострілам і відкрив вогонь у відповідь. Мить – і ще дві кулі вп'ялися Миколі в шию та обличчя. Молодий оперативник, підхопивши тіло свого начальника, затиснув рукою рану на його шиї, з якої цівкою била кров...
Підступні вбивці були затримані через кілька годин. Це були двоє військових, які, маючи вогнепальну зброю, вирішили в той фатальний вечір "рекетнути" одного з ужгородців. Однак Микола про це вже не дізнався – дорогою до лікарні він помер від втрати крові.
Володимир Танчинець:
– Тієї злощасної ночі до чергової частини подзвонила Магдалина, дружина Миколи. Ще нічого не знаючи про трагедію, попросила покликати до телефону чоловіка. Мовляв, ми його з Тарасиком уже зачекалися. Я був готовий до чого завгодно, тільки не до цього дзвінка. Кілька секунд я збирався з духом, відтак якомога спокійніше відповів: "Він на виїзді..."
* * *
СУМНІ ОЧІ МАГДОЧКИ БОБ'ЯК
О, Матір Божа, гори мої сині,
І ти, моя страдальнице земля,
Не забирайте в матері
останні сили –
Вона сама у цім житті –
маля..
Магдалині було лише двадцять три, коли в її щасливе сімейне життя увірвалося страшне лихо. У перші місяці її жалоби мені довелося працювати поруч з нею. Смутком, болем та невимовним жалем було пройняте усе її єство. Та вона боролася. Боролася щодня, бо знала: вдома на неї нетерпляче чекає трьохлітній синок.
Якось до паспортного столу, де ми працювали, зайшов ужгородець. Попрямував до вікна, за яким сиділа Магдалина. Через деякий час ми почули, як чоловік невдоволено викрикує. Ужгородцю, виявилося, бракувало якогось папірця для здачі документів, тож Магдалина запропонувала донести його завтра. І тут відвідувача "понесло": Та хто ти така? Та я тобі такі неприємності влаштую – на все життя мене запам'ятаєш!". Ми усі завмерли. А Магдалина спокійно усе це вислухала, відтак, схиливши голову над столом, тихо мовила: "Більшої неприємності, як я уже маю, навряд чи ви мені влаштуєте". Потім так же спокійно вийшла з-за столу і попрямувала до кімнати для відпочинку. І тільки там, залишившись наодинці, стала тихо плакати...
...Пройшли роки, але я і досі згадую цей випадок. Бо у голові не вкладається, звітки у такої молодої, тендітної, згорьованої жінки взялася така витримка, тактовність і, якщо хочете, мужність? Мені здається, що саме ці якості і допомогли молодій вдові не тільки пережити біль утрати, але й продовжити справу життя свого чоловіка.
За плечима підполковника міліції Магдалини Боб'як більше двадцяти років нелегкої служби в органах внутрішніх справ. Наразі Магдалина Василівна очолює відділ громадянства і реєстрації фізичних осіб Ужгородського МУ УМВС. Вона, як і раніше, така ж чарівна, ввічлива, тактовна. Та й смуток зник з її миловидного лиця. Лише блакитні очі – дзеркало її душі – усе ще віддзеркалюють біль утрати. Бо серце, видно, так і не забуло того єдиного гуцулика із Космачів.
Спливли роки – підріс і син Тарас. Яку професію обиратиме в майбутньому? Звичайно, правоохоронця. Він хоче стати офіцером, як батько й мати. Задля цього поступив на навчання на юридичний факультет УжНУ. Відтак у Тараса попереду ціле життя. Нехай же доля береже його від всяких бід та зла...

Катерина КИЙОВИЧ,
Начальник ужгородського міського відділення
Ужгородського МУ УМВС України в Закарпатській області,
підполковник міліції