Ужгород очима провінціалки

Місто – це унікальний тип поселення, значний за чисельністю й густотою, жителі якого зайняті, як правило, поза сільським господарством. А ще це населений пункт, котрий є адміністративним, культурним, освітнім центром прилягаючого району.

Можна дописувати чимало визначень, але найголовніше те, що кожне територіальне утворення, яке отримало статус міста, має свою неповторність, індивідуальність, котра притаманна виключно йому. Мабуть, саме через це чи не кожна людина мріє не просто потрапити до омріяного міста, а й зостатися там надовго.
Мене, жительку одного тячівського селища, доля привела до невеличкого за масштабом та чисельністю населення міста над Ужем – Ужгорода. Це адміністративний центр Закарпатської області та Ужгородського району. Хоч воно і є найменшим обласним центром країни, проте славиться своєю багатовіковою історією. Ужгород був заснований в ХI столітті, ставши фортецею роду Другетів, опинився під владою Угорщини, а пізніше вже Австро-Угорщини. З 1919 році був столицею Підкарпатської Русі у складі Чехо-Словаччини, а в 1945 потрапив під протекторат УРСР. Зважаючи на таку бурхливу історичну варіацію звісно населення тут різниться, що надає Ужгороду першу особливість. На це впливає ще й географічне положення, адже Закарпаття має не одного сусіда: Румунію, Угорщину, Словаччину, Польщу. Те, що Закарпаття налічує чимало етнічних меншин відомо кожному, вони проживають як в селах, так і містах. Словом, Ужгород – невеличка держава в державі. Тут особливий колорит: свій пейзаж, власна кухня, що увібрала чимало від наших сусідів, свої традиції та звичаї. Врешті-решт, Уж має власний запах – його кавовий аромат спокушає щодня, а раз на рік до нього додається букет із ніжних квіток сакури.
Як вже зазначалося, більшість мріє покинути свої палаци з власним садком, із худобою чи без, і перебратися у перспективніше місце. Зазвичай такі бажання надходять на людей з сіл чи селищ міського типу або ж невеликих містечок. Я вирішила проаналізувати процес урбанізації на прикладі істеблішменту, що посідає керівні посади в деяких державних установах нашого обласного центру. Труднощів у пошуку інформації не виникло, адже на офіційних сайтах держустанов є доступні біографічні довідки майже всіх працівників. Отже, у переліку подаю дані місця народження владної верхівки:
Керівництво ОДА в Закарпатській області:
Москаль Геннадій Геннадійович, голова ОДА, с. Задубрівка, Чернівецької області;
Дуран Іван Петрович, Перший заступник голови ОДА, с. Щасливе на Мукачівщині;
Мікулін Віктор Петрович, заступник голови облдержадміністрації, с. Свобода, Берегівського району;
Керівництво ГУНП України в Закарпатській області:
Корсак Василь Іванович, заступник начальника ГУНП України в Закарпатській області, с. Ганичі, Тячівського району.
Прокуратура Закарпатської області:
Шимон Іван Петрович, Перший заступник прокурора Закарпатської області, с. Данилово на Хустщині;
Русняк Павло Михайлович, заступник прокурора Закарпатської області, смт. Міжгір’я.
Закарпатська обласна рада:
Борто Йосип Йосипович, Перший заступник голови ради, с. Шаланка, Виноградівського району.
Таким чином, більша частина правлячих кіл області, наведених у переліку (70%) – це колишні провінціали, які після закінчення вузів залишилися працювати в місті, або ж отримали підвищення і перебралися до міста. У нашому випадку зараз їхнім містом став Ужгород.
Підсумовуючи, хочу зауважити, що не важливо - виходець ти з села чи міста, головне яку роль ти відіграєш, на що здатен та якими методами послуговуєшся аби розвивати власне місто на благо краян та України загалом. Тому варто відкинути застарілий стереотип «місто і село» й оцінювати людей не за пропискою в паспорті, а за раціональними діями та конструктивними вирішеннями проблем, що присутні в будь-якому місті, і не тільки країни – України.

Ірина Олаг, студентка відділення журналістики УжНУ