Додати новий коментар

24 квітня вважається Днем пам’яті жертв геноциду Вірменів в Османській Імперії. Впродовж трьох років, при владі радикально налаштованих «младотурків», загалом було знищено близько 1,5 млн. вірменів. Ще більша частина з них була змушена залишити місця проживання та тікати подалі від кордонів Османської Імперії.

Напередодні визначної дати – сторіччя з дня початку трагічних подій, ми поспілкувалися із заступником голови громади вірменів в Закарпатті Сергієм Нікогосяном.

– Пане Сергію, що таке для вірмена «День пам’яті жертв геноциду вірменського народу» і що це за день особисто для вас?

- Для вірменського народу це день коли всі ми згадуємо про події, про які до шестидесятих років навіть говорити не можна було. При Радянській владі, довгий час цю трагедію просто приховували і не давали можливості її згадувати та вшановувати пам’ятними заходами. Проте, оскільки ці жахливі події зачепили сім’ї практично кожного вірмена, то довго приховувати правду було неможливим.
Особисто для мене, це також дуже символічне свято. Коли батьки мого батька тікали від розправи, то по дорозі бабця померла. Дід не пам’ятав дату народження мого тата і так вийшло, що через це ми навіть ніколи не святкували день його народження. Потім ми вже дізналися, що він народився весною, у квітні.

- Які зараз стосунки між Вірменією та Туреччиною?

- До цих пір у нас немає дипломатичних зв’язків. Був період, коли вірменський міністр закордонних справ та його турецький колега мали зустрітися та підписати попередню декларацію про відновлення дипломатичних стосунків, проте, коли справа дійшла до підписання, Туреччина відмовилася від попередніх домовленостей. Більше того, навіть та влада, яка там є зараз, заявила, що Туреччина ніколи не визнає власну участь у геноциді вірмен.
Але тут є одна цікава колізія. Після того як турецька влада в особах Талаат-паші, Енвер-паші і Джемаль-паші організувала та здійснила геноцид вірмен та інших етнічних груп, наступна після них влада засудила такі дії. Більше того в Стамбулі був проведений суд над найвищими посадовцями і вони були засуджені до страти. Проте більшість з них повтікали.

- Наскільки мені відомо вірмени зрештою все одно помстилися за заподіяну їм шкоду?

- Скажемо так, деякі вірменські активісти просто привели в дію рішення Стамбульського суду. Всі ті хто здійснював геноцид були знищені, навіть найвищі посадовці. Деяких вбили в Туреччині, деяких в Германії, та інших країнах, куди вони втекли.

- Щодо визнання Геноциду. Є багато країн, що визнали його, але так само багато які не визнали. Українським Парламентом він не визнаний, чи робите ви щось для того аби це сталося?

- Так, дійсно є ті, хто визнали геноцид вірменів. Наприклад Франція, там взагалі введена кримінальна відповідальність за невизнання геноциду. Більше того, одна з головних вимог до Туреччини на вступ у Євросоюз пов’язана з визнанням цього злочину проти людяності. Проте ті ж США поки не визнають події 1915 року геноцидом. Більше 40 штатів визнають, але загалом рахується, що країна не визнає. Це пов’язано з тим, що таке визнання з боку Туреччини накладає на неї певні зобов’язання і далеко не всі країни хочуть псувати з нею стосунки.
Що стосується України то ми проводимо просвітницьку роботу, доносимо інформацію. Тим більше, що в України є своя трагедія, голодомор 32-33 років. І до речі, тут в багатьох містах влада вже визнала геноцид вірменського народу. Зокрема, Ужгород свого часу став одним із перших міст де міська влада офіційно визнала таку трагедію. За що я окремо дуже вдячний.

- Як себе зараз почувають вірмени на Закарпатті?

- Ви знаєте, для мене та і, думаю, інших вірменів, Закарпаття стало другою домівкою. Ми дуже вдячні цій землі та цим людям. У Вірменії є гори, в Закарпатті є гори. Тут вони такі, більше м’які, але все одно це гори. А для того хто виріс серед гір немає нічого кращого, ріднішого ніж гори.