Побачила світ книжка відомого пряшівського журналіста Мирослава Ілюка

Цими днями появилась книга відомого пряшівського українського журналіста Мирослава Ілюка «На пульсі часу», яку видав Союз русинів-українців Словацької Республіки у Пряшеві 2012 року.

Мирослав Ілюк наступного року відзначить своїх 50 років праці на посаді редактора - журналіста майже всіх пряшівських українських видань: «Наукові записки ЦК КСУТ» (19 томів), «Дукля» (1972-1989), «Нове життя» (1967-1972, 1991- донині) та різних публікацій КСУТ і СРУСР. Відредагував й ряд художніх творів багатьох наших письменників. За той час сам написав незчисленну кількість репортажів, есе, нарисів, різних інформацій, записав інтерв’ю тощо, в яких піднімав насущні питання національного і культурного життя русинів-українців Чехословаччини чи Словаччини. Часто писав і про проблеми нашої художньої літератури. Публікація, яка щойно вийшла, містить лише крихітку того (15 творів), що він написав, а шкода, бо, як вона засвідчує, є у нього не лише зірке око, правдиве слово, вимогливість до свого слова, але й хист художньо і привабливо написати даний твір. Свою художню здібність виявив і тим, що використав різні стилі і жанри та показав багатство українського слова.

Мов червона нитка, всіма опублікованими творами тягнеться його любов і шана до азбуки-кирилиці, до українського слова, яке на всіх континентах світу здобуває все більше поваги, завойовує своє місце та одночасно виражає й біль, що воно у нас зникає, забувається, бо не дбаємо про нього, не плекаємо, не прищеплюємо його нащадкам чи не вміємо зберігати його традиції і силу.

Книга розпочинається розповіддю – нарисом «Де бистроводна ріка Порад» про село Сулин, в якому народився наш поет, публіцист і вчений, але передусім народний будитель Юлій Ставровський-Попрадов. Він так любив свій край, село, що до свого прізвища ще й додав Попрад та оспівав дану ріку. М. Ілюк тішиться, що старші земляки ще не забули про Ставровського-Попрадова, про його творчість і діяльність, але сучасне молоде покоління вже не виявляє такого щирого захоплення і шанування, як їх предки.

Другий нарис заведе нас в село Реґетівку, яке в останні роки прославилося зимним туризмом, але насправді воно вимирає, незважаючи на те, що 1900 року тут жило понад 300 душ, а сьогодні ледве назбирається 20 чоловік. А шкода, що люди звідти втікають і забувають, що тут народилися чи жили видатні люди, які заслуговують, щоб про них люди знали. Маємо на увазі священика Михайла Артима (1848 – 1918), який був навіть депутатом угорського парламенту, де захищав інтереси русько-українського народу. І дальші нариси відкривають для нас руські острівці, які ще якось старші люди пам’ятають, а написи кирилицею на кам’яних могилах чи хрестах це наочно засвідчують у селах і селищах Орташі, Нереші, Мірковці, Дубрава, Жегня, Пача, Гачава, Окружна, Трнков, Хмельов і т.д. Гадаю, що читачі будуть вдячні авторові, що пригадав нам, що й тут донедавна суцільно жили русини-українці. Але жаль, все це поступово зникло, забулося, традиційні кириличні ініціали ІНЦІ замінюються латинкою INRI, на гробах чи хрестах перед селами замінюється азбука латинкою. Автор справедливо часто запитує, чому воно так сталося, чому асиміляція так фронтально і швидко поступає, хто винен? З гордістю пише, як він зустрів азбуку та українське слово у далекому Єрусалимі, відвідавши Святу Землю. Болить його, що в наших краях замість «Господи помилуй» в церкві все частіше чути латинське «Алелуя». Справедливо нагадує, що «хто втрачає історичну пам’ять, той втрачає самого себе» (с.48).

Багато чого дізнаємось із інтерв’ю, яке дали М. Ілюку Д. Павличко, М. Шмайда, відома українська співачка Руслана (Лижичко) та інші.

З інтересом я читав нарис про Марію Ґулович (1921-2009), яка народилася в Литмановій у родині священика, закінчила Греко-католицьку руську учительську семінарію в Пряшеві (1940), в роки війни допомагала євреям зберегти життя, стала антифашистським борцем, воювала в Словацькому національному повстанні проти фашистів, потім емігрувала і стала навіть суперагенткою США. Так, поряд з Михайлом Стренком з Орябини (який підняв прапор перемоги США на японському острові Іводжіма після перемоги над Японією 1945 року), Енді Варголом

(батьки якого походять з Микової і став у світі королем поп-арту) і Марія Ґулович здобула славу в США. Список вихідців з нашого краю, яких біда вигнала в США і там прославились своєю діяльністю, можна продовжити. Наведу лише приклади з мого рідного села Кобильниці: це Алексій Тот, якого православна церква в США 1994 року причислила до лику святих (деякі останки Алексія знаходяться і в пряшівській православній церкві св. О. Невського), монс. Юрій Білий, став греко-католицьким бискупом і визначним видавцем релігійної літератури або Ян Чабала (Джон Хабала), який став відомим біохіміком і прославився винаходом багатьох нових ліків.

Не можна не згадати розповідь про автора відомої української пісні «Дай же, Боже, добрий час» Юліана Добриловського, яка зазнала різні переробки й у нас на Пряшівщині і навіть стала гімном камйончан. Одним з тих, хто пристосував її до потреб нашого часу, був й Степан Біттнер, відомий керівник Українського національного театру в Пряшеві, фольклорних колективів у Камйонці «Барвінок», «Радість» тощо.

Нарис «І поки в мозку хоч єдинім є сербська мисль – ми не погинем» розповідає про життя і культуру лужицьких сербів, які віками в німецькому оточенні боролися за збереження своєї мови та ідентичності. Очевидно, автор хотів дати приклад нам, русинам-українцям, які легко піддаємося асиміляції, щоб ми не здавалися і боролись за азбуку, за українське слово.

Публікація пригадала забуте і збагатила наші знання, дала нам до відома, що поселення навколо міста Пряшів – це колишні русько-українські села, але віками пословачились, як свідчить, на думку деяких істориків, й походження назви Шариш від первісного слова «Зарус», що означає «За Рус», замок, що знаходиться за руською межею (с.29).

Щасливої дороги, книго «На пульсі часу», до читача!

Михайло Роман