Роман Шніцер : «Українська хірургія має мати той рівень, до якого вона має підтягуватися. Вершиною є трансплантологія»

Днями в Ужгороді, в прес-центрі УОЗ (обласний Центр здоров’я), відбувся круглий стіл з питань розвитку та реформування трансплантаційної служби України.

Приводом обговорень став ажіотаж, що виник навколо цього питання, зокрема, законопроекту про трансплантацію. Закарпатські медики-спеціаліти, чиновники та духовенство мали нагоду розповісти громадянам про основні засади трансплантології, в деякій степені розвіяти легенди, зокрема про діяльність так званих «чорних трансплантологів» та закласти «раціональне зерно» у свідомість краян.
Користуючись нагодою, начальник управління охорони здоров’я Закарпатської ОДА Роман Іванович ШНІЦЕР, зав.відділом трансплантації нирки ДУ «Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О.О.Шалімова НАМН України» Рубен Овакімович ЗОГРАБ’ЯН, зав. відділу еферентних технологій ДУ «Інституту нефрології АМН України» (м. Київ) д.м.н. Ірина Олексіївна ДУДАР, обласний нефролог Василь Васильович СТРИЖАК, головний лікар обласного клінічного кардіологічного диспансеру Роман-Остап Ілліч СОСКИДА, лікар-кардіолог обласного клінічного кардіологічного диспансеру Павло Михайлович ЛУКАЧ, представники Мукачівська єпархія УПЦ протоієрей о. Василій КЕРЕЦМАН та Мукачівської греко-католицької єпархії о. Роман ПОП (ОFM Cap) намагалася розвінчати міфи про "шкідливу для українців" трансплантаційну реформу та розповіли про ті особливості, які варто розуміти закарпатцям, аби нелякатися законодавчого нововведення та усвідомити потребність донорства в Україні.

Роман ШНІЦЕР:

«Надзвичайно актуальна тема як для органів охорони здоров’я, так і для громадян. Основна зміна нового законопроекту в тому, що після його прийняття потрібно юридично оформляти свою незгоду про використання органів для трансплатації. Якщо такої незгоди немає, то це є автоматична згода. Фактично, на сьогодні з питання трансплантації ми суттєво відстаємо від наших сусідів – булорусів, росіян, словаків.
Українська хірургія має мати той рівень, до якого вона має підтягуватися. Вершиною є трансплантологія. На жаль, у наших клініках на сьогодні пересадки серця, фактично, − це одиничні випадки. У той час, як в США операції з трансплантації серця в одній клініці сягають позначки 80-90 на рік. А таких медзакладів є сотні.
Ще одна проблема, яка стоїть на заваді трансплантації в нашій державі, – це інфекційні хвороби. Наша держава є лідером серед європейських країн з поширення гепатиту С.
Тому коли новий законопроект вступить у силу, він потягне за собою цілий клубок змін у сфері охорони здоров’я. І, однозначно, він нестиме стимулюючий характер для розвитку української медицини. Звичайно, положення документа мають бути відрегульованими, аби виключити будь-які зловживання ним».
о. Роман ПОП:

«У Катехизмі Католицької Церкви є пункти, в яких говориться про трансплантацію. Відповідно до них, трансплантація органів відповідає моральному закону й може бути гідною похвали, якщо небезпека психічних і фізичних ризиків, які зазнає донор, пропорційна очікуваному добру, що отримує реципієнт. Віддавання органів після смерті − є шляхетною і корисною справою, і до неї слід заохочувати, як до вияву щедрості та солідарності.
Є також другий документ, який висвітлює питання трансплантології з боку релігії. При Ватикані функціонує Папська Рада душпастирства служби охорони здоров’я. Там працюють не тільки священики, медики, етики. У 1995 році ця Рада видала «Хартію працівників охорони здоров’я». У ній є 10 пунктів, присвячені власне трансплантації.
Загалом, християнська католицька церква позитивно оцінює явище трансплантації. Але треба сказати, що сучасна позитивна моральна оцінка, особливо, посмертне передання органів, мотивується, передусім, позитивним ставленням до ближнього. Тобто, якщо я хочу передати частину свого тіла, то відношуся з любов’ю до свого ближнього. Звідси, ніхто не зобов’язаний дарувати свої органи чи тканини, а також, ніхто не може законно претендувати на те, що хтось мусить надати органи чи тканини.
З точки етики та моралі, то не можна ніколи пересаджувати органи, які є носіями ознак особистості. Тобто, пересадка головного мозку та статевих залоз. З моральної точки зору при трансплантації треба зберігати наступні аспекти: усі права реципієнта повинні бути захищені; права донора: жива людина може бути донором лише парного органу, щоб внеможливити каліцтво чи смерть».

о. Василій КЕРЕЦМАН:

«У Православної Церкви є офіційний документ, де чітко викладено позицію щодо питання трансплантації. Це не зовсім богословське питання. Це більш морально-етичне питання. Потрібно враховувати, що намір людини, яка має свободну волю віддати свої органи, церква ніколи не заперечувала. Але нині в сфері трансплантології є певні зловживання: «чорні ринки», спірний факт смерті. Можливо, нашій владі та медицині краще було б працювати в напрямку пропаганди донорства, а не таким кардинальним чином міняти ситуацію. Зауважу, що духовенство заперечує «вмішування» в свободну волю людини».

Рубен ЗОГРАБ’ЯН:

«Перша операція по трансплантології нирки була здійснена в Україні, у Харькові, в 1953 році професором Юрієм Юрійовичем Вороним. Але нині, якщо говорити про трансплантацію органів в нашій країні, то її можна назвати словом стагнація. Тому що та кількість трансплантацій, що здійснюється сьогодні, не задовільняє потреби населення, пацієнтів. Щороку, за статистикою, в Україні необхідно здійнювати біля 1500 трансплантацій нирок, 1000 – сердець. Однак виконується маєже сотня усіх трансплантацій. Нашим людям неможливо отримати ту спеціалізовану медичну допомогу, яку дістають мешканці зарубіжних країн.
Що стосується нових поправок до закону, то часто люди плутають, що при потребі донорів згоди осіб взагалі не будуть питати. З прийняттям доповнень, кожна людина зможе виразити свою згоду чи не згоду на трансплантацію. Ніхто, в будь-яких обставинах, не забиратиме органи від людини: чи то живої, чи померлої. Тобто, як і в старому, так і вновому законі, право людини на вільний вибір залишається. Поправка до закону буде тільки сприяти розвитку трансплантології, а не нестиме загрозу людському життю.
На мою думку, для розвитку трансплантації в нашій країні, однієї поправки до закону буде недостатньо. Цьому закону має передувати ще значна організаційна робота зі створення цілісної системи, якої на сьогодні немає. Вона повинна вміщувати організацію трансплантаційних центрів, функціонування лікарень, де дозволено видаляти донорські органи. Це значний комплекс роботи.
Вважаю, що поправка до закону сприятиме розвитку трансплантації на теренах нашої держави. Українці мають мати цей вид допомоги, а не шукати його десь «на краю світу» та сплачувати величезні кошти за операцію».

Ірина ДУДАР:

«Я знаходжусь по ту сторону медицини, де медики лікують хворих, які потребують пересадку нирки. Це нефрологічні хворі, що знаходяться на нирково замісній терапії. На сьогодні США зазначає, що таких хворих 16% популяції. Наша ж країна їх нараховує 10% популяції.
Прекрасним прикладом по застосуванню трансплантології для нашої країни може стати Білорусія, що не набагато багатша від нас. Вона своїм законодавством вже врегулювала проблему із нирково замісною терапією та трансплантації нирки. Внаслідок цього, у тій державі немає черг хворих, що потребують допомоги донорів, та вирішено фінансові питання, що стосуються проведення операцій із трансплантації».

Василь СТРИЖАК:

«На сьогодні в нас на обліку перебуває 25 осіб з пересадженими органами. З них: 19 − з трансплантованими нирками і 6 − рецедієнтів з печінковими трансплантантами. 6 із них − це діти, 19 – дорослі. Із цієї кількості хворих, тільки 6 трансплантували нирки в Україні, інші ж звернулися до закордонних медиків: Словаччини, Угорщини.
Яка ж реальна потреба Закарпаття в трансплантації? На обліку в нас на нирково замісній терапії перебуває 70 хворих, з яких 69 дорослих осіб і 1 дитина. Усі вони потребують трансплантацію нирки.
Не зважаючи на нирково замісну терапію − гемодіаліз, перитонеальний діаліз, пацієнт все ж краще почуває себе при трансплантації нирки. Адже це унікальний орган, усі функції якого не може замінити ніяка терапія. Пересаджений орган набагато краще соціально адаптує хворого.
Що стосується трансплантації печінки, то в останні роки населення України, та й Закарпаття, страждає на цероз печінки. На превеликий жаль, в трансплантології немає ні штучної печінки, ні інших видів діалізних методик. Тому, фактично, всі потенційно хворі на цероз печінки − це потенційні кандидати на пересадку печінки. Це єдина методика на сьогодні, яка їм може продовжити діалізне потенційне життя.
Так, станом на 2011 рік у нас на обліку перебувало понад 2000 хворих із церозом печінки. Із них 254 померло. У цьому році за 9 місяців нараховується понад 2000 хворих, з яких вже понад 250 померло від церозу печінки. Тому, вважаю, що саме цій частині хворих трансплантація могла б допомогти врятувати та продовжити життя».

Роман СОСКИДА:

«У нашій області, як і по всій Україні, трансплантація є значною проблемою. Тому що пацієнти з високим ступенем серцевої недостатності, а в нашій області їх нараховується порядку 10 тис., потребують пересадку серця. Трансплантація є стандартним лікуванням хворих на серцеву недостатність високих ступенів, кардіо невропатію. На останню хворіють майже 500 закарпатців.
Зазначу, що перша пересадка серця була виконана в 1967 році Кристіаном Бернардом в Південно-Африканській Республіці. На теренах Радянської Республіки першу трансплантацію серця провів хірург Валерій Шумаков в 1987 році. А в Україні вперше виконав пересадку серця в 2001 році кардіохірург Борис Тодуров. На даний час таких операцій в Україні зроблено декілька – порядку 306. У минулому році трансплантацію серця не було здійснено жодної. Не проводиться вона, бо немає відповідної законодавчої бази. Технологічно така операція не є складною. Проблемою є нестача донорських органів.
Нині найбільше пересадок органів проводиться в США. Люди після трансплантації серця живуть більше 10 років. З історії практики відомо, що американський пацієнт, якому пересадили серце, прожив більше 30 років. І помер він не від захворювання серця, а від онкозахворювання. Так що трансплантація є одним із ефективних методів продовження людського життя. Сподіваюся, що законодавці приймуть до уваги всі морально-етичні, медичні позиції й закон нарешті в нас запрацює».

Павло ЛУКАЧ:

«У нашому суспільстві є проблема: ми вважаємо, що людина померла тоді, коли в неї зупинилося серце та дихання. У той час, як в сучасному світі й католицькій церкві, наскільки мені відомо, вважають, що смерть наступила тоді, коли помер мозок. Тому поки наше суспільство не зрозуміє цього, то, на мою думку, успіху у сфері трансплантології ми не дочекаємося.
Вважаю, що законодавчо потрібно врегулювати наступні фактори: хто буде приймати рішення про смерть людини і яким чином це все відбуватиметься. Зазначу, що сьогодні в світі медики, які виконують трансплантацію, не мають права зайти в приміщення, де помер хворий, коли констатується факт його смерті й приймається рішення про проведення забору його органів.
Що стосується самої трансплантації серця, то технічно ми готові виконати її навіть сьогодні. Але для цього нам потрібне деяке обладнання на незначну суму. Думаю, що регіональний бюджет може впоратися з вирішенням цього питання».

Т. Горянка,
В. Попович