Недокінчене інтерв’ю, або Івану Бігунцю — 90 років

23 квітня 2024 вівторок

89 переглядів

22.08.2013 (09:30)

У свій час відомий журналіст Микола Васильович Рішко втретє опублікував нарис в газеті «Новини Закарпаття» про Івана Юрійовича Бігунця, котрий щорічно, у перший день вересня, відзначає свій ювілей.

У день вісімдесяти п’яти річчя, Микола Васильович так захоплено про нього писав: «не схожий він (І.Ю. Бігунець) на дідуся. Стрункий. Бадьорий. Автор цих рядків пообіцяв йому через двадцять років узяти ще одне інтерв’ю…».
Здійснити свою обіцянку Миколі Васильовичу Рішку не вдалося. Він, на жаль, відійшов в інший світ. Дев’яностий ювілей, який Іван Юрійович Бігунець відзначає нинішнього першого вересня, довелося уже зробити без нього.
Вишите життя на ньому
Ім’я Івана Юрійовича Бігунця – цієї заслуженої, шанованої, невтомної, мужньої людини – відоме далеко за межами Закарпаття. Знають його не тільки як невтомного ветерана та учасника війни, а й як громадського діяча. Незвичайно починався його трудовий шлях, коли він був ще просто Іванком. То були незвичайні перші кроки на шляху духовного зростання і змужніння. Він відчув смак нелегкої людської праці. Особливо, коли працював у лісах Турбату. Привчався до пили, сокири та цапіни. Тут проходив школу трудового гарту, змужніння та наполегливості.
Були у його житті серйозні випробування. На деякий час «довелося» розлучитися з батьківською хатою. Коли Закарпаття перебувало під окупацією Хортистської Угорщини, Іван Юрійович Бігунець був учасником підпільної групи під керівництвом односельчанина Д.В.Подольського. Виконував доручення з розповсюдження серед молоді повідомлень з фронту та агітував ровесників відмовлятися від служби в угорській армії. 19 вересня 1944 року за підпільну роботу у селі Дубове Тячівського району та відмову служити в армії він був ув’язнений жандармерією і відправлений спочатку до Усть-Чорної прикордонної комендатури, а потім після допитів та тортур - у робітничий табір міста Ніредьгаза, а потім Сомботхей (Угорщина), де перебував до березня 1945 року. Тут він перебував до визволення радянськими військами.
Літа його мелодії.
Якщо по правді, то не знаю чим саме до себе заворожив мене Іван Юрійович Бігунець. Своєю якоюсь особливою долею, повною пригод, злетів та падінь? Ні, цього не скажеш. Життя у нього після війни стелиться рівно: навчання, робота у комсомольських, радянських та партійних органах.
Після повернення на додому, Іван Юрійович Бігунець працював диспетчером Усть - Чорнянського лісокомбінату. Брак нових знань відчував і здобував їх навчаючись у Тячівській горожанці, а далі – на курсах, що діяли при ЦК КПЗУ в Ужгороді.
Дорога з Тячівщини повела його до гір Великоберезнянщини. Вона була незвідана, загадкова, романтична. Правда, зміст цього слова тодішній комсомолець Іван Бігунець не зовсім усвідомлював. Там на нього чекала копітка робота у районній комсомольській організації. Тут йому довелося очолити будівництво зруйнованої війною залізниці, ремонт та реконструкцію приміщень для відкриття клубів, бібліотек та шкіл.
Доводилося на ходу вчитися, трудитися та відпочивати. Він навчався у партійній школі у Львові. Одночасно здобував вищу освіту в Ужгородському державному університеті. Ще один диплом про спеціальність технолога меблевого виробництва у Закарпатському лісотехнікумі.
Він не вмів і не хотів тримати ні на кого зло, що часто за його суворістю приховувалася проста людська доброта. Ця риса характеру прийшла до вподоби комсомольцям Мукачівщини, які невдовзі обрали його своїм вожаком. Юнаки та дівчата об’єднувалися у молодіжні колективи на промислових підприємствах та колгоспах. Чимало цікавих та захоплюючих заходів комсомольці проводили у вільний від роботи час. З ініціативи комсомольців району споруджували перший у районі та області рибник у Великому Коропці. Це був справжній молодіжний ентузіазм.
Миттєвості у долі Івана Бігунця
- Мені вже виповнилося дев’ятий десяток літ. А роки котяться і котяться, як змащені колеса, і нічим їх не зупиниш. Та й чи треба? Вже дідом став, прадідом, а мій батько немов стоїть перед очима геть чисто молодий. Він спадає мені на згадку у найменш непідходящі, здавалося би, хвилини: і тоді, коли мене слухають на засіданні бюро обкому партії чи облвиконкому, і тоді, коли розмовляю з робітником, і тоді, коли беруся вирішувати якусь людську долю, - ділиться з найпотаємнішими думками Іван Бігунець.
Потім ні з того ні з сього я його спитав:
- Я, борони боже, не кажу, що ваш хліб білий і легкий, що маєте на голові міста і села людей, землю, худобу, міліцію, вчителів, лікарів і навіть тих, що не можуть ходити, немічних… Цілий район та область двигаєте на собі? Це, певно, з одного боку, почесно, а другого – тяжко. А все ж таки питаюся, що треба, щоб стати керівником району?
Іван Юрійович задумався, а потім коротко відповів. Життя є життя. Воно часом з медом, а часом – із перцем. Якщо говорити про голову чи іншого керівника району та області, так би мовити в ідеалі, то, певно з нього можна ліпити ангелів. А у житті на перше місце ставлю роботу, та таку роботу, як казав мій батько, щоб вона тобі у руках співала, тоді в тебе й душа співатиме.
Будучи головою Мукачівського райвиконкому, він залишив за собою добрі справи. Показники району були справді високі, особливо у виробництві сільськогосподарських культур. Однак, я ніколи не поклонявся самій тільки «справжній цифрі», часто вона, найменше може посвідчити про людину та про її душу.
Він можливо привабив мене своєю ерудованою бесідою, готовністю поділитися роздумами про своє секретарське партійне життя у Рахівському районі, про роботу та труднощі. Бо саме тут він взяв курс на поліпшення умов праці колгоспників. Пригадує він ділового голову колгоспу «Перше травня» Юрія Халуса на Рахівщині, де на фермі ним було відкрито їдальню, душові та кімнати для відпочинку. Подібну практику він завів і в інших господарствах району.
Обійшовся він і без «справжніх цифр», будучи першим секретарем Ужгородського міському партії. Довіра та відповідальність була висока. Тому він вирішив взятися за найскладнішу проблему – зайнятості трудящих міста. Довелося з нуля відроджувати та писати свої історії відомим підприємствам. У місті відкрито два заводи – машинобудівний, «Ужгородприлад», а в Анталовцях кам’яний кар’єр та Радванський азбестовий завод. Багато зроблено по упорядкуванню розбудови міста. Організовано було всесвітньо - відомий ансамбль «Юність Закарпаття».
Про Ужгород Іван Юрійович не забував і тоді, коли працював заступником голови облвиконкому. Деякий час працював інструктором ЦК Компартії України. Найдовше «засидівся» у кріслі голови обласного комітету народного контролю – з 1965 аж до виходу на пенсію у 1990 році.
Він завжди був у вирі подій. Найбільше сил та енергії, досвіду віддавав виконанню обов’язків депутата обласної ради. До слова, він був депутатом різних рівнів 43 роки. Працював заступником обласної комісії з відновлення прав реабілітованих. Цією організацією було проведено значну роботу по встановленню повних списків реабілітованих, відшкодування їх майна.
З 1994 року Іван Юрійович Бігунець очолює благодійний фонд закарпатців – ветеранів Другої світової війни, які служили у Чехословацькому корпусі імені Людвіга Свободи «Легіонер». З липня 2004 року І.Ю.Бігунець очолює обласну раду ветеранів України. Ним здійснено чимало заходів по згуртуванню ветеранського руху в області, збереженню історичної правди про події другої світової війни на Закарпатті.
За сприяння обласної ради ветеранів впродовж останніх трьох років одержали матеріальну допомогу понад три тисячі ветеранів війни та праці, відремонтовано житло 48 інвалідам, ведеться робота з організації патріотичного виховання молоді. За рахунок спонсорів було забезпечено 250 ветеранів війни та праці мобільним телефонами, у тому числі 101 інвалід, які не мали раніше телефонного зв’язку.
Праця, пошуки, ініціатива багато разів відзначався державними нагородами – орденами та медалями. За багаторічну плідну працю Іван Юрійович Бігунець був нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, двома орденами «Знак Пошани», орденами Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, двадцятьма медалями колишнього СРСР та України.
Народна мудрість порівнює людське життя з полем, яке потрібно перейти, але й з року у рік орати та засівати, щоб його нива рясніла добрими плодами. Ювіляр за свої прожитті роки не червоніє. Славні роки життя і долі, неповторні миттєвості. Нинішня особлива – 90. Хай Бог дарує здоров’я та сили ще на багато-багато років. Хай щедро зеленіє дерево Вашого життя.