ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Додати новий коментар

    29 березня 2024 п'ятниця

    Уже в студентські роки він серед нас писав найкраще! (ФОТО)

    72 переглядів
    Як Мирослав Дочинець журналістом став.

    У переддень професійного свята згадалася університетська дружба, закарпатське братство у Львові, те, як ми, майбутні виконроби пера та слова, товаришували п‘ять років поспіль тощо.

    Відрадно, що із багатьма колегами контакти не припинилися, зв‘язки навіть стали міцнішими, хоча з часу нашого знайомства вже минуло майже чотири десятки літ. З письменником-однокашником (і перевесником!) М. І. Дочинцем у тому числі. Пропоную кілька цікавих і дотепер неописаних фактів із його колоритного студентського життя. Сподіваюся, що й він спогади ці прочитає й згадає окремі епізоди зі свого університетського навчання.

    Як пан Мирослав журналістом став

     Те, що нині 56-річний Мирослав Дочинець пише щорічно по дві-три книжки, знає більшість прихильників його творчості. Гадаю, перераховувати їх назви немає потреби, бо із доробками минулорічного лауреата літературної премії ім. Т. Шевченка запросто можна ознайомитися в Інтернеті. Але не всі, очевидно, відають, що він є фаховим журналістом, у 1982 році закінчив однойменний факультет Львівського тоді ще державного університету ім. І. Франка. А за скеруванням пішов працювати у обласну газету «Молодь Закарпаття» (головредом був Василь Горват, який по особливому цінував його творчі дарування).

    0_k__42258264.jpg

    Статті однокашника затямилися не тільки шпальтовою широкоформатністю, але й унікальністю, серйозністю тем, мовною насиченістю, стилістичною свіжістю тощо. Новаторські пошуки «учорашнього» практиканта одразу ж зауважали досвідченіші колеги, зокрема, Іван Чоповдя, Василь Нитка, Юрій Дік, Йолана Середа, Василь Кухта й інша «молодозакарпатська» пишуча братія. І інші, найімовірніше, заздрили! Пустоцвіт чи інше бадилля також несамовито мечуться у завидках, коли бачать, як гінко йдуть у ріст чи добре плодоносять дерева по сусідству. Із перших днів роботи в редакції Дочинцю рясно писали на редакційну адресу, щодень товстішав темами його творчий портфель, до нього йшли додому (одружившись на мукачівці Марії, він жив у місті над Латорицею), телефонували й розповідали проблеми, історії, привабливі сюжети тощо. А далі вже справа залишалася за ним – ручку, блокнот у кишеню і гайда у відрядження. Молодий «новинкарь» творив сміливо, цікаво, змістовно, добротно. І, що важливо, писав швидко, – за ніч викладені ним думки вже наступного дня читав редактор і вносив (або не вносив) правки, корективи тощо. Незатоптаний стиль письма не тільки оновив зміст обласної молодіжної газети, що одразу ж запримітили десятки тисяч передплатників і читачів – у школах, серед робітництва, у сільській місцевості, її залюбки читали особи середнього віку й особливо старші шанувальники друкованого слова, але й додав тиражних бонусів.

    Відомого письменника газетярство вчарувало ще з шкільного віку. Тож друзі (Петро Мідянка, Юрій Клованич, Василь Кіш, Ірина Завадяк, Андрій Дурунда, Василина Іванина) після десятирічки подалися на філфаки в УжДУ, КДУ ім. Шевченка, а він свій талант спрямував у львівську журналістику. Уцілив, зрештою, у десятку! Студентом цього найголовнішого (і найпрестижнішого) вишу некоронованої столиці Західної України став з другого заходу – склавши на «добре» та «відмінно» у 1977 р. вступні іспити. У 1976 р. студентський квиток не здобув, хоча всі вступні іспити склав на 4. А за рівнем загальної ерудиції, мовних знань закарпатцю, схоже, рівних не було з-серед усіх абітурієнтів. Щоправда, були інші мірки – політичні та ідеологічні, які й завадили стати у студентський стрій. Про них сказано багато, тож не будемо повертатися до цієї, до речі, болісної для нього теми. Мирось чи Славік (так кликали його найближчі друзі) одразу, себто із перших днів навчання, занурився у науку, поринув у бібліотечне життя (став читачем університетської, наукової на Драгоманова, академічної ім. Стефаника, обласної ім. Галана та інших книгозбірень). Він знав адреси всіх міських книгарень, був знайомий із багатьма продавчинями. Упізнавали і вони його, бо мало не щодня цікавився новими надходженнями, а ще бував у букіністичних крамничках тощо. На квартиру чи в гуртожиток завжди повертався із оберемком книжок, журналів чи газет. Його зошит-записник повнився новими прізвищами, адресами, він заприятелював із багатьма письменниками, міг запросто піти в гості до Романа Федоріва, Романа Іваничука та інших майстрів пера вищого літератруного ешелону, чиї імена вже були на слуху всеукраїнського (навіть всесоюзного) читача. Дочинця-першокурсника радо прийняли до університетської літературної студії «Франкова кузня». Тут він познайомився з поетом Мирославом Лазаруком, тут дебютував із прозовими доробками. Нерідко казали, що одні студенти поспішають після пар пиво пити, а Мирось квапиться у бібліотеку.

    Що у студентські роки читав письменник Дочинець?

    А оці три світлини, які випадково надибав у студентському альбомі, яскраво ілюструють природний потяг Мирослава до книжок, він жив ними щодня, щогодини, щомиті. Перша фотка зроблена приятелем Й. Марухняком (нині він відомий львівський фотомитець) у міській книгарні на пл. Міцкевича, де майбутній письменник, найімовірніше, переглядає новинки. А поруч, якщо не помиляюся, стоїть університетський викладач, доцент Дем‘ян Григораш, теж поціновувач книг і чтива. Пригадую, як він змушував нас, студентів, купувати, читати та запам‘ятовувати його книжку «Журналістика в термінах і виразах». У принципі, нічого поганого в цьому не було, але чомусь усі ці його настанови-поради сприймалися з недовірою та із певною насмішкуватістю. Звісно, сивочолий кандидат наук і ветеран Другої світової війни (засвідчували це орденські планки на лацкані піджака) відчував і дратувався.

    Авторство другої світлини належить мені. У голові прокручую ті часи: якось після пар, повертаючись на Майорівку (у цьому мікрорайоні ми жили у гуртожитках), у кіоску по дорозі купили свіжі газети, серед них і республіканську «Молодь України», яка друкувалася форматом А2 (хоча кожного студента факультету журналістики зобов‘язували передплатити рекомендовані газети, у складчину журнал "Журналист" тощо, але в гуртожитку, аби їх отримати, треба було мати блат чи міцні нерви. Це всеукраїнське молодіжне видання номер один було органом ЦК ЛКСМУ та аналогом всесоюзної «Комсомольської правди». Понад півтора мільйонний тираж наприкніці 70-их і в першій половині 80-их років свідчив про неабияку популярність часопису. Тож і ми, студенти-журналісти, читали його від першого й аж до останнього рядка. Насолоджувалися, як писали маститі публіцисти! Брали з них приклад: найперше у висвітленні тої чи іншої теми. Такі уроки з володіння українським словом, рідною мовою є безцінними! Тодішні редактори Ілля Ільницький (закарпатець, він опісля редагував «Новини Закарпаття»), Ігор Лубченко, Іван Бокий й насправді чинили найкращу газету в Україні. Бойову, змістовну, багатотемну, яку любо було взяти в руки й читати. Тож на фото свіжий номер «МУ» читає, пізнає, вивчає, аналізує М. Дочинець – у парку на лавочці. У руках – олівець, ним і помічав усе найцікавіше.

    Зрештою, ми не пропускали жоден вихід цієї газети, бо не прочитати – це значило упустити щось із виду, не побачити подію, на яку звертали увагу журналісти цього видання, тощо. Зрозуміло, тодішні газети були віддзеркаленням життя – мирного і невоєнного. Але критикували, демократично трактували навіть партійні перекоси, не кажучи про наявні комсомольсько-молодіжні проблеми. Переконаний: якби «МУ» виходила нині, то у кожному номері давала б «прикурити» знавіснілому ворогу, що на сході вбиває мирне населення, танками й «градами» топче нашу землю й хоче занапастити національний дух, незалежність і свободу. Але не вийде з цього нічого – зуби об наш моноліт зламано, похід бойовиків зупинено. У цьому не тільки армійська, патріотів міць, але й тверда позиція українських мас-медіа – від місцевих до столичних.

    Третій знімок датований 1979 роком. Травень, а можливо, що навіть перші числа червня, змушували про все забувати й братися за навчання, бо починалася екзаменаційна сесія. Тож ми юрбою переступали поріг обласної бібліотеки ім. Галана (неподалік Галицького ринку), аби кілька днів присвятити якомусь одному окремо взятому предмету (історії КПРС, яку читала та іспити приймала жінка-проректор Давидова). Але зубрити його виявилося справою занудною, тож вирішили «освіжитися» й взялися почитати свіжу пресу. Вона у цій книгозбірні щоденно акумулювалася з усієї України та з-за її меж. Справа від автора цих рядків сидить Зеновій Штурнак, теперішній редактор районного часопису Тлумаччини (Івано-Франківська область), зліва Володимир Вакуліч і Мирослав Дочинець. Про Мирося вже знаємо, хто він, що та скільки написав. Ще кілька слів про письменника, доктора політичних наук Володю Вакуліча, який родом із Волині (с. Велимчі), але опинився на роботі в Кіровограді, де працював кореспондентом, а потім став редактором міської газети. Невдовзі з сім‘єю переїхав у Київ, де у Кабміні спершу був керуючим справами віце-прем‘єра з гуманітарних питань, а відтак помічником глави АП України (В. Литвина). Написав і видав майже 10 книжок. Став прекрасним публіцистом. Нещодавно свої книги презентував на 60-річчі рідного факультету у ЛНУ.

    Якими ми тоді молодими були – по 20-21 рік мали. У кожного в душі домінували азарт, запал, енергія, натхнення, наснага, підйом тощо. А ще як багато читали – ніхто ніколи не сидів без діла.

    0_k__42258264-1.jpg

    У кожного з нас завжди в руках були конспект, газета, книжка, журнал, блокнот. Приміром, М. Дочинець «відкрив» мені таке щотижневе 8-сторінкове видання, як «Друг читача». До тих пір я не знав нічого про цей часопис. А згодом навіть інформації туди надсилав (запам‘ятав, що редакція розміщалася на вул. Кіквідзе у Києві), а за невеличкі за об‘ємом замітки платили до 8-10 крб. гонорару. Тим часом у газеті «Радянська освіта», де також непогано віддячували грошима, можна було надрукуватися 2-3 рази у місяць і отримати до 70-80 крб. винагороди. Власкором по Західній Україні був передпенсійного віку В. Березюк і радо нас, студентів, приймав у корпункті й «роздавав» теми. Я за матеріалами їздив по Львівщині, Вакуліч до себе додому – на Волинь, Дочинець писав про освіту Львова та при нагоді рідної Хустщини (коли бував удома), Штурнак сюжети «шукав» у своїй області та нерідко заїжджав на Чернівеччину. Удома  щедрий Березюк завше поїв нас чаєм, наливав по чарчині, інколи розпивали пляшку «сухарика», принагідно ділився своїм журналістським і викладацьким досвідом. А ще ми (М. Дочинець, В. Ільницький, М. Грінер, Я. Бачинський, Б. Потятиник, Д. Миронюк та інші) щотижня «запоєм» чекали й читали московську «Литературную газету», «Известия», українські «Літературну Україну», «Сільські вісті» та інші. Звісно, у ті часи видань було значно менше, аніж зараз, за ціною вони також були доступніші, приміром, «Правда» (понеділковий 10-12 стор. вихід коштував 5 коп.). До речі, деякі газети у кіосках замовляли наперед або зрання ставали за ними в чергу (всесоюзна «Неделя»). Мій спогад – це аж ніяк плач за тою епохою, це ностальгія за молодечими роками, студентською юністю, бо в кожного вона приваблива по-своєму.

    Про книги навіть не кажу, бо їх пан Мирослав перечитав силу-силенну. Нас, закарпатців, на курсі вчилося шестеро:, міжгірський ужгородець Василь Ільницький (талановитий публіцист і редактор газети «ФЕСТ», закарпатський власкор "Дня"), його земляк Валерій Янчик, який опісля перейшов працювати у органи КДБ, іршавчанин Микола Мельник, його батько Василь Іванович (сестра Світлана в тому числі) також журналісти, мукачівець Олег Фролов, 1943 р.н., і, власне, я, уродженець с. Дусино, що на Свалявщині та хустянин Мирослав Дочинець. На рік старшими за нас були Олена Матіко з Іравщини, поет-публіцист Василь Кухта, Володимир Пилипенко, Олександр Масляник (усі троє – рахівчани), Єлизавета Головнич, Василь Пилипчинець, Іван Пилип, Василь Гаджега, Юрій Цюбик та інші. Дехто, на жаль, уже на тому світі, але більшість живе і творить. Зрештою, усіх перерахувати неможливо, та й час змиває з пам‘яті прізвища тих, хто по завершенні навчання зав‘язав із журналістикою. І нічого дивного в цьому немає: покійний факультетський декан Йосип Цьох таких вважав невдахами й радив їм змінити професію та іти в бармени. Бо хто б і що не казав, а щоденна робота зі словом – це талант від Бога! Тож вчасна перекваліфікація – життєва норма. Так було тоді, так і зараз.

    І наостанок...

                   

    Ось так ми вчилися, так ходили в книгарні та бібліотеки, відбували влітку практику, захищали свої доробки й із новими силами переходили з курсу на курс. І у 1982 році отримали заповітні дипломи про закінчення навчання на факультеті журналістики Львівського університету ім. І. Франка. Того ж таки року фаховим газетярем став і Мирослав Дочинець. Знаю: повсякчас шліфував і відточував свою мовну майстерність, найперше у закарпатських газетах ("Срібній землі", "Фесті" в тому числі) й через 32 роки став одним із найкращих та найвідоміших українських письменників. За свої навдивовижу важелезні, мозольні літературні труди (найперше за книги «Криничар» і «Вічник») журналіст, есеїст, філософ, письменник, публіцист і видавець у одній особі заслужено отримав Національну премію ім. Великого Кобзаря. Без сумніву, тепер так само студенти його твори шукають і спрагло читають, як колись робив це він – у роки своєї університетсько-львівської юності. Ба, навіть уже тоді писав найкраще з-поміж усіх 75 однокашників. А покійний професор В. Здоровега назвав його ще й думаючим студентом...

    Зі святом, колеги-журналісти!

    Михайло ПАПІШ

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору