Додати новий коментар

"На станції я чекав вузькоколійний поїзд на Усть-Чорну. Повз мене нестроєвим маршем пройшла група гонведів, які, здається, приїхали поїздом згорі, від Карпатського хребта, від лінії Арпада. Задній з тих гонведів — молодий, середнього росту, худорлявий чорнявий і довговидий, притримуючи рукою гвинтівку на лівому плечі, правою смичив за собою шинель і голосно сипав марамороськими лайками", — згадує закарпатський письменник Олександр Сливка серпневий день 1944 року.

Ця зустріч відбулася у Тересві — тепер селище Тячівського району Закарпатської області. Тут проходив фронт Другої світової війни. Радянська армія витісняла з території України нацистів, союзниками яких була й Угорщина. Її солдатів називали гонведами.

— Ви, пане гонведе, напевно з Марамороша? — запитав Сливка солдата. Мараморош — це північно-західна час­тина Карпат, зараз поділена між Україною і Румунією.

— Судиш по пісні, яку співаю? — зупинився той.

— Так.

— Я з Марамороша. Ти чув колись про Марка Бараболю?

— Чув! І читав.

— То знай, що це — він! — гонвед ударив себе в груди і, не розпитуючи більше нічого, пішов далі.

Справжнє ім'я Марка Бараболі — Іван Рознійчук. Він народився 1910 року в гуцульському селі Требушани — тепер Ділове Рахівського району. За чверть століття до цього австро-угорські вчені вирахували, що саме тут розташований географічний центр Європи. Точна дата народження невідома. У біографічних нарисах вказують 19 квітня. Письменник Іван Ребрик подає інший день — 30 квітня. Каже, що почув його від сестри Рознійчука: "Марія Федорівна з цього приводу згадує мовлені з гумором, але не без печалі, спонуканої життєвими негараздами, слова матері: ще зо два дні міг почекати і не родитися того дурного місяця — квітень за народною традицією вважався таким на Закарпатті".

18-річним він закінчує Торгову академію в Мукаче­вому та влаштовується працювати до книгарні "Уніо" в Ужгороді. Надсилає до редакції дитячого й молодіжного щомісячника "Пчілка" вірш "На новий 1929 рік". Ім'я для псевдоніму бере від Марка Проклятого — персонажу української міфології, вічного блукальця. А прізвище — від бараболі, себто картоплі, найпопулярнішого продукту закарпатських селян. "Дивлюся навкруги. Всі пишуть, пишуть, пишуть. Це додає мені охоти. Беруся і я за перо. Талант у мене є, хоча і не великий, та зате бажання писати, що вже не можу витримати. Тому, що мій терпець урвався, помилуйте, пане редакторе, та прийміть мене в ряди своїх співробітників", — коментує свій твір.

Вірша публікують. Проте сильно редагують — підлаштовують під староукраїнський, так званий етимологічний, правопис, який тоді ще використовували на Закарпатті. Рознійчука це обурює — відстоює сучасну абетку. Дорікає в наступному листі: "Не можу подарувати вам того, що ви так попсували мій вірш. Ох, лихо мені з вами! Тримаєтеся, мов баба воза, своєї етимології, і не хочете вже раз перейти на порядний правопис. Панове! Так це ХХ століття! Взяти хоча б той твердий знак, який так потрібен, як п'яте колесо у возі". Скаргу друкують у наступному номері з коментарем: "Хоч ми і не зовсім погоджуємося з думками автора, але задля задержання оригінальності поміщуємо лист без змін, хоч автор в ньому нас і вилаяв".

У "Пчілці" надрукують більш як десяток його віршів і фейлетонів.

На творчість гуцула звертають увагу у Празі — столиці Чехословаччини, у складі якої перебуває Закарпаття. Журналіст Антонін Гартл порівнює Марка Бараболю з чеським сатириком ХІХ ст. Карелом Гавлічеком-­Боровським.

"У відродженій патріотичній підкарпаторуській поезії, переважно ідилічній, патетичній та елегійній, зустрічаємо зовсім нове явище: сатирика, в якому через край б'ють гротескні ідеї й дотеп, неввічливого насмішника, який бичує подиву гідну активність молодих віршомазів на Підкарпатській Русі, нещадно критикує їхню самовпевненість і їхню поетичну тематику, — пише він у журналі "Чін" 1930-го. — Свої сатири у віршах і прозі Бараболя доповнює дотепними листами редакції. Його мова надзвичайно гнучко й слухняно служить гавлічковському духу цієї сатири".

За два роки Рознійчук знаходить постійну роботу — вчителює у селі Луги, за 15 км від гори Говерли. Відходить від активного писання. Вільний час присвячує музиці, любить грати в шахи й карти. Колега згадує, як одного разу директор школи зайшов до класу і побачив, що дітлахи обступили вчителя, котрий вигравав їм на скрипці якусь мелодію. "П'яти в топанках голі, а як дістане зар­платню, купить шоколадки і позасовує потай дітям в парту, аби вони не виділи, хто то вчинив", — розповідає учениця Катерина Ковбасюк.

1935-го львівська газета "Новий час" публікує вірш і фейлетон Марка Бараболі. Поет Василь Ґренджа-Донський коментує твори: "Мушу згадати небувалий талант сатирика Марка Бараболі, "закарпатського Остапа Вишні", але вилаю його публічно, бо страх лінива бестія. Шість років мовчав! Скільки благань, скільки просьб, мало навколішки не падали ми перед ним: "Чоловіче, пиши!" А він собі завився, мов слимак у шкаралупу, й немилосердно мовчав. Аж тепер пощастилося з нього ланцюгами видобути одного вірша і малий фейлетончик. По шістьох роках!"

Рознійчук знову шле твори до ужгородських часописів — газети "Українське слово" та журналу "Літературна неділя". Працює над сатиричним романом "Гаврило Мотовило, його життя і клопотації". Твір майже автобіографічний, головний герой — верховинський інтелігент-невдаха. У березні 1939 року проголошують незалежну від Чехословаччини Карпатську Україну. Держава існує два дні, після чого її окупують угорські війська. Починаються арешти українців. Батька письменника знаходять у рові з розпоротим животом, в який запхано черевика. Побоюючись розправи, Рознійчук закопує свій роман у землю.

Одружитися не встигає. Кажуть, був закоханий в учительку Софію Боднар, але так і не наважився освідчитися. Улітку 1943-го його забирають до угорської армії. Пише до коханої: "Засилаю сердечне поздоровлення з холодного краю, де мені вже тепер вуха мерзнуть. Інакше добре тут, тільки пінг-понг не граємо, бо є інші цікавіші забави. Чекайте мене за рік". А на різдвяні вітання відповідає: "Я подорожую вже кілька тижнів, однак наша подорож — це якийсь дивовижний танець: крок вперед, крок узад, вліво, вправо, сюди-туди й нікуди. Живеться нам тут добре й досить спокійно. Тепер більш не пишу, бо каганець догоряє, електрика не світить і нафти нема, та й пошта рідко ходить".

Наступного року, коли стає зрозуміло, що нацисти програють війну, Рознійчук здається румунським військам. Ті передають його в радянський полон. 27 листопада 1945 року він помирає від туберкульозу в таборі військовополонених у Новоросійську. Похований у братській могилі.

По війні рідні розкопали сховок Марка Бараболі. Рукопис роману не вдалося відновити. "Перезволожений папір на сонці розсипався в порох", — пише дослідник життя письменника Юрій Болега.

70 книжок із власної бібліотеки вислав письменник Марко Бараболя учительці з села Довге — тепер Іршавський район Закарпатської області — Софії Боднар 1942 року, коли дізнався, що піде в армію. "Щоб позбутись всяких тягарів", — пояснював. Узяв за них символічну платню. Обіцяв: якщо книжки жінці не сподобаються, забере їх назад, а гроші поверне.
Автор: Олександр ГАНДЗІЙ