Додати новий коментар

Через те, що Закарпаття знаходиться в сейсмічно активній зоні, територія краю вже тривалий час досліджується сейсмологами. Після землетрусу в 1965 році радянська влада серйозно взялася за дослідження сейсмічної активності в нашій області. Край був умовно поділений на тридцятикілометрові ділянки, на кожній з яких з’явилися сейсмостанції: в Ужгороді, Мукачеві, Нижньому Селищі (Хустщина), селі Тросник (Виноградівщина) та Берегові.

Потрапити на сейсмостанцію в рідному місті було моєю давньою мрією. Скажу чесно, не так на саму станцію, як до будівлі, в якій вона знаходиться, а ще точніше – до її підвалів. Мрія здійснилася лише цього року, кілька тижнів тому. І не обманула очікувань…

Сейсмостанція в Берегові розташована на горі Ардов (або ж Чопівській), трохи вище від підніжжя. На відміну від своїх «родичів» по науковій службі ця станція міститься не в пересічному будиночку, а в солідній мурованій садибі, викладеній з каменю, наче фортеця. Достеменно невідомий вік цієї споруди, але це, на око, початок ХХ століття, тобто їй років із сто. Довгий час це був будинок, куди зносили на переробку виноград з оточуючих виноградників. Тут з грон чавили сік, а далі вино зріло в підвалі. Щодо підвалу, то він значно старіший за будинок, можливо, й на кілька століть. Підвал не такий вже й довгий, але вражає висотою – в добрячих ледь не три людських зрости! Важко уявити, що таку схованку видовбали в камені. Втім геологи знають, що це перлітова порода, яка доволі м’яка. Але м’яка вона, звісно, лише в порівнянні – а як дов­бати її кайлом, то не одні руки, напевно, були в кров збиті…

Виноробством будинок на горі жив до кінця 1980-х. А тоді, вочевидь, постраждав від «антиалкогольної кампанії» з її вирубкою виноградників. Тому десь в 1988—1989 рр. в його підвалі спробували вирощувати печериці, а з 1989-го будівля докорінно змінила профіль. Разом із оточуючою територією вона перейшла до Академії наук і стала сейсмостанцією (точніше, режимною геофізичною станцією), в цьому статусі перебуває й досі. Наразі комплекс належить Інституту прикладних проблем механіки і математики відділу сейсмічності Карпатського регіону Інституту геофізики Національної академії наук України. Завідуючим відділом, що міститься у Львові, з 2000 року є Сергій Вербицький, вчений, кандидат фізико-математичних наук, рідний брат Юрія Вербицького, Героя України, сейсмолога, альпініста та громадського активіста, звіряче вбитого в січні 2014 року після викрадення в Києві. Батько обох вчених Тарас Вербицький і був свого часу ініціатором створення сейсмостанції саме на цьому місті, обидва ж сини не раз бували тут. Як на мене, це привід увіковічити пам’ять Героя Небесної сотні бодай меморіальною табличкою на стіні сейсмостанції.

Вибір місця був не випадковий: в підвалі можна забезпечити найкращий режим для дуже чутливої техніки, ну а сама будівля добре відповідає науковому визначенню «вежі зі слонячої кістки» — в чудовій місцині, на схилі гори, в старовинній будівлі, з балкона якої видно навіть мукачівський замок. Щоправда, умови для науковців тут дуже скромні, та й штат діючого персоналу скоротився аж до трьох чоловік на вкрай скромній зарплатні. Стежити за приладами, які в автоматичному режимі через інтернет передають інформацію про коливання в земній корі (сподіваюсь, сейсмологи пробачать мене за таке профанське й примітизоване розуміння їхньої діяльності) працівникам станції доводиться ледь не на голому ентузіазмі та любові до власної роботи. А ще охороняти станцію від непроханих гостей (об’єкт режимний) та підтримувати загальний порядок.

У робочій кімнаті знаходиться апаратура для зчитування та передачі інформації, найважливіші ж прилади покояться в вищезгаданій основній камері підвалу, де від кожного вимагається вести себе тихо та обережно – апаратура дуже чутлива. Цікаво, що один з приладів тут встановив чеський геофізик, аби отримувати інформацію з-під землі, яка інтернетом доправляється йому в Прагу. Як уже говорилося, інформація ця «постфактумна», про непомітні людині коливання земної кори, коли ті вже відбулися. На жаль, до передбачень землетрусів науці ще далеко…

Нещодавно стало відомо, що мерія Берегова розробляє амбітний план облаштування пішохідно-велосипедної доріжки від парку «Оазис» вздовж берега Верке (причому в центрі міста – понині зовсім необлаштованій частині) аж до гори Ардов, яка має стати парковою зоною з оглядовою вежею. А вигляд з гори відкривається панорамний, як нині кажуть – «точно як на гугл-мапі». Хотілося б вірити, що ці плани колись будуть реалізовані (надія є, бо інтерес до проекту проявляють і місцеві бізнесмени). Відтак нині мало відвідувана гора Ардов має шанс стати рекреаційним об’єктом, до якого можна буде добратися пішки, велосипедами, а може, й вузькоколійним поїздом – його колія проходить до підніжжя.

Чи могла б стати геофізична станція частиною цього рекреаційного парку? Теоретично – так. Нині вона разом з гектаром землі навколо належить Академії наук України. Владі міста та громадськості треба знайти правильний підхід до науковців і переконати їх в можливості проводити до закритого нині об’єкта хоча б епізодичні екскурсії. У вільних приміщеннях можна навіть влаштувати щось на кшталт музею сейсмології. А може, й ширше – поєднавши його з геологією, ботанікою тощо, облаштувати виставку природних багатств Берегівських пагорбів. Невеличкий внесок за екскурсію добряче б допоміг вирішенню нагальних проблем станції, яку наразі (як і всю науку України) грішми не балують. Та й саме приміщення колишньої винарні нині практично невідоме ані берегівцям, ані туристам, хоча є цікавим об’єктом, до якого варто здійснити прогулянку стежкою по горі.

Сподіваюся, не мине багато часу, аби від прожектів діло рушило до конкретних справ, і солідна будівля на горі Ардов вписалася в перелік того, чим по праву має пишатися Берегово.

Олег СУПРУНЕНКО, газета "Новини Закарпаття"