ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Україноцентричний поет-"матрьошка" дивиться на Спілку письменників як на "фахову парадигму"

    29 березня 2024 п'ятниця
    51 переглядів

    "...В історії фахівці завжди мали свої об'єднання. Вони збиралися, радилися, удосконалювалися. Кожен цеховик мав своє клеймо, яке, зокрема, вказувало на приналежність до певного цеху. Ніхто не ставив запитання, чи потрібне таке об'єднання, чи ні?

    А якщо воно виникає, то за цим завжди є якісь лихі помисли..."

    Наш гість — письменник Володимир Барна, який, наче матрьошка, складається з кількох Барн: поета, перекладача, публіциста, літературознавця.

    Життям тертий-битий, тож має багатющий ґрунт для творчості. Вражень (і стресів) нахапався по самі вінця, працюючи на радіо та на посаді голови Тернопільської обласної письменницької організації. Не солодко (зате неймовірно цікаво) працювалося і в Бюро пропаганди художньої літератури Національної спілки письменників України — Володимир Барна організував понад десять тисяч письменницьких зустрічей на теренах Західної України, подолав колосальні відстані. Отже, Барна ще й мандрівник, напрочуд ініціативно-енергійний, чого потребує й нинішня його, зовсім не чиновницька, посада відповідального секретаря НСПУ — він опікується життям-буттям письменників в областях.
    Ще україноцентричний Барна-лемко цікавий тим, що, щиросердно переймаючись національними цінностями, доносить їх іншими мовами через своїх друзів-колег у Польщі та Білорусі, відповідно (бо ж має інтернаціональну жилку) перекладає твори братів-слов'ян для українського читача.
    — Володимире Андрійовичу, в лиховісні дев'яності у Вас почали рясно виходити книжки, просто ренесанс стався. Що це спричинило?
    — Пояснення просте. Виходу першої книжки (1991 рік) у державному видавництві «Молодь» я чекав п'ять років. Та утвердження України як держави, зняття бар'єрів дали можливість оприлюднити те, що було написано і чекало своєї черги. Але навалилась інша обставина. З одного боку, воля — роби і пиши що хочеш, а з другого — вдарила економічна криза переломного часу. Однак я дотримуюся простої істини: якщо є Божий промисел, якщо ти йдеш дорогами творчими до Творця, напрацьоване буде реалізовано.
    У 1992 році вийшли збірка поезій «Бескиди» і книжка публіцистики «Лемківщина в серці моїм», у 1994-му — «Пейзажі душі», в 1996 і 1998-му — «Мелодыя срэбной ночы» («Білорусь»), у 2002-му — три книжки. І так далі.
    — А як фінансово це забезпечувалося?
    — Я не стидаюся попросити, поклонитися, бо розумію, що коли ти не матеріалізуєш свою творчість, тобто з різних причин не видаєш підготовлену книгу, вона стримує весь твій творчий шлях. Тому треба знаходити меценатів, усе написане має бути подано у поліграфічному вигляді.
    Єдина книжка, за яку я отримав гонорар,— перша. Після цього — безгонорарщина. На творчих зустрічах люди підходили і запитували: «А де можна придбати вашу книжку?» Я відповідав: «Тільки у мене». Бо книжковий роздрібний і гуртовий ринок «Укркнига» був знищений, «Облспоживспілка» свою структуру занедбала.
    У ті часи лиховісні ми були враз кинуті напризволяще: опинилися сам на сам зі словом, книгою, яку треба було видавати і прилаштовувати, із виживанням. Водночас мені, може, було трошки легше, бо я з 1985 року працював у Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України (тобто у сфері просування книжок), спочатку в Тернопільській області, потім — Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Хмельницькій, згодом опікував увесь західний кущ. Тому напрацювання дали можливість розповсюджувати свої книжки під час зустрічей, тим паче, що читач був зголоднілий за таким спілкуванням.
    — І що конкретно вдалося зробити?
    — Я організував і провів понад десять тисяч письменницьких зустрічей. Розробив програму «Національне відродження» для кожного району в названих областях. Залучав письменників із різних регіонів України і світу. Ці зустрічі виливалися в несподівані творчі контакти. Наприклад, на моїх очах творилася пісня «Цвіте черешня в мами на городі», яка стала шлягером. Я запросив на фестиваль «Дністрове перевесло», зокрема поета Миколу Луківа і композитора Анатолія Горчинського. В атмосфері довіри виникла іскра між двома авторами, і було створено чудову пісню, яка набула всеукраїнського звучання і понині живе. Навіть заради таких подій треба проводити фестивалі, дні літератури, різні мистецькі заходи.
    Я ніколи не відмовляв людям (із села, міста, заводу, установи чи організації), коли телефонували: «Приїдьте!» Оперативно йшов на контакт, залучаючи поетів, прозаїків, драматургів, гумористів, сатириків. Зазвичай запрошував артистів обласної філармонії й театру, композиторів. Із моєї легкої руки десятки пісень пішли у світ завдяки нашим творчим заходам.
    — Коли зав'язалися ваші закордонні зв'язки?
    — Теж у переломний час. Із моїм побратимом Владиславом Грабаном ми створили українсько-польську книжку-білінгву Rosa na Lancetach trav («Роса на списах трав»). Презентація була в 1998 році, перепрезентація — у 2000-му: у фундації Святого Володимира (м. Краків), якою опікується професор Володимир Мокрий. У залі зібралася українська публіка із співвітчизників, які там живуть. Зазначу, що у Кракові на Раковицькому цвинтарі похований видатний письменник Богдан Лепкий, довкола цієї великої української душі тримається все українське духовне життя Кракова і околиць того регіону. Разом із тим прийшло студентство польське, професура.
    — Певно, і польську мову знаєте?
    — Авжеж, бо моє коріння — за сто кілометрів від Кракова, у Лемківщині. Батько і мати звідти були депортовані в Україну після війни. Якби не це, їх знищили б. Багато чого пережито. Я не думав, що отак у крові потім озиватиметься ця земля завдяки гену незбагненному. Здавалося: нічого ж страшного не було, та коли заглибився в «тему», спливла страшна історична правда.
    На тому вечорі я почав польською мовою, потім перейшов на українську, зробив паузу і запитав: «Чи панство все розуміє? Чи, можливо, потребує перекладача з Москви?» Панство все розуміло. Виявляється, ми напрочуд близькі. Коли в духовному плані стаєш на спільний рівень, розумієш: почуватися європейцями — шанувати одне одного. Я читав свої вірші, тут же запрошував польського студента: «Чуєте, юначе, українською мовою, послухаймо ще польською, адже йдеться про літературний процес. Усе має бути чітко, вишукано, грамотно, достойно, з потрібними акцентами, щоб ми мали відповідну рівновагу». Це був незабутній вечір. Потім, коли настав час «лямпки вина», спілкуватися підходили задоволені професори, казали: «Нам би побільше таких контактів».
    У Бресті на той період у мене вийшла книжка білоруською мовою «Мелодыя срэбной ночы». Її переклала Ніна Мацяш, яку я назвав «білоруська свічниця». Ми познайомилися літньої пори 1976 року під Сочі у Будинку творчості «Хоста». Ця жінка, прикута все життя до візка, мала дивовижну нескоримість духу. Під час листування вона завше писала білоруською, я до неї — українською, знову ж таки перекладача з Москви не треба було. Порозуміння — стовідсоткове, навіть сокровенні речі довіряла мені ця людина.
    Ми провели репрезентацію книжки в листопаді 1998 року в Бресті. На зустріч запросили білоруських поетів з усієї Берестейщини, виникла чудова атмосфера. Згодом до Ніни Мацяш я приїжджав у гості зі своєю дружиною — поетесою Мирославою Іванців. Серед відвертого спілкування Ніна раптом запитала: «Володю, хочеш, я тобі заспіваю нашу пісню материнську?» Кажу: «Цікаво почути». І вона заспівала прекрасну українську пісню. Я аж занімів від здивування. «Цій пісні мене навчила моя мама», — сказала Ніна.
    Переплетення наших народних мелосів свідчить про спільне коріння, яке навдивовижу в крові пробивається, — і дух знаходить побратимів. Через десяток літ я взяв за обов'язок випустити збірку Ніни Мацяш, і книга побачила світ під назвою «Вічний корінь душі» українською мовою. Художнє оформлення зробив мій син Андрій. Хоч і хімік, нині науковець, але свого часу вчився у художній школі, у нього виникло цікаве художнє бачення книжки, яке подивувало Ніну Мацяш. У цій збірці — фотографія Ніни, яку я зробив саме тоді, коли ми з нею познайомилися.
    Здається, що в цих словах: «Ким би я була? Чим би я була? Без світла твого, без твого крила, моя Білорусь»? Слова прості, а яка глибина, сила...
    Збірку репрезентували у 2006 році в Бресті, запросили нашого генерального консула України в Бресті Івана Баранчика, який родом із Закарпаття, приїхали письменники з України.
    Цікаво, що Ніна Мацяш написала поему «Олекса Довбуш». Чому? От запитання. І ця книжка теж перекладена, пішла у світ, мала позитивні відгуки. Ми елементарно віддячили їй за те, що вона багато творів наших письменників переклала білоруською мовою. Зокрема, коли Ліна Костенко була принижена і зацькована, я, маючи один екземпляр «Марусі Чурай», надіслав його Ніні. Вона переклала. Консультувалася зі мною, бо деякі слова не розуміла, просила, щоб я пояснив їй, як кажуть, у словниковому порядку.
    Ця книжка вийшла — і Ліна Василівна була подивована, що такі речі відбуваються в час страшної економічної кризи, коли все валилося. «Маруся Чурай» отримала життя в Білорусі несподівано. Це робиться від любові, від орієнтирів життєвих, які сповідуєш.
    — Ваші пріоритети в літературознавстві, перекладацтві, публіцистиці?
    — Я ніколи не думав, що займатимусь ще літературознавством. Очевидно, елементарна цікавість змушує братися за дослідництво. Спершу мене заінтересувала постать Павла Русина. По суті, це перший український поет, філософ, демократ, який народився на теренах нинішньої Лемківщини. В антології я натрапив на його ім'я (ним професор Олекса Мишанич займався). Куценька біографія: там-то вчився, по Європах їздив. Скромно представлено творчий доробок. Почав з'ясовувати подробиці. Вийшла ґрунтовна літературознавча праця, яка показала феномен українця, котрий в XV ст. закінчив італійські виші, писав латиною, русинською мовою, мислив на європейському рівні. Одне діло — надибати деякі твори, друге — змоделювати реального велетня на просторі Європи. Виявляється, не так вже багато розумів можна поставити поряд із Павлом Русином.
    Цікавлячись вихідцями з Лемківщини, натрапив на постаті Бедзиків. Дмитро Бедзик, на відміну від сина Юрія, — зовсім інший смисловий «ряд». Це той лемко, який себе чітко ідентифікував.
    А Микола Горбаль, Богдан-Ігор Антонич, Роман Кудлик, Владислав Грабан, Теодозія Зарівна, Роман Вархол, Василь Хомич... Коли мені доводилося їх видавати, це тягло вступні статті. Тож знову-таки поринав у літературознавство.
    До цього ж спонукало редагування, видання книг, підтримка молодих літераторів. Коли виходить перша книга поета чи прозаїка, треба сфокусуватися на найголовнішому: «Чи це так собі? Чи це талант?»
    Тож назбиралося чимало літературознавчих статей, які, очевидно, потребують окремішньої книжки. За ці роки по-різному жилося, писалося, творилося, аналізувалося. Цей сегмент творчості присутній, його не зречешся.
    Перекладацькі пріоритети закладені в особистих контактах із колегами з Польщі і Білорусі. Коли взявся за творчість Ніни Мацяш, позбирав те, що переклали мої колеги з Рівного, Дубно, Луцька, Києва, Львова. Та бракувало чималої площини з творчого доробку Ніни Мацяш. Оскільки всі її книжки у мене були, то я взяв і переклав одну, другу, третю річ... А це затягує, тема веде, вже нікуди від цього не подінешся. Мусиш вийти на результат.
    Коли готував книжку Владислава Грабана, зіткнувся з чималими труднощами. Цей поет живе в польському середовищі і починав писати польською мовою. Водночас є в нього твори і лемківською говіркою. Сучасною українською мовою він не послуговується, оскільки не вивчав, не знає. Як Грабана перекласти, не вихолостивши лемківський дух? Дуже знадобився етимологічний словник. Почав мелодику його поезії перетягувати на себе, обживати його духовний простір, аби перевести в українське річище. Книжка вийшла цікава, наповнена саме лемківським духом Владислава Грабана.
    На цих двох прикладах можу сказати, що я мусив і цим займатися. Життя спонукало незалежно від «хочу — не хочу».
    Про публіцистику. Працюючи головним редактором видавництва «Тернограф» у Тернополі, я стикався з речами, які носили, з одного боку, побратимний характер, а з іншого — «люби і знай свій рідний край». Скажімо, я випустив книжку «Сто найвидатніших випускників Тернопільського національного економічного університету». Ректор — Сергій Ілліч Юрій, вихованець мого духовного батька — поета Володимира Вихруща, заслуженого економіста України, професора, члена НСПУ, уродженця Тернопілля. Спілкуючись із Сергієм Юрієм, я відчув, як Вихрущ вплинув на нього, як у ньому культивувалося українське слово.
    Із двадцяти тисяч випускників треба було вибрати сто. Серед них — президент України Віктор Ющенко, а ще — міністри, науковці, банкіри, страховики... Ця своєрідна книжка публіцистики спонукала повернутися до захоплення в дитинстві — до фотографії.
    Другий проект — книжка про Козівщину. Район на Тернопільщині. Нічим особливим не відрізняється. Та коли починаєш копати історію... Я виїздив майже сім тисяч кілометрів, побував у кожному селі в різні пори року. Зробив до п'яти тисяч фотографій. Треба було вибрати тисячу. Тепер кожне село має свою візитівочку, зафіксовану історію. А скільки видатних уродженців Козівщини відкрив для себе! Поети, науковці, духовні особи... Це була пошукова, краєзнавча й журналістська робота, — публіцистика складалася з різних потоків. Одне тягнуло за собою друге, третє, четверте.
    Стало логічним, що я вступив до Спілки журналістів, до наукового Товариства імені Тараса Шевченка, до Спілки краєзнавців. Та найголовніше — членство в Національній спілці письменників України. Тут моя душа. Ми мусимо підняти, реанімувати ділянку взаємодії з регіональними письменницькими організаціями. Тим самим піднімемо і базовий рівень Національної спілки письменників України.
    — Іноді можна почути, що НСПУ — це атавізм, рудимент і таке інше. А ваше ставлення до цієї творчої структури? У чому нині її сенс і значення?
    — Поглянемо на цей інститут історично, як на фахову парадигму. Ми, майстри слова, маємо свій цех. В історії фахівці завжди мали свої об'єднання. Вони збиралися, радилися, удосконалювалися. Кожен цеховик мав своє клеймо, яке, зокрема, вказувало на приналежність до певного цеху. Ніхто не ставив запитання, чи потрібне таке об'єднання, чи ні? А якщо воно виникає, то за цим завжди є якісь лихі помисли.
    Національна спілка письменників України нині особливо потрібна. В обороні рідного слова, літератури в першу чергу стають ті цеховики-майстри, які послуговуються найдосконалішим духовним інструментом — мовою. Література не дозволяє країні здичавіти.
    Кожен працює на своєму рівні. Один краще, інший гірше, але цеховик цеховика може оцінити фахово. І це є професійне (найточніше) визнання. Якщо тебе приймають до об'єднання твої колеги, значить, вони визнають тебе як професіонала. Та коли ти переступаєш поріг і стаєш членом Національної спілки письменників України, до тебе зростають і вимоги, тож зростає твоя відповідальність за слово, яке ти несеш, і за твій фаховий рівень. Бо ти не просто випускаєш книжку, а стверджуєш своє ім'я і реноме свого цеху.

    Володимир КОСКІН, "Демократична Україна"

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Похожие новости