ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Іван Гарайда – Директор Русинської академії наук, або: «Именем РСФСР – убить!»

    29 жовтня 2020 четвер

    Він віддано служив науці. Щоб бути всебічно обізнаним спеціалістом, не шкодуючи часу постійно вдосконалювався, опановував суміжні філологічні спеціальності. Можливо, через це й особисте жит¬тя не склалось – до 35-и років не встиг одружитись, а там уже й війна...

    Іван Андрійович Гарайда народився 29 січня 1905 року у с. Зарічово Унгського комітату Угорщини (нині Перечинський район). Після приєднання краю до Чехословаччини його батьки, не прийнявши нової влади, переїхали на постійне місце проживання до Угорщини. У 1924 році Гарайда у м.Секешфегервар закінчує гімназію. Далі навчається на юридичному факультеті Будапештського університету (1928 р., доктор права). Поступає на філологічний факультет Пейчського університету. У 1930 р. не без участі тодішнього провідного спеціаліста, а згодом ректора цього університету, визначного русинського нау¬ковця, академіка Угорської академії наук Антонія Годинки стає стипендіатом Ягеллонського університету в Кракові, який у 1934 році закінчує і стає його викладачем. З початком другої світової війни у листопаді 1939 року був арештований гестапо у Кракові та разом з іншими 183-ма професорами Ягеллонського університету відправлений до концентраційного табору Саксенгаузен за 25 км від Берліна. Чудом вберігся, тому що встиг передати в Угорщину матері, а через друзів – Угорському консульству в Кракові інформацію про своє перебування за гратами¬. Угорська влада добилася його звільнення 9 квітня 1940 року (за умови, що про реалії концентраційного табору ніколи й нікому нічого¬ розповідати не буде). Повернувся до Угорщини 22 жовтня 1940 р. Щоб мати спокій (у відносинах з поліцією), змушений був покинути Будапешт та оселетись десь у глибокій провінції.
    У листопаді 1940 р. приїхав до Ужгорода та був працевлаштований як висококваліфікований спеціаліст на посаду виконавчого директора новостворюваної русинської академічної установи – Подкарпатського общества наук. У рамках діяльності ПОН він засновує й видає журнал “Литературна недѣля”, науковий щоквартальник “Зоря – Hajnal”, щомісячник “Руська молодежь”, серії “Литературно-наукова библіотека” та “Народна библіотека” тощо. У 1941 році він написав та видав русинську граматику – “Грамматику руського языка”. Його найближчими однодумцями та заступниками по ПОНу були Микола Лелекач та Федір Потушняк. Академічна установа працювала надзвичайно потужно, випереджаючи свій час.
    Не кожна людина в своєму житті здатна на подвиг. Іван Гарайда сподвигся на вчинок, для осмислення якого наступним поколінням знадобилось кілька десятиліть.
    Але все по-порядку. Русинська наукова й творча думка за майже¬ двісті попередніх років дала чимало зразків високохудожньої та глибо¬конаукової продукції – книги, журнали, газети, календарі-місяцо¬слови. Наукова, художня, публіцистична продукція, світська й релігійна... Видання, що побачили світ в Ужгороді, Будапешті, Відні, Празі, Москві, Львові, Берліні, Парижі, в Америці... Історія Подкар¬паття, його культура, мова, мистецтво, етнографія, фольклор, перебіг політичних подій, географічні описи, статистичні викладки, соціальні спостереження, економічний стан, розвиток промисловості й сільського господарства і т.д. Всього не перерахуєш!
    У суспільстві завжди є потреба осмислювати досвід попередніх поколінь, їхній потенціал, щоб мати на що спертися у нових дослід¬женнях, розробках, відкриттях. Розумним винаходом у цьому стало укладання бібліографічних покажчиків, де всю літературу систематизовано за галузями знань.
    Укладання першої бібліографії Подкарпаття ХІХ – першої половини ХХ століть ставало справою майже нездійсненною. Охопити всю літературу з карпатознавства в умовах, коли на Закарпатті ніколи¬ не було центральної книгозбірні (бібліотеки чи архіву), де б протягом століть накопичувалась та зберігалась книжкова продукція, було складно й для великого академічного інституту. До того, професійних бібліографів у краї не було, поки за цю роботу в середині 30-х ро¬ків не взявся молодий науковець з Ужгорода Микола Лелекач.
    А через п’ять років талановитого науковця помітив та запропонував йому посаду, фактично, свого заступника новоприбулий виконавчий директор Подкарпатського общества наук Іван Гарайда.
    ПОН – фактично, академія наук Подкарпаття, яка вела активну наукову й просвітницьку роботу у воєнний період з 1941 по 1944 роки.
    Спільна наполеглива праця І.Гарайди та М.Лелекача у справі розбудови ПОН створювала умови для гармонійного розвитку наукової й творчої інтелігенції краю, спонукала її навіть у складних умовах воєнного часу до серйозних наукових досліджень.
    Але ця співпраця не тільки зробила однодумців друзями, вона переросла у співпрацю на ниві бібліографії. Гарайда всіляко підтримував справу Лелекача, збагачував її своїм доробком, а коли основний пласт літератури було зібрано, домігся видання праці окремою книгою, знайшов для цього чималі кошти. Рукопис першого тому було винесено на суд фахівців, праця по частинах друкувалася на сторінках газети “Литературна недЬля”. Здавалось, ще якийсь нетри¬валий час і книга (перший том) стане надбанням суспільства. За нею в друк піде й другий том...
    Унікальна бібліографія (перший том) охоплювала майже три тисячі найбільш вагомих джерел з карпатознавства, свідчила про високий інтелектуальний рівень протягом століть корінного русин¬ського населення.
    Та йшов уже 1944-й рік. Лелекача мобілізовано на фронт. Робота¬ над книгою уповільнюється. Немає кому виправляти зауваження фахівців, вичитувати набраний у друкарні текст, вносити додаткові матеріали. Фронт стояв уже в Карпатах. Повсюдно йшла швидка евакуація установ, закладів, заводів, фабрик, у т.ч. й ПОНу, далі на захід. Гранки бібліографії, для збереження яких ледь вистачало кіль¬кох приміщень, транспортувати неможливо. В умовах війни це означало, що вони будуть розібрані на шрифт, унікальна бібліографія зникне!
    Можливо, єдиною людиною, яка у цей момент осмислювала ті колосальні інтелектуальні втрати, які понесе Подкарпаття у зв’язку із знищенням майже готової книги, був Іван Гарайда. Треба було приймати рішення: терміново виїжджати чи залишатись і пробувати щось із книгою зробити. Його, як і багатьох інших громадських, політичних, церковних діячів, попереджали: не чекайте від радянської ідеологічної системи поблажливого ставлення до себе. Втікайте, поки ще є час!
    І.Гарайда прийняв гідне науковця з великої букви рішення. Врято¬вуючи безцінний культурний спадок русинів, він залишився в Ужгороді. 14 жовтня дописав до книги післямову та розпорядився завер¬шити друк у тому вигляді, у якому це було можливо. Радянська ар¬мія в той час стояла на відстані 60-100 км від Ужгорода.
    27 жовтня Червона армія увійшла до міста. Але за кілька днів до цього вийшла з друку “Загальна библіографія Подкарпатя”. Примірни¬ки книги І.Гарайда встиг роздати близьким і знайомим. Щоб берегли.
    Це був останній подвиг професора Івана Гарайди. Він встиг зробити чимало. Але якби у своєму житті він встиг зробити тільки це єдине – у хаосі воєнний подій привести в світ “Загальну библіографію Подкарпатя” – то вже тільки за це він заслуговує навічно бути згадуваним у ряду найвизначних постатей русинської історії.
    17 листопада І.Гарайду було арештовано радянською контррозвід¬кою “Смерш” в Ужгороді. До суду не дійшло: 13 грудня 1944 ро¬ку вченого не стало. Якщо вірити офіційному рапорту начальника ужгородської польової в’язниці, причиною смерті стало загострення захврювання серця у формі “грудної жаби”. Але якби витримало сер¬це – зазнав би долі інших русинських інтелігентів, хто довірливо залишився у 1944 році на Подкарпатті й був новою владою безпід¬ставно розстріляний. У його судовій справі, яка була відкрита згідно¬ карного кодексу РРСФР (Росії), зазначено, що І.Гарайда ... проводив профашистську агітацію, спрямовану проти комуністичного руху, Радянського Союзу і демократичних держав”. До свого сорокаріччя¬ І.Гарайда не дожив півтора місяця, місце його поховання невідоме. У радянський час його прізвище було викреслено з історії, а про існування книги М.Лелекача та І.Гарайди “Загальна библіографія Подкарпатя” радянським вченим було заборонено навіть згадувати. І тільки у 2000 році ціною неймовірних зусиль книгу було перевидано¬ в ужгородському видавництві В.Падяка зі значними доповненнями та введенням невідомих архівних матеріалів з цієї теми, підготовленими до друку автором цих рядків. Тираж розійшовся у лічені дні.

    Валерій Падяк,
    кандидат філологічних наук,
    член Всесвітньої академії русинської культури

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору