Додати новий коментар

Цього понеділка в пресс-центрі «Закарпатської Правди» відбулася офіційна презентація книжки Василя Ільницького та Сергія Федаки «Перші особи». Вона вміщає 25 нарисів про лідерів краю різних періодів. Через долі керманичів Закарпаття автори намагалися об’єктивно, утримуючись від таврування чи лакування, проаналізувати його розвиток і політичну ситуацію в конкретних часових рамках.

Вийшла така собі персоніфікована історія – легке і пізнавалье чтиво, бо це не наукова монографія, а історична публіцистика.
Як зізнався Василь Ільницький, ідея видання з’явилася спонтанно: цикл народжувався з ювілею Г.Жатковича. «Публікуючи у «Фесті» матеріал про нього, піймав себе на думці, що дуже мало знаю про історію Закарпаття в особистостях, тож запропонував Сергію Федаці зробити серію про керівників Срібної Землі. Про книжку тоді не думали, але читацький резонанс був дуже великий: люди телефонували, обговорювали, збирали вирізки з газети. Отак і визріла поступово думка про те, щоб зібрати ці публікації під одною палітуркою», – каже Василь Іванович.
Сергій Федака додає, що перші особи в різні часи називалися по-різному, й іноді формальний лідер насправді був залежним. Щоб не надто розширювати список, акцентували увагу на тих, хто мав реальну владу в руках. І хоч безперервна історія закарпатських «губернаторів» починається з 1919 – 1920 років, із Григорія Жатковича, перший нарис присвячений Адольфу Добрянському. Бо, власне, саме він першим намагався відстояти об’єднання 4-х окремих комітатів у єдину адміністративну територію, прообраз нинішнього Закарпаття. Короткий період його правління (жовтень 1849 – 28 березня 1850 р.) пройшов під знаком використання в інтересах краян суперечностей між австрійською і угорською частинами імперії Габсбургів.
А закінчується книжка нарисом про нині чинного голову ОДА Олександра Ледиду. Він, до речі, зробив те, на що не спромоглися його попередники, – профінансував вихід у світ «Перших осіб». Сталося це якось між іншим: Василь Ільницький, чий «Фест» не вирізняється компліментарним ставленням до влади, вирішив зробити інтерв’ю з Олександром Олександровичем з нагоди його річниці на посаді. І якось у контексті підготовки галереї портретів «губернаторів» заговорили про книжку, котра з 2007-го лежала «у шухляді». Ледида ж запропонував профінансувати її друк.
Звичайно, між згаданими першим і останнім нарисом – дуже багато цікавого. Навіть самі автори не могли виділити найколоритнішу постать з-поміж 25. Однак про кого писалося найважче – зізналися. Для Сергія Федаки це Михайло Волощук, з котрим було надзвичайно цікаво спілкуватися, але чия влада припала на переломні й важкі1990–1991 рр. А Василь Ільницький каже, що тяжко дався матеріал про стрика – Юрія Ільницького: «Він після того півроку не розмовляв зі мною, нарис йому не сподобався, хоча інші відгукувалися позитивно. Зате це підштовхнуло його написати мемуари – деталізовану розширену версію цього ж нарису».
Оцінка книжки – за читачами (наразі придбати її можна тільки в редакції «Фесту»). Автори ж зробили все від них залежне, аби наблизити до нас історію через цікаві персоналії.

Прес-центр «Закарпатської Правди»