Закарпатський "самоцвіт" зі ...смішними гранями!

Наш слух уже звик і, знаєте, благодатно, наче губка, всотує повідомлення, що недавно з’явився новий злодюга серед політиків, десь учинили наругу чи інший злочин, або трапилася страшна катастрофа на залізничному переїзді тощо.

За цією зловісною марнотою марнот аж зовсім непоміченими проходять повз уяву сучасного землянина події зовсім прекрасні — відкрита нова зоря, новими звуками проявило себе безмежжя Всесвіту, відродилися і запурхали над квітами зниклі було прекрасні пташки у Венесуелі чи Конго, три чоловіки в Києві поклялися бути довіку чесними, або ж з’явився новий неповторний поет.
Це — погано. Цебто, що є така недобра шкала цінностей, де цінності ніби й зовсім не цінності, а не цінності — немовбито цінності. Такий ось незоровий кордебалет.
Але, попри все, поет таки з’явився. Це — Андрій Шип із Закарпаття (народився у Верхніх Лазах низовинного Ужгородського району). Він якось мимоволі, споглядаючи химерні вподобання людські, вирішив синтезувати характерне для сьогодення ПОГАНЕ, ввігнавши його в дисципліновану форму ДОБРОГО та ЦІКАВОГО — власне поезію. Тобто з’явився на теренах України оригінальний байкар із першою своєю книгою-візиткою «Коли ще звірі газдували» (Ужгород: «Патент», 2016).
Своє вступне слово до неї я назвав — «Андрій Шип додав сучасні грані в українське байкарство». Якщо апелювати до цієї назви — то воно й дійсно так сталося, адже названа книжка просто неповторна. Чому? Бо — сучасна. Автор вміло підмічає вади суспільства перехідного періоду з однієї суспільної мороки в іншу. Це — добре!
Жанр цієї сатиричної поезії — байки — в Андрія Шипа витриманий на належному рівні. Твори його мають доцільний розмір, вчать чомусь прогресивному в кожному конкретному виразі. Просто прекрасно зображає він в алегоричному плані людські відносини на тлі сьогоденних соціальних стосунків. Деяка діалогічність надає байці відтінок комедійності, що й вимагається від цього жанру ще з часів Езопа. Як і належить, на початку байки буває певний вступ, читач готується ним до подальшого розвитку подій, щоб мати, нарешті, наприкінці влучне резюме від автора. Ця особливість жанру цілком зрозуміла для автора цієї книжки. Тут же присутній не штучний, а здоровий гумор, комедійність, сатиричність і установка на мораль. Доступність для читача, проста мова — це теж риси справжньої байки. Автор зміг дійти і в цьому до належного мовного рівня. Крім того, в основі сюжетної структури творів молодого літератора лежить розгорнуте порівняння.
Радісно за ці досягнення оригінального творця незвичайної і сміливої форми творчого людського духу. Адже байка — надзвичайно важка форма поезії, а байкарі — досить рідкісне явище в літературному процесі. В древній Греції прославився байкар Езоп, котрий творив прозові речі, а в Римі — Федр, який переробляв байки Езопа і творив ще й власні оригінальні твори. В західних країнах найбільш відомими байкарями були Ж.Лафонтен у Франції, Г.Лесінг і Х.Голлерт у Німеччині, а ще Т.Мур у Великій Британії. На теренах слов’янських писання байки було вже у поетів-силабістів сімнадцятого століття, зокрема в Симеона Полоцького, а потім у поетів вісімнадцятого сторіччя: Тредіаковського, Кантеміра і Сумарокова. Створювачем російської класичної байки з її реалістичністю, психологізмом і політичною загостреністю є Іван Крилов. Повністю неповторним в Україні його колегою є Леонід Глібов. Не можна, звичайно, призабути нашого мандрівного філософа Григорія Сковороду та його «Басни Харьковскія», Степана Руданського та прекрасних поетів нового часу — Павла Глазового, Степана Олійника, Юрія Шипа та багатьох інших».
Слово тепер залишається за головним, За тим, що сам читач має оцінити авторські твори Андрія Шипа. Вони сповна говорять самі за себе. Сподіваємося, що хто прочитає їх, не розчарується.
Старійшина байкарського цеху Юрій Шип називає подібну алегоричну творчість небезпечною в нинішньому світі. Не думаю. Люди нині апатичні. Вони часто-густо бачать для себе небезпечним — хоч щось прочитати взагалі, аби не відігнати від запліснявілого мозку звичну дурість, яка стала атрибутом міщанського комфорту сьогоденних організмів. Посподіваємося, що А.Шипові вдасться хоч у якійсь мірі відродити людину активну, що починає реагувати хоч на щось. «Гомо українос» візьмуть, зрештою, приклад та сатирично-гумористичні аналогії із розумних тваринок і тварюк байкарської царини. І викличе відтак активні емоції хоча б «крокодил з мандатом влади». І правильно оцінити свої сили і тактику в боротьбі з такими іродами. Не так, як, скажімо, Осел з прозової байкарської мініатюри «Дурний мрійник» (ними перекладені, як перевеслами снопи, поетичні витвори). Автор пише тут: «Осел здалеку побачив, як Вовк Зайців нещадно потрошив… А після — довго міркував… Надумавшись, — відчув і себе таким страшенним Вовком, що міг би і Лева розірвати на шматки!..» Дійсно, і в Україні часто вдосталь Ослів на всіх рівнях суспільної драбини, але не вистачає в них і звичайної психічної адекватності.
Тому й з’являються між не зовсім чіткого народцю різні махінатори, що стрижуть на тупості інших свої достатки («Зайчик-постригайчик»).
Про відносні критерії сучасної оцінки розмаїтої творчості йдеться у байці «Півень і Соловей». Тут Соловей виявився просто-на-просто «вихідним» перед пронозливим Півнем, який знав усі входи і виходи, найняв собі соціологів на підтримку та іншу вторинну братію. «Ку-ку-рі-ку» стало хітом, а солов’їний спів голова пісенного конкурсу Лев недбало відправив у небуття.
Добре, що в творах молодого письменника домінує і спрацьовує на читача прозорий і чіткий підтекст: «Вибрали звірі за головну — Корову. Всадила вона собі на голову осяйну корону і почала царювати… Та от біда: не гоже короновану особу кожного дня доїти!» («Головна Корова»). На щастя, в Україні з цим просто прекрасно. Тут головні Корови доять смиренних Биків із «низів».
Вміють у нас навіть Бджолу так завести в кут, що зацькована чисельним бюрократичним апаратом навколо себе, вона перестає і мед збирати («Медоносна трудівниця»).
Насамкінець же А.Шип розкриває для українців різних національностей, що ще тримаються за землю на українській територіальній площині, ключовий секрет, якого ще не зрозуміли тут: «Яким би несправедливим і цинічним Звіринець не був, але на цій грішній землі коронованому Царю та пригнобленому його Слузі однаково належать (чи не належать) ясне Сонечки і сяючі небесні Зорі!..» («Великй секрет»).
Словом, вартий доброго ставлення, поваги і пильного прочитання книжковий самоцвіт із… смішними гранями — збірка байок Андрія Шипа «Коли ще звірі газдували…»
Василь ЗУБАЧ, відповідальний секретар Закарпатської обласної організації Національної Спілки журналістів України.