ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Михайло Рошко про відеолекції, монаха-езорциста та кумедну подорож із Андрієм Любкою до Німеччини

    29 березня 2024 п'ятниця
    161 переглядів
    Відеолекції Михайла Рошка не тільки перші в Закарпатті, але і найрейтинговіші

    Михайло РОШКО – людина добре знана далеко за межами Закарпаття: декан факультету іноземної філології УжНУ, лауреат багатьох літературних премій, в тому числі «Коронація слова» та ім. Ф. Потушняка, член Національної спілки письменників України, почесний громадянин смт. Міжгіря і т.п.

    У його доробку  літературознавчі дослідження, повісті та оповідання, телефільми про  США, Шотландію, Англію, журналістські праці. А нещодавно Михайло опублікував  на Youtube перші в Закарпатті науково – популярні  відео лекції , а також дав ідею створення цілої серії таких відео лекцій, проведених кращими лекторами усіх факультетів УжНУ. На сьогодні відео лекції Михайла Рошка не тільки перші в Закарпатті, але і найрейтинговіші, мають найбільше переглядів (понад 4000 переглядів). Сьогодні у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» він і розповів про лекторську  діяльність, хоч ми також не могли оминути сюжети його книжок, особисті уподобання та власні таємниці.

    — Пане Михайле, почнемо з лекцій. У  одній із них, про «Маленького принца» Екзюпері, Ви говорили про знаки. Взагалі там багато цікавих тез. Як Ви стали лектором і що привело в літературу? Ким хотілося бути в дитинстві? Ви любили малим читати?

    — Якийсь один момент виділити складно. Завжди є багато факторів, які впливають на людину, на її долю. Можливо, це – генетика. Батько в мене працював у автопарку в Міжгір’ї, читав багато класики , зокрема «Війну і мир», «Обломова», «По кому подзвін», «Тихий Дон» та ін. Пам’ятаю, вранці я збирався у школу, а він сидів і читав. Передплачував і журнали   «Всесвіт», «Вокруг света». Зрештою він і привив мені любов до читання, умів мене зацікавити, процитувавши цікаву історію, інтригуючи…

    Отже, у школі я дуже любив читати. На той час для мене найкрутішими людьми у світі були письменники. При чому, у кожному поколінні були свої фаворити, які подобалися найбільше. Тому бути письменником я мріяв уже тоді… а ще – журналістом.

    Так склалося, що одразу після школи я не пішов вчитися далі, працював на турбазі. Я – гірськолижник. Далі вважав своїм обов’язком відслужити в армії. Саме там і почав обдумувати свої твори, писати. Тоді зрозумів, що аби краще писати, потрібно закінчити філфак. Читав я більше зарубіжної літератури, тому обрав російську філологію.

    Викладачем себе тоді не бачив, хотів працювати у журналістиці.. В університеті мене підмітив тодішній завідувач кафедри російської літератури Станіслав Миколайович  Шошура. Він і запропонував залишитись на кафедрі, оскільки я вмів добре  аналізувати твори. Зрештою я зрозумів, що це мені подобається і літературну діяльність  можна поєднувати й із іншою роботою.

    Так я залишився працювати в університеті. Читати лекції справді дуже люблю, мені цікаво вчити студентів-філологів бути творчими, розбивати штампи та стереотипи, вчити помічати приховані значення у підтексті складних художніх творів, розкодовувати символи і знаки…. Одну зі своїх літературознавчих книжок так і назвав «РозКОДування».

    — Ваші лекції зацікавлюють, викликають дискусії, захоплюють динамізмом і артистизмом викладу, вичерпністю, легкістю… Але у першу чергу тим, що ви не тільки передаєте відкрите іншими науковцями,але завжди маєте свої відкриття, нові прочитання уже відомих світових шедеврів… Як вам вдається знайти нове, ще не відкрите у цих досліджуваних науковими світилами шедеврах?

    — Усі великі відкриття як літературні, так і мистецькі чи наукові, пояснити важко. Як, наприклад, Мендєлєєв… побачив таблицю  всі сні. Або Архімед побачив свою формулу, приймаючи ванну… Це все людині приходить.. Та відкриття приходять лише до тих, хто до них готовий, хто наполегливо працював. А ще мав сильне бажання дізнатися, знайти відповідь… Для мене приховані значення творів часто приходять над ранок, просто зявляються у голові готові прозріння, ніби хтось підказує – тут головне їх не забути, на втратити той хід думок і накидати чернетку роздумів. А потім уже просто оформити як науковий текст…

    — А ще від ваших лекцій залишається враження, що навіть найскладніші і малозрозумілі явища після ваших лекцій стають зрозумілими і вже не видаються такими недоступно-складними… Як вам вдається доносити до слухачів такі складні поняття – так просто?

    — Кажуть, усе геніальне – просто (хоч не все, що просто – геніальне). Мені здається, що тут немає особисто моєї заслуги: це просто якийсь дар. Я вмію зразу помітити у складному явищі основу, той кронштейн, або стержень, на якому все тримається, і відділити усе менш важливе. Тоді легко донести явище до слухача (читача) – відділити несучий стержень, кронштейн, пояснити його принцип, а вже потім нанизувати другорядні, хоч і теж важливі деталі… Біда, коли лектор сам не вміє виділити оте основне і відділити від другорядного. Тоді у нього усе перемішане, і у студента не буде чіткого розуміння ні явища, ні принципу, ні концепції…  Іноді такий лектор сам не має чіткого розуміння того, що пояснює студентам, і як від них чекати, що вони усе чітко зрозуміють? Правда, тоді у деяких студентів виникає думка, що лектор такий дуже розумний, бо говорив такі розумні речі, що вони нічого не зрозуміли…(Сміється…).

    — Ви ще говорили про дорогу до щастя. Може, розшифруєте…

    — Книжка цікава тоді, коли цікавий внутрішній досвід того, хто пише. Читаючи твір, ми у будь-якому разі торкаємося внутрішнього світу автора, його мудрості, адже він ділиться власною картиною світу. Отже, якщо внутрішній світ письменника вбогий, його читати буде нудно, яким би він не був талановитим,  як би не володів словом, але йому нічого сказати. Тобто, автор ділиться з нами тим, як він проходить дорогу життя, де паде, де розбиває коліна… як піднімається, що робить для того, аби знову не впасти… от і весь секрет. Іншими словами, письменник дає читачам дорожню карту життя, ніби каже: «Не робіть так, як я, коли помилявся і робіть так, або так…»

    Дуже добре, коли такий досвід ми вміємо пропустити через себе і використати, коли хочемо вчитись не на своїх, а на чужих помилках.

    Тобто, читаючи літературу, легше знаходити власну дорогу до храму.

    — А як взагалі Вам прийшла в голову ідея зробити відео лекції, показати їх не лише студентам, а широкому загалу?

    — Я бачив, що мої лекції позитивно сприймаються, подобаються. Студенти запрошували на мої пари знайомих та друзів із інших факультетів. Тож якось вирішив, що варто вийти за межі аудиторії. Читаю лекції також для вчителів-зарубіжників у інституті післядипломної педагогічної освіти. Потім організував лекцію для журналістів міста, для працівників СБУ,  для апарату райдержадміністрації Міжгір’я, для інтелігенції Ужгорода, для творчої молоді Хуста.

    Так і прийшла ідея відзняти все на відео – найкращий варіант донести до інших інформацію.

    Тим більше, що на YouTube кращі лектори Києва та Москви, великих університетів світу виставляють свої лекції. І їх може знайти кожен. От я і  попросив оператора із обласного телебачення і він по-дружньому відзняв мою першу лекцію про постмодернізм. Відтак пішов до Віталія Мещерякова і запропонував співпрацю лекторів УжНУ і «Тиси» для створення циклу відео лекцій з різних наукових спеціальностей.

    — А хто були Вашими лекторами, вчителями?

    — Прямого вчителя не було. Але я вдячний кафедрі російської літератури, там були хороші викладачі. Наприклад, Віктор Іванович Аріповський, Тетяна Макарівна Чумак, Станіслав Миколайович Шошура, Іван Михайлович Синько та інші. Це була дуже сильна група лекторів, люди, які кохалися і розумілися в художній літературі. Але сама манера читання лекції, спілкування з аудиторією до мене прийшла від іншого викладача… Це був найяскравіший лектор, якого я тільки бачив у своєму житті (а я слухав лекції і в США, і у Великобританії, і в МГУ (в Москві, не в Мукачеві), і в Київському національному… І ніде більше такого блискучого лектора я не зустрічав… А викладав цей лектор…. У нас в УжДУ. Це був завідувач кафедри російської мови доцент (пізніше – професор) Валерій Волков… (Він виїхав до Росії).  Правда, він викладав мовознавчі дисципліни, а мене тоді мова цікавила мало, я весь був поглинутий літературою… Тому й не зразу зрозумів, як багато в нього навчився (повторюю – саме у манері читання лекцій, у комунікації з аудиторією).

    — У найближчій перспективі, яку першочергово лекцію хотілося б донести до людей?

    — Їх дуже багато. Як тільки знову цей процес буде запущено, побачите. Передусім, моя дисертація була присвячена творчості Кена Кізі, тож цю лекцію багато хто хоче почути. Крім того, цікаве все ХХ століття: як символісти, так і сюрреалісти, чи модернізм взагалі. Тем цікавих – маса.  До того ж, я не просто аналізую щось із точки зору літератури, а підключаю культурологію, психологію, філософію. Це людям цікаво.

    — Факультет іноземних мов, який Ви очолюєте, користується великим попитом серед абітурієнтів?

    — Так.

    — У дитинстві у Вас були літературні ідеали? На кого хотілося рівнятися?

    — Ми ростемо і наші ідеали змінюються. Спочатку ми всі любимо казки, потім, наприклад, Карлсона, який живе на стрісі, а в якийсь момент приходимо до романтики. Довго я захоплювався творами Хемінгуея, Еріха Марії Ремарка, Сомерсета  Моема, Екзюпері… потім прийшла любов до Достоєвського, Кена Кізі, Джона Фаулза, Умберто Еко, Германа Гессе та інших.

    — Як народилася Ваша перша книжка?

    — Десь у класі шостому-сьомому я написав від руки маленьку повість на весь зошит. Її майже всі в класі перечитали. Це був перший завершений твір. Сам я його навіть не пам’ятаю. А по-справжньому початком літературно діяльності можна вважати армійський досвід. Ті твори й лягли в основу першої книжки. Вона була про дідівщину. Раніше цю проблему ніхто ніколи не піднімав. Але тоді починалася перебудова, тож можна було говорити і писати правду про замовчувані речі. У мене ж були амбітні плани і я подумав, що перший у Союзі напишу про дідівщину і це вибухне на всю державу. Та то були складні часи, видавництва закривалися. І поки я шукав можливості її видати, у Москві вийшов твір «Сто дней до приказа» Юрія Полякова на цю ж тему. Тож куш зірвав він.

    Але моя книжка в Україні усе ж стала першою на цю тему.

    — Розкажіть про «Джинсове покоління». Довкола книжки було багато шуму.

    — Я помітив одну цікаву річ: наша молодь тоді не читала закарпатських письменників. . Я хотів збудувати місток між Ужгородською читаючою молоддю і сучасною закарпатською літературою. Вирішив зібрати в одну збірку твори письменників свого покоління: народжених в 60-ті – на початку 70-х років. Найвідомішим серед нас був поет Петро Мідянка (тепер Шевченківський лауреат).  Там були вміщені твори Мирослава Дочинця (якого тоді взагалі мало хто знав як письменника – а тепер він – Шевченківський лауреат), Василя Кузана, Сергія Федаки, Тетяни Ліхтей, Оксани Луцишиної, Ліди Ходанич,  Олександра Гавроша… Потім я додав розділ творчості  тодішніх моїх студентів – Андрія Любки, Віка Коврея, Ірини Надворної, Ірисі Ликович, Тараса Ващука… та ін….  Тепер все це – зірки української літератури… Можу навести жартівливий афоризм Мирослава Дочинця про «Джинсове покоління» «Як вся велика російська література вийшла із «Шинелі» Гоголя (за словами Достоєвського), так вся сучасна закарпатська література вийшла … із «Джинсів…» Рошка».

    Далі було продовження – «Корзо»… через рік.

    Поговоримо про роман «Потойбічна суперниця». Чи був прототип отцю Методію? На Закарпатті свого часу дійсно були екзорцисти. Що стало поштовхом для написання твору?

    —  Колись паралельно з університетською роботою я працював на телебаченні. Факультету журналістики тоді ще не було і до зйомок я залучав студентів з факультету української філології.

    Отже, я почав робити злободенні передачі, скажімо, інтерв’ю з бомжем, який втратив через аферистів квартиру ізимував під трубами тепломережі, з валютчиком, який розповідав, як міняє гроші…  а далі мені сказали, що в Бороняві на Хустщині є монах-екзорцист, який молитвами виганяє нечисту силу, допомагає хворим, від яких відмовляються лікарі. Ми поїхали до нього, відзняли акт екзорцизму, запросили в студію професора, який усе аналізував.

    Я навіть у романі не змінив ім’я отця  Методія. І майже всі його слова вклав йому у вуста. Він ще живе, правда, виїхав на Львівщину.

    Багато читачок казали, що роман на них дуже вплинув, скажімо, допоміг вирішити певні життєві проблеми.

    — Розкажіть про себе, як про людину. Чим займаєтесь у  вільний час?

    Найголовніше – родина і  література.

    Я мрію про вільний час, просто посидіти і почитати книжку. Люблю гори, Міжгірщину, смерековий ліс, той запах, краєвиди, а взимку – обожнюю лижі. Із дружиною любимо сісти в машину і подорожувати. Любимо Європу, особливо Середземноморські країни (Італія, Іспанія, Балканські країни, Греція). Подобається також море.

    — Діти пішли Вашими стопами?

    — Ні. У мене дві дочки. Старша – стоматолог, дуже здібний, до речі, а молодша закінчила прокурорський факультет Харківської юридичної академії, вона – юрист.

    — Улюблена страва…

    — Складно назвати одну… Люблю фрукти, ягоди… Улюблені – полуниця зі сметаною, кавун, диня, виноград, груші, яблука… Взимку – хурма…

    Люблю смаженого карпа (на Хустщині традиційно здавна найкраще готують смаженого карпа), люблю вялену рибу, люблю хамон….

    — А що любите читати?

    Я дуже вибагливий. Люблю якісні речі, тексти мудрих авторів, у яких немає фальші, де персонажі реагують вмотивовано і психологічно достовірно. До вчинків і слів персонажів підходжу міркою Станіславського («Вірю!» або «Не вірю!»). Якщо «Не вірю» – текст мене перестає цікавити… Взагалі, твір – це можливість доторку до багатого внутрішнього світу автора… Тому, якщо цей світ справді багатий і цікавий, тонкий і глибокий – і якщо автор при цьому вміє це багатство донести, виказати – твір буде шедевром… А ще твір має нести неповторне особистісне бачення, руйнувати фальшиві стереотипи, штампи, упереджені загальні уявлення, масові психози та кліше…Має розвивати у читача творче мислення, вміння неупереджено дивитися на навколишній сіт, на оточуючих і на себе (в себе)… Таких авторів небагато, на жаль… Деяких улюблених я вже називав, коли ви питали, кого я любив читати…

    — Поділіться таємницею, про яку Ви не розповідали іншим, або цікавою чи кумедною історією з життя.

    Таємниці на те і таємниці, щоб ними не ділитися.  А щодо кумедних історій…  Знаєте, здається, якщо подивитися історію життя будь-якої людини, все її життя буде здаватися кумедним, якщо подивитися на нього з точки зору… Бога. А кумедні історії… Та ними хоч греблю гати…

    Після «Джинсового покоління» мене та Андруховича запросили на вечір української культури і літератури у Німеччину, в м. Дармштадт (місто-побратим Ужгорода).. Вони оплатили дорогу і запропонували мені взяти з собою ще когось. Я взяв Андрія Любку.

    На той час він ще ніде не був за кордоном. Ми зробили візи і вирішили їхати автомобілем, щоб дорогою показати Андрієві світ. Дорогою було дуже багато кумедного… Наприклад, в Баварії нас майже кожні 30 – 50 км. зупиняли поліцейські. Ми нічого не порушували, але вони дивно реагували на українські номерні знаки: зводили нас з автобану, чемно просили показати документи, відчинити багажник…. Я кожного разу показував програму літературного вечора в Дармштаті, запрошення від мера міста – але вони геть не реагували, що перед ними запрошені закордонні письменники, а знай перевіряли багажник, чемно вибачалися і відпускали…Історія повторювалась разів зо п’ять, і кожен раз ноль реакції на те, що ми не контрабандисти якісь або бандити, а запрошені мерією міста українські письменники з візитом культури… Нарешті при шостій перевірці один з поліцаїв, подивившись на програму вечора, подивився серйозно на мене і сказав «Брава». Мені ніби гора з плечей звалилася – нарешті хтось зреагував на те, що ми письменники. Я мало не зробив на радощах реверанс, поліцай, продовжуючи на мене неухильно дивитись, повторив «Брава, Брава». О, думаю, який чемний чолов’яга, мабуть, любить читати, шанує письменників… Он яким  довгим невідривним поглядом  дивиться мені у вічі, і хвалить… Не може відірвати захопленого погляду….  А він і далі дивиться, ніби щось чекає. А потім випалює:  «Водітєльські брава!»

    — Спасибі за розмову! Життєвих та творчих Вам успіхів, натхнення та здійснення мрій.

    Марина АЛДОН

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору