Додати новий коментар

За роки української незалежності на Закарпатті отримала поширення гарна традиція відзначати і святкувати дні міст, містечок і сіл.

Почин цей, однак, нерідко затьмарюється елементарним незнанням історії власного населеного пункту, що призводить до спотворення його минулого й утвердження знань, які не відповідають історичним джерелам. З іншого боку, незнання історії виникнення і розвитку населених пунктів веде і до деформації більш загальних уявлень про минуле нашого краю та його мешканців. Нижче на кількох прикладах хотілося б показати, коли, ким і як заселялася більшість українських сіл нинішнього Закарпаття.
АВТОХТОНИ ЧИ МІГРАНТИ?
Одними з ключових питань закарпатської історії є питання, чи українці (руські, русини, рутени, малороси) є на землях, де живуть, корінним (автохтонним) населенням, яке живе тут ще з часів до приходу сюди у ІХ ст. древніх угрів, чи вони поселилися на цих землях протягом ХІІІ – ХVIII ст.ст. як вихідці (мігранти) з Галичини, Буковини, Волині та інших українських етнічних територій.
Думки вчених поділилися: одні вважають, що ми автохтони, інші – що мігранти, а треті кажуть, що і автохтони, і мігранти. А про що свідчать архе¬ологічні, мовні та історичні джерела? Згідно з даними археології, на території сучасного Закарпаття протягом VI-IX ст.ст., до приходу древніх угрів, проживало слов'янське населення. Але, але... Давньослов'янські поселення краю сконцентровані у його західній, низовинній частині, тоді як українські села поширені в гірській і передгірській частині й, отже, одні з іншими не пов'язані генетично. Окрім того, місцеві назви (топоніми) на низовині і в горах різняться між собою. Деякі з низовинних топонімів, як от Балатон, Белеград, Балоца, Седліце, Сопот та інші, вказують, що давні слов'яни належали скоріш до південних та західних слов'ян, а ось українці – це східнослов'янський на¬род. Отже, перший важливий висновок: між давніми слов'янами Закарпаття і сьогоднішніми українцями прямого генетичного й географічного зв'язку нема. Це означає, що ми живемо тут не з незапам'ятних часів і що наші предки прибули сюди як переселенці у пізніший час, переважно протягом ХІІІ – XVIII ст.ст.
ВІД МАКСИМІЛІАНА І ДО ЛЕОПОЛЬДА І
У XVI ст. значна частина карпатських гір уже була заселена. Ось що знали і писали про наших предків урядники австрійського короля Максиміліана І 14 серпня 1571 року (документ опублікував і переклав з латині на "русинську" мову відомий закарпатський історик Антоній Годинка): "Русинський народ (в оригіналі: Rutenica nacio. – Й.К.), с которым и молдавські волохы у окрузі св. Николая ид замку мункачовському принадлежащі сут мішані, перед многыми роками тому назад у сесе королівство из сосідной польской Россії (в оригіналі Polonica Russia. – Й.К.) перелазили. Навперед межи полонинах на містах гористых, скалистых ялися посажовати, пак помалы на ровінь ся поспущали...". Не дивно, що й сам Антоній Годинка стверджував про угорських русинів, що "вони повинні були прийти лише із сучасної Галичини або з малоруських провінцій, що лежать за Галичиною. З інших місць і не могли прийти, бо інде ніде рутенів немає".
Про те, що з обох боків Карпат живе один і той же народ, ще у 1654 році писав і примас Угорщини Дьордь Ліппої в інформації, надісланій у Рим про унію рутенів. "Відомо, – писав Ліппої, – що Угорщину протягом 70 миль оперізують довгі хребти Карпатських гір від Спіша до Марамороша. Цей гірський хребет відділяє Угорщину від Польщі в такий спосіб, що границя двох країн проходить по гребеню гір: протилежна сторона належить Польщі, а та, що з цього боку – Угорщині. Гори з обох боків заселяє рутенський народ грецького обряду. Із тих, які живуть на цій стороні, в Угорщині, і є їх близько 300 тисяч, 600 священиків здійснюють обряди на рутенській мові".
Про переселення наших предків з Галичини знав і австрійський імператор Леопольд І (та його радники), коли у привілейованій грамоті рутенським священикам Мукачівської греко-католицької єпархії від 23 серпня 1692 року написав про наших предків, що "... рутенський народ, який перед цим 300 роками мігрував із Росії... (в оригіналі – Russia. – Й.К.)". Отже, початок заселення краю, за цією грамотою, припадає на XIV ст. і пов'язаний з переселенням рутенів з Галичини (тодішньої Русі).
Ще більш точну, яскраву і цікаву картину виникнення українських сіл Закарпаття, ніж описана вище, дають писемні джерела, які стосуються конкретних населених пунктів. З цих документів ми можемо дізнатися не тільки, коли і як засновувалося те чи інше село, але і хто конкретно був його засновником. На жаль, рамки газетної статті не дозволяють показати все розмаїття процесу виникнення наших сіл, але деякі штрихи до їх виникнення ми отримаємо з наведених прикладів.
БУДИНОК МАКСИМА
Сьогодні місто Іршава є районним центром, але колись все починалося тут з одного-єдиного будинку. У 1341 році (це перша писемна згадка про Іршаву, їй виповнюється рівно 670 років) угорський король Карл Роберт доручив затвердити для сина волоського воєводи Татамира Максима межі спадкової землі, яка називалася "Максемгазо", тобто "Будинок Максима". В описі границь фігурують деякі й досі відомі топоніми, такі, як р. Боржава, Велика і Мала Іршава, потік Собатин, Чингава та інші. Точної дати, коли волох Максим побудував тут свою хату й заклав основи сьогоднішньої Іршави, ми не знаємо. Проте це мало відбутися незадовго до 1341 року. Можливо, у другій половині 1330-х років, бо відомо, що у 1338 році той же король дав затвердити володіння Білке (нині Білки) для іншого волоха – Карачуна. Отже, засновником Іршави був волох Максим, син Татамира, і сталося це не пізніше 1341 року. Між іншим, волоські воєводи заснували в XIV ст. чимало закарпатських сіл у передгір'ї Карпат. Окремі з цих найдавніших україн¬ських сіл донині зберігають у своїх назвах імена перших засновників (наприклад, Арданово – первісно "Село Ардана", Станово – "Село Стана", Завидово – "Село Завида" і т.ін.), а населення так званої "Крайни" ще й століттями пізніше називалося "бляхами", тобто волохами, хоч усі були вже рутенами (руськими).
КЕНИЙЗЬКИЙ ЛИСТ ВИЗНИЦІ
Після монголо-татарської навали (1241 рік) угорські королі поступово почали передавати величезні володіння в Карпатських горах у приватні руки. Нові власники відразу ж взялися освоювати ці землі з метою зиску. Для цього потрібні були люди. Їх не вистачало, тому доводилося приводити їх з чужих країв. Цим займалися спеціальні агенти – кенийзи і шолтиси, яких наймав за певні привілеї землевласник і доручав приводити поселенців та засновувати села. Зрозуміло, що єдиною найближчою до сучасної гірської частини Закарпаття чужою територією, звідки можна було приводити нових поселенців, була сусідня Галичина, що входила до складу Польського королівства. Оскільки становище селян у Польщі було набагато гіршим, ніж в Угорщині, а Галичину постійно турбували військові походи кримських татар, то тамтешні люди залюбки йшли з "угорськими" кенийзами та шолтисами за Карпати. Цьому сприяло і те, що тут вони отримували на багато років відстрочку від сплати податків. Взаємовідносини між землевласниками і кенийзами юридично регулювалися так званими кенийзькими листами, з яких, власне, і можна дізнатися, коли, ким і як було засноване те чи інше село, звідки прийшли його перші поселенці. (Проте треба мати на увазі, що населення значної частини наших сіл за сотні років неодноразово змінювалося, а села заселялися заново). Серед майже півсотні таких "листів", які у свій час опублікував відомий закарпатський краєзнавець Тиводар Легоцький, особливо цінним і важливим для нас є кенийзький лист села Визниці (нині Верхня Визниця Мукачівського району). Ось витяг з нього: "Сигізмунд Ракоці, наджупан комітату Торна, радник його величності, священого цісаря, короля і так далі, даємо знати всім, кого це стосується, що ми, маючи намір примножити майно його величності, дали кенийзтво Івану Бобалю та Михайлу Цібару, так, щоб один був кенийзом одного року, а інший – другого, з усіма привілеями, з якими привілеями кенийзи усієї крайни живуть і закладали села із зарубіжних провінцій, із великої Польщі, з дозволу давніх, щасливої пам'яті, князів. А назва села, на яке ми дали привілей, дозволили їм кенийзтво, Вузніця, землі якої як розпорядяться, не повинні завдати збитків сусіднім селам; а кріпаки, які поселилися тут, звільняються на шість років від сплати податків і на три роки від повинностей так, що всілякі подарунки, повинності, які інші кенийзи звикли давати і ці нехай все дадуть, роблять. На підтвердження цього ми дали наше письмо з нашою печаткою. Дано в замку Мункач 5 березня 1592 року".
Таким чином, візницький "лист" ясно вказує, звідки приходили і хто були предки сьогоднішніх українців Закарпаття. Це були домінантно рутени (руські, русини) із території Галичини, що входила до складу Польщі.
Самі воєводи, кенийзи та шолтиси були різні за національністю, місцем походження та соціальним станом. Право кенийзтва мав і знаменитий подільський князь, володар Мукачівського замку, литовець за походженням Федір Корятович. Те, що він привів із собою із Поділля нібито 40 тисяч поселенців, звичайно, є абсолютною вигадкою, але джерелами зафіксований факт, що він користувався своїм правом кенийзтва. Зокрема, у селі Вари (Берегівський район) на початку ХV ст. проживали його кріпаки, про одного з яких, Василя, грамота повідомляє, що був він родом із Белза (нині місто на півночі Львівської області). У 1407 році вперше згадується село Лендєлфолво (нині Ляхівці Ужгородського району), засновником якого теж міг бути кенийз Лендєл або жителі якого могли прибути з Польщі, але, як показують пізніші документи, були вони рутенами.
РОСУШКА – РОСІШКА
Звичайно не всі села заселялися планомірно, за відповідними угодами з допомогою кенийзів чи шолтисів. Є багато інших, не менш цікавих форм виникнення наших сіл, про одну з яких дає нам уявлення історія виникнення села Росішка Рахівського району.
Воно відоме своєю чудовою народною вишивкою і тим, що тут народився знаний український закарпатський лінгвіст, фольклорист, педагог Микола Грицак. Однак село має ще одну родзинку – своєрідну історію заснування. Протягом XVII–XVIII ст.ст. Росішка входила до складу Бичківської домінії, але займала в ній особливе, привілейоване становище, оскільки жителі села сплачували менші податки, ніж мешканці інших сіл домінії. Пояснюється це особливостями заснування Росішки (у старих джерелах – Росушки). У 1663 році колишній трансильванський князь Ференц Рийдеї видав привілей кріпаку Андрію Купічу, у якого було аж 24(!) дітей, на право поселитися в цьому місці. У привілеї зазначалося, що Купіч, на відміну від інших, повинен був сплачувати власнику землі Рийдеї лише 2 куниці, 4 форінти соляних грошей. В урбарії 1672 року зазначається, що це привілейоване село і складається воно лише із двох земельних наділів, а серед кріпаків згадується ім'я Федора Купіча. Росішка втратила своє привілейоване становище на початку XVIII ст., коли Бичківська домінія стала казенною.
НОВОСЕЛИЦЬКІ НАЛИВАЙКИ
З історії України прізвище Наливайко добре відоме перш за все завдяки Северину Наливайку, козацькому ватажку з Гусятина (тепер Тернопільська область), який у 1594–96 роках очолював повстання козаків проти поляків. Але, як не дивно, Наливайки жили і живуть і на території сучасного Закарпаття. Причому вже не одне століття. За даними писемних джерел, у 1691 році, тобто рівно 320 років тому, урядником невеликого господарського округу на території Чинадіївської домінії, куди входили Підгоряни, Кольчино і Бистриця (нині Мукачів¬ський район), був такий собі Петро Наливайко. Як потрапив він сюди – невідомо, але що прийшов здалека, із-за Карпат – не викликає сумніву. У цьому зв'язку надзвичайно цікавим є місцевий переказ, зафік¬сований у селі Новоселиця Міжгірського району. Ось що говориться у переказі про походження Новоселиці. Перші поселенці поселилися тут близько 400 років тому в східній частині села. Були це предки козацьких родин "Наливайков" і "Криваничов". Потім, пізніше, з Галичини сюди прибули нові поселенці, які осіли навколо хутора Наливайков і Криваничов, і так утворилося село Новоселиця. Цікаво, що в даному випадку переказ під¬тверджується і писемними джерелами, в яких фіксується прізвище Наливайко три століття тому назад. Приклад Новоселиці не поодинокий. Подібних переказів і легенд є більше. Прикметно, що записав і опублікував цей переказ ще у 1924 році місцевий учень Іван Козак. Прізвище Козак, за даними відомого мовознавця професора Павла Чучки, поширене на Закарпатті з початку XVII ст. Люди з таким прізвищем жили в Макарьові (1649 р.), Кричові (1673 р.), Туриці (1682 р.), Ужгороді (1685 р.), Золотарьові (1715 р.), Драгові (1715) р.), Голятині (1715 р.) та інших селах. Отже, якусь участь у заселенні деяких закарпатських сіл брали і українські козаки. Історичним тлом для цього слугували тривалі й тісні зв'язки родин Другетів і Ракоціїв з козаками впродовж XVII–XVIII ст.ст.
Таким чином можемо констатувати, що українські села сьогоднішнього Закарпаття утворилися переважно протягом XIII–XVIII ст.ст., в основному з допомогою рутенів (руських, русинів) з Галичини, Буковини і По¬ділля в найрізноманітніший спо¬сіб: від планового заселення при допомозі кенийзів і шолтисів до спонтанних форм, обумовлених історичною ситу¬ацією.

Йосип КОБАЛЬ, завідувач відділу археології Закарпатського краєзнавчого музею