Як закарпатці шукали в Марамороші земляків

Румунія – найменш відомий для закарпатців сусід. Хоча в області проживає румунська громада, а в Румунії – українська, контакти між нами досить слабкі. На лівому березі Тиси проживає багато українців, зв’язки з якими ускладнені.

Адже, щоб отримати візу в Угорщину чи Словаччину, треба прийти до їхніх консульств в Ужгороді. Румунія свого консульства у нас не має, тому, щоб зробити румунську візу, доводиться їхати аж у Чернівці. Саме візова проблема і є на сьогодні головною перешкодою для контактів між нашими регіонами. Зрозуміло, що внаслідок цього інформації про жителів по той бік Тиси у закарпатців обмаль. Хоча ще кілька десятиліть тому ми були єдиним регіоном – під назвою Мараморош.

Щоб виправити цю ситуацію і дізнатися більше про нашого південного сусіда, минулого тижня в Румунію вирушила закарпатська експедиція на чолі з керівником громадської організації “Карпатський дім” Павлом Чучкою. Також до неї ввійшли завідувач кафедри туризму УжНУ Федір Шандор, головний редактор “Місцевого часу” Віктор Щадей та правозахисник Микола Яцков.

Перше здивування чекало на кордоні – там взагалі не було черги. А ті кілька автомобілів, що були, – винятково з румунськими номерами – їм віз не потрібно. Перше враження від Румунії – це разюча схожість із Закарпаттям. Якщо в Словаччині чи Угорщині відчувається, що вони пішли вперед, то Румунія перебуває з нами десь на одному рівні. Єдина відмінність – у них на полях більше кукурудзи. Що й не дивно – страви з кукурудзяної муки (токан, мамалига) є в них національними.

Метою поїздки було познайомитися з життям нашої громади в с. Бистра (по-румунському Рапід). Це село розташоване в окрузі Мараморош. Колись, за часів Австрійської імперії, цей округ був чи не найбільшим у державі. Крім теперішніх румунських територій, до нього входили Міжгірський, Хустський, Тячівський і Рахівський райони. Після першої світової війни округ поділили між Чехословаччиною і Румунією. Другий поділ зробив уже Сталін. В результаті поділів колись єдина земля виявилась розділеною. У нас опинився Хуст – північна столиця Мараморошу. До Румунії відійшла південна столиця – місто Сиґіт (тепер м. Сіґету-Мармациєй), розсташоване навпроти нашого Тячева – через ріку Тису. Таким чином, до Румунії відійшло багато сіл з українським населенням. Деякі взагалі виявилися поділеними навпіл – тому й зустрічаються на румунському боці Тиси села з назвами Малий Тячів, Малий Бичків. До речі, що цікаво – назви населених пунктів у Марамороші дублюються українською мовою.

У гірській зоні, де проживають українці, дуже добре збереглися всі традиції. Завітавши до хати місцевої жительки, можна було бачити такі ж покровці, з такими ж кольорами і узорами, як у нашому міжгірському селі. Тут дотепер роблять гуні і вовняні ліжники.

В долині річки Русовка (руси – по-румунськи значить русини, себто ми) розсташовані три села: Кричунів, Бистра, Поляна. Найбільшим є Поляна – 12 тисяч жителів. Ми ж попрямували до с. Бистра. Тут діє громадська організація “Іван Криван” – на честь засновника села.

Спілкування з місцевими жителями також здивувало: власник маленького магазинчика на наше запитання відповів нам абсолютно зрозумілою мовою – немов житель Тячева чи Рахова. Бо якщо русинські громади Сербії чи Словаччини все ж відчули на собі вплив місцевих мов, то в Румунії цього взагалі не відбулось. Можливо, річ у тому, що румунська мова набагато сильніше відрізняється від нашої, ніж та ж словацька.

Директор сільського будинку культури Василь Попович розповів, що українці провадять досить активне громадське життя. У школах багато предметів викладається на українській мові, а в Сиґоті діє українська гімназія. Українська громада Румунії навіть має свого депутата в парламенті, а на центральному телебаченні виходить програма українською мовою.

Багато випускників шкіл отримують вищу освіту в Україні. На жаль, в Ужгородському університеті місця для них нема, тож вони мусять їхати вчитись у Львів чи Тернопіль, хоч саме Закарпаття є для русинів-українців Румунії рідним краєм.

У наших селах румунського Марамороша та ж проблема, що і на Закарпатті – масове безробіття. 60% працездатного населення виїхало за кордон на заробітки – в основному в Італію та Іспанію. Складні кліматичні умови не дозволяють розвивати сільське господарство, а гірська місцевість стає перепоною до розвитку якихось промислових виробництв. Натомість громадська організація українського населення намагається використати переваги Марамороша.

В ході зустрічі громадські активісти Марамороша розповіли про наміри сприяти розвитку туризму. При цьому вони активно залучають допомогу Європейського Союзу. На сьогодні русинське село Марамороша має спільний проект на півмільйона євро з Рахівським районом. Головна мета проекту – розвиток туризму. Адже Мараморош у Румунії – як Закарпаття в Україні – є єдиною територією, де ще збереглися народні традиції. Тож багато туристів хочуть приїхати, щоб не тільки помилуватись карпатськими краєвидами, а й відчути народну автентику, якої вже нема в інших областях.

Цей напрямок роботи був цікавий і закарпатській делегації, зважаючи на схожість регіонів. Завідувач кафедри туризму УжНУ Федір Шандор зауважив, що фактор автентики і традицій у нас, на жаль, використовується недостатньо. Це серйозне недопрацювання, адже сьогодні сподіватись тільки на красу гір замало – турист потребує додаткових атракцій.

Після зустрічі голова Баранинської сільради Павло Чучка та завідувач кафедри туризму УжНУ Федір Шандор поклали квіти до пам’ятника жителям села, які загинули у різних війнах. Прізвища на пам’ятнику – Беца, Курах, Попович, Микулайчук, Мешко, Канюка, Турчин, Лавер, Якобчук – чітко вказували на етнічну приналежність місцевого населення.

Ми попросили керівника нашої делегації Павла Чучку поділитись враженнями від поїздки в русинські села Румунії.

– Перш за все було приємно бачити, що наші люди не втратили своє коріння, мову, традиції. Також цікавим є напрямок туристичної сфери, який тут намагаються розвивати, – це літній туризм. Для Закарпаття це дуже важливо, адже у нас поки що розвивається зимовий туризм, а влітку туристів обмаль. Тому корисним є досвід Марамороша в цьому питанні. Також важлива річ: за своїм розвитком Румунія не сильно випереджає Україну, в чому ми мали можливість переконатися на місці. А в багатьох речах ми йдемо нарівні з ними. Наприклад, якщо брати минулий рік з тодішніми цінами і курсом, то зарплата вчителя в Румунії становила 1800 грн. – не набагато більше від зарплати вчителя в Україні. Це при тому, що ціни у нас значно нижчі. Чому це важливо? Бо Румунія є членом Євросоюзу. Тобто навіть за теперішнього рівня розвитку Україна також могла би претендувати на участь у Європейському Союзі чи принаймні на скасування віз для жителів України. І приклад Румунії показує, що це є цілком реальним.

Місцевий час