Закарпатська Ільниця — чи не найбільше село в Україні

Іршавську Ільницю вважають чи не найбільшим селом в Україні – тут живе понад 9 тисяч осіб, працюють 4 садочки й 3 школи. Село більше за такі райцентри, як Перечин, Великий Березний і буквально на кількасот чоловік менше за Іршаву, якій територіально підпорядковується. Колись населений пункт прославився завдяки бурому вугіллю, поклади якого тут активно розробляли. Нині природні багатства вже не приносять зиску, тому місцеві люди намагаються самі створювати собі як не бізнес, то втіху. Чим живе нині Ільниця, як розвивається і в якому напрямку рухається – довідувалися кореспонденти «Закарпатки».

Привілейоване село

Історія Ільниці мало чим вирізняється з-поміж інших населених пунктів Закарпаття, якщо вести мову про період до Першої світової війни. Перша писемна згадка датується 1450 роком. Старовинний герб, котрий містив на щиті вівцю, а згори корону, вказує, що мешканці здавна займалися вівчарством, а корона, припускають історики, відзначала певний привілейований статус села в Угорському королівстві. На той час селом володів шляхтич Кінфалуші, відтак Ільниця стає власністю роду Довгаїв, затим село переходило від одних феодалів до інших. Із часу свого виникнення Ільниця була українським населеним пунктом. Вона мала православну церкву, священики якої знали старослов’янську грамоту, користувалися церковними книгами зі Львова. Про це свідчить запис на полях книги «Апологіон», виданої у Львові 1632 року.

За часів кріпацтва село пережило чимало лиха, та й після відміни не особливо полегшало. Ні видобуток залізної руди, ні бурого вугілля особливих зисків не приносили. Зрештою лише з 20-х рр. ХХ ст. у селі з’являється повноцінна школа, поштове відділення, вузькоколійка. Почали виникати заможні господи, люди виїжджали на заробітки в Бельгію, США, а повертаючись, купували землю, доглядали худобу…

Завдяки шахті село набуло сучасного вигляду

Після приходу радянської влади багатьох заможних селян розкуркулили, натомість село отримало суттєвий індустріальний поштовх. І не в останню чергу завдяки розвитку видобутку бурого вугілля. «Перші шахти тут з’явилися ще за Чехословаччини, у 1933-му, – розповідає Василь Демчик, який пропрацював на Ільницькій шахті 32 роки. – За радянських часів продовжили видобуток вугілля, у 60-70-х тут працювали до 500 людей. Усі мали роботу, зарплатню й завдяки шахті в селі побудували і школи, і дитсадки, багато місцевих звели власні домівки».

В. Демчик каже: запаси в Ільницькому родовищі були на рівні 17,5 млн. тонн, відробили девятьма шахтами близько трьох з половиною. Нині в селі також видобувають вугілля, однак не в шахтах, а відкритим способом, коли знімається верхня часина ґрунту (6-8 м.), а потім екскаваторами вугілля просто виймають на поверхню. Однак про колишні обсяги, а тим більше зайнятість населення, годі й говорити.

Місцеві мешканці кажуть, що після закриття шахти в середині 90-х рр. ХХ ст. у селі майже не лишилося роботи. Чимало молоді подалося на заробітки, дехто й нині працює, хтось повертається і намагається щось робити в рідному селі.

Про любов до творчості…

Проте якщо хтось думає, що в Ільниці люди занепадають духом, то це не так. Ба більше, місцеві активно дбають про розвиток села й сумлінно бережуть традиції предків, аби передати їх прийдешнім поколінням. Серед них і художниця Любов, яка вже мала кілька виставок на теренах Закарпаття, а нині готується до першої персональної у столиці: «Викладаю в Ільницькій дитячій школі мистецтв живопис і графіку. Вже кілька років є членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України, а малюю з дитинства, – каже пані Люба. – Тематика – фольклорна. Переймаюся нашою історією, звичаями, часто відвідую фестивалі, інші заходи, де бачу цікаві експозиції, танці тощо. Потім приїжджаю додому й починаю малювати. Ось нині працюю над картиною про давній закарпатський звичай проводів вівчарів на полонину».

У родині пані Люби всі жінки – творчі особистості. Мати Маргарита Паулик полюбляє малювати пейзажі, а донька, Любов Мателега, більше працює у розписі по тканині, займається різьбою по дереву, писанкарством. Вона стипендіат Президентської стипендії для молодих майстрів. Загалом у селі дуже потужна творча майстерня, діти радо відвідують школу, часто їздять на планери. «Чимало наших випускників по закінченні творчих освітніх закладів продовжили займатися мистецтвом професійно, серед наших учнів є дизайнери, художники», – ділиться художниця.

…голубів і старожитностей

До садиби Андрія Павлища журналісти вже простують, як до добрих знайомих. Про захоплення цієї родини писали неодноразово – це розведення голубів. «Почав цим захоплюватися в 11-12 років, – розповідає господар. – А нині мені 65! Нянько мій розводив і прищепив любов до цієї справи. Брат Іван також голубів любить, сини мають їх на власних подвір’ях, так що з прадіда й до моїх онуків наша родина цінує птахів. У мене їх тепер десь 60 , але бувало й більше». А. Павлище гордо показує – ось поштові, є чеські та англійські дудуші. Птахів замовляють на весілля. Випускають у небо, а вони волі не хочуть, за 2-3 дні все одно до рідного подвір’я повертаються. Голуби дорогі, по 200-300 гривень один, найдорожчий і до 1000 «потягне». «Але продаю їх рідко. Це ж не бізнес, а для душі», – каже пан Андрій.

Інший мешканець Ільниці, Іван Семканинець, є власником музею народних старожитностей під відкритим небом. Розповідає: «Я знайшов старі речі у бабиній хаті, було ярмо, ціп… Коли хату розбирали, 5 років тому, виникла ідея виставити експонати, щоб усі охочі могли побачити. Отут, погляньте, у мене є і підкови для… корови! Їм близько 150 років. Давно, коли була велика біднота в селі, корів підковували й ішли з ними по дрова, одночасно корова паслася, молоко давала». Бачимо на подвір’ї пана Івана й чимало старих прасок, як простих, так і зі спеціального сплаву, що не так сильно пече, старі лампи, прядки. Є кілька ступок для молотьби різних зерен, казанок. І. Станинець розповідає, що експонати збирають усім селом: «Приносили щось і знайомі, й сусідка. Це ще не все викладено. Ось доведу все до ладу, щоб було на згадку новим поколінням».

Відродити колишню славу села

«Коли працювала вугільна шахта, село дійсно переживало свій розквіт, – бере слово сільський голова Ільниці Віктор Семканинець. – Після Другої світової війни чимало людей виїхали працювати на Донбас, потім почали видобувати вугілля в рідному селі. Почалося масове будівництво, з’явилися школи, дитсадки, житло для робітників та спеціалістів, що приїжджали сюди з різних куточків України. В 70-ті виріс чудовий дослідний завод (нині ВАТ «Ільницький завод МЗУ», який виготовляє зварювальне устаткування), що напряму співпрацював з Інститутом Патона. Після розпаду СРСР усе це стало непотрібним…»

А чим нині багате село? Тут діють школа-інтернат, спортивно-гуманітарний ліцей, ЗОШ І-ІІІ, І-ІІ і І ступенів «Маємо й 4 садочки, усе майно потребує догляду, – розказує голова. – За кілька років вдалося відремонтувати багато чого, замінити вікна, двері тощо. Нині стоїть питання про створення додаткової групи, адже село росте, розвивається. До того ж маємо виконувати ініціативи президента України щодо стовідсоткового охоплення п’ятирічок дошкільною освітою». Віктор Семканинець наголошує: нині Ільницька сільська рада – єдина в районі, що має цілодобові групи.

На питання журналістів, чим живе село, голова пожвавлюється: «Молодь починає думати, як вкласти гроші в рідному селі, і це не може не тішити. Ось, приміром, два хлопці створили фермерське господарство «Колос»: викупили те, що залишилося від колгоспу, й присвятили себе сільському господарству. Є потужний виробник ТОВ «Клен» – займається виробництвом з дерева: сходи, поручні, паркетна дошка, брикети. Попри це, видобувають все ж і вугілля, відтак продають за кордон та відпускають населенню. Наразі працює над втіленням у життя свого проекту ТзОВ «Лігніт» – мова йде про переробку відходів основного виробництва для виготовлення добрив».

Нині стоїть завдання розробити новий генплан Ільниці й трохи розширити межі села, що дозволить залучити інвесторів. «Є можливість за сприяння районної влади залучити ще одне потужне підприємство, – каже В. Семканинець. – Вже нині на виїзді з села можна побачити будівництво, яке здійснює підприємство «Берегкабель», що згодом дасть до 400 нових робочих місць, у тому числі для мешканців села. Потужнішої «махіни» і на території району не буде. Хочемо розширити межі, щоб продати землю, кошти ж підуть у бюджет розвитку села. Завдяки цьому зможемо розвивати інфраструктуру Ільниці».

«Які ще проблеми вам докучають?» – питають журналісти. Віктор Семканинець каже – подача води: «Є централізований водогін, який після закриття шахти закопали в землю, але запустити його поки не вдалося. Якщо я це зроблю, то вважатиму, що багато чого встиг за свою каденцію. Потрібна і каналізація, хоча б до центру села. Ось перспектива для роботи».

Ільничани активно відроджують колишню славу та думають над розвитком

А в останню неділю серпня, коли уся Україна відзначає День шахтаря, Ільниця святкуватиме День села. І запрошує всіх закарпатців…

Віктор ЛАЗОРИК, "Закарпатська правда