Засуджено організатора незаконного переправлення жінки, яку провідники покинули у лісі напризволяще разом із її чотирма малими дітьми

Тема нелегальної міграції для Закарпаття – звична справа. Новиною про те, що місцеві мешканці, охочі підзаробити на незаконній переправці осіб – тут нікого не здивуєш. Проте трапляються історії, варті сценаріїв Альфреда Хічкока.

Ім’я Каміси Джамалдінови так і могло залишитися невідомим широкому загалу, якби не трагедія. У пошуках кращої долі жінка заплатила життям своїх дітей.
Звістка про горе чеченської сім’ї одразу ж стала відомою в Україні та за її межами. Переказували цю історію і на Закарпатті. Більшість вражена тим, що трапилося, хтось засуджує мати, мовляв, сама винна – погодилася на незаконний перетин кордону, проте байдужих до історії Джамалдінових, певно, немає.
Наприкінці 2013 року був засуджений організатор незаконного переправлення через держкордон України Каміси та її дітей. Спробуємо відтворити події майже 7-річної давнини зі свідчень жінки та її чоловіка польським правоохоронцям та співробітникам СБУ в Закарпатській області, які розслідували цю кримінальну справу.
Почалася ця історія так: сім’я прагнула потрапити за кордон. Одна з доньок Джамалдінових потребувала медичної допомоги, яку лікарі могли надати дитині в одній з країн Західної Європи. Каміса та її чоловік Ханпаша намагалися отримати візу, однак їм так і не вдалося дістати легальний дозвіл на виїзд. У відчаї родина вирішила потрапити за кордон незаконно.
Із Росії Джамалдінови виїхали до України, згодом потрапили на Закарпаття.
Тут знайшовся місцевий мешканець, який взявся за 2 тисячі 700 доларів США організувати їм незаконний перетин держкордону Україні зі Словаччиною. Каміса каже, що про все домовлявся її чоловік. Зі слів Ханпаші, із Росії він приїхав на Закарпаття наприкінці серпня 2007 року. Підійшов на ужгородському вокзалі до таксистів, розпитав їх, хто може допомогти із переправленням. Один із водіїв зголосився посприяти. За кілька днів Ханпаші зателефонував незнайомець. Зустрілися, погодили ціну. 2200 доларів – завдаток, а інші 500 – після успішного завершення оборудки.
На початку вересня у тимчасове помешкання, яке знайшов чеченець, у с.Середнє Ужгородського району, приїхала Каміса та 4 їх дітей. Тут родина пробула 4 дні в очікуванні сприятливого часу для незаконного перетину кордону. У визначений організатором день жінку та дітей забрали для переправлення. Авто за ними приїхало під вечір. Утаємничені наказали зайвого в дорогу не брати, бо доведеться кілька кілометрів йти пішки. Організатор запевнив, що зранку його дружина, доньки та син будуть вже у Словаччині.
Як згодом пояснював правоохоронцям Ханпаша, кінцевим пунктом для його сім’ї мала бути Швеція. За його словами, жінка мала нелегально потрапити до ЄС та здатися. Тим часом Ханпаші пообіцяли у Москві допомогти оформити офіційні документи на виїзд у Швецію і звідти він планував надіслати дружині запрошення. Деталей незаконного переправлення Каміси та дітей він не знав.
За свідченнями потерпілої, осіб, які мали перевести її та дітей до найближчого словацького населеного пункту, вона бачила у день їхнього переправлення. Як згодом пригадувала жінка, із Середнього їхали годину – півтори. Коли їй наказали вийти з машини – вона з дітьми спочатку ховалася у полі кукурудзи, а потім швидко бігла до одного з провідників.
–Дощ не вщухав, ми піднімалися на гору, переходили річку, вода доходила до пояса. Чоловіки казали йти тихо – я закривала дитині рот рукою, аби вона не кричала, – переповідала Каміса Джамалдінова. – Було дуже холодно. Врешті, дісталися якогось села (згідно з матеріалами слідчих Управління СБУ в Закарпатській області – с.Жорнава Великоберезнянського району – Авт.). Ховалися там у хліву. Чоловіки сказали, що йти залишилося небагато, що ми вранці будемо уже в Словаччині.
Як почало розвиднюватися – провідники наказали Камісі збиратися. Тепер їм треба було йти пішки близько 8 кілометрів. За свідченнями жінки, від чоловіків тхнуло горілкою. Вони сперечалися, чому обраний саме цей шлях, один лаявся, що багато малих дітей.
Потім один із них сказав Камісі, що вони поблизу словацького кордону, і що далі жінка мусить іти сама. Тримайся лівої сторони – вийдеш на словацьке село, – сказали Камісі провідники і зникли. Був туман, дощ так і не вщухав. Ми спустилися з гори – ніякого села не побачили, шлях невпинно вів знову на гору, за нею – жодного села. Я подумала, що, певно, помилилася, і ми повернули назад, пішли іншим шляхом – але села так і не знайшли.
Було дуже холодно, ледь пересувалися – ми змокли, одяг прилипав до тіл. Так ішли цілий день – суцільні гори.
Каміса згадує, якими були її доньки. Найстарша, 12-річна, була дуже веселою, любила співати й танцювати. Середній було 10 і росла сором’язливою. Вона все запитувала мене: «Мамо, чому ми не лишилися удома? Там так було тепло». Найсильнішою виявилася наймолодша. Це Каміса зрозуміла у лісі. Шестирічна дівчинка йшла попереду, – пригадує мати, – і відверталася від мене, аби я не бачила її сліз. Діти були виснажені. Вітер збивав з ніг, але ми продовжували йти. Гукали по допомогу – навкруги ні душі.
Стемніло, діти втомилися. Провели ніч у горах. Посвітлішало – продовжили шлях. Я побачила прикордонний стовп, – переказує Каміса Джамалдінова. – Одна з доньок слабшала. Раптом я усвідомила, що однієї дитини нема.

Повернулися назад – одна з доньок Каміси лежала на землі непритомна. Я підняла її, до неї повернулася свідомість, але говорити вона не могла. Нести її у мене не було сил, – згадує Каміса плачучи. – Підклала їй під голову рюкзак і ми залишилися біля неї. Я постійно звинувачувала себе, можливо, ми пішли не тим шляхом.
Каміса не переставала кликати на допомогу. Годинника жінка при собі не мала, мобільного зв’язку не було, тому вона не відчувала ні плину часу, ні реальності. Того дня мати втратила двох доньок…
Каміса пригадує: зранку від холоду опухла наймолодша. Треба було йти по допомогу. Я поклала її на сестер, накрила дівчаток папороттю, й сказала наймолодшій, щоб дитина не боялася: вона із сестрами, а мама неодмінно приведе когось допомогти їм.
– Коли я йшла, наймолодша була ще жива. Я сподівалася, що мої старша і середня доньки – живі, що їх реанімують. Аби не заблукати, я залишила неподалік дівчаток кросівки. Стояв суцільний туман. Я також була виснажена, але йшла повз балки (мається на увазі прикордонний знак – Авт.) й несла на руках дворічного сина. Десь після сотої балки з гори я побачила якогось чоловіка, почала кричати, що там мої діти вмирають.
Замість Словаччини, жінка дійшла до…Польської Республіки. Як згадує Каміса, з одного боку до неї біг польський прикордонник, з іншого – український, який кричав: «Стояти!».
– Стояти у мене не було сил. Польський прикордонник пояснив йому, що трапилося. Згодом мене і сина доправили до польської лікарні, – розказала Каміса Джамалдінова. Дівчаток врятувати не вдалося…
Про трагедію Ханпаша дізнався від знайомого німця, який бачив повідомлення в Інтернеті. На мобільний телефон подзвонив організатор й сказав, що до того, що сталося, він не причетний. Із самими провідниками зв’язку не було. Чому вони покинули жінку та дітей напризволяще – Ханпаша так і не дізнався. Подейкують, збирався самотужки розшукати винних та вчинити самосуд.
Каміса, згадуючи ті події, каже, що їй певною мірою шкода тих, хто покинув їх напризволяще. – Це – не люди, вони б, певно, і зі своїми дітьми вчинили би так само, – вважає потерпіла.
Сам організатор утік після невдалого незаконного переправлення Каміси та її дітей. У рамках порушеної слідчими Управління СБУ в Закарпатській області стосовно цього громадянина України кримінальної справи за ч.2 ст.332 Кримінального кодексу України, він був оголошений у розшук. Тим часом до кримінальної відповідальності були притягнуті спільники розшукуваного. Їх засудили до різних термінів ув’язнення.
Розшук організатора утруднювало те, що фігурант кримінальної справи – колишній прикордонник, який досконало володів навичками конспірації, знав методи роботи правоохоронців. Проте улітку 2011 року він таки «засвітився» у Києві. Виявилося – жив у свого родича, підробляв на столичному базарі. Там його і затримали співробітники СБУ в Закарпатській області.
Під час досудового розслідування затриманий намагався перекласти вину на інших осіб, нібито він виступив лише гарантом – мав тільки передати гроші втаємниченим особам, більше начебто від нього нічого не залежало. Проте Ханпаша та Каміса Джамалдінови у своїх свідченнях польським та українським правоохоронцям чітко вказали на особу організатора – затриманого СБУ колишнього прикордонника. Ужгородський суд визнав його винним за організацію незаконного переправлення осіб через держкордон України, керівництво такими діями за попередньою змовою групою осіб та призначив цьому громадянинові 3 роки позбавлення волі. Вирок нещодавно набув законної сили.
Крапка у цій моторошній історії поставлена. Винні ніби покарані. Джамалдінови нині мешкають за кордоном. Пошук кращої долі для дітей дався їм дорогою ціною. А дівчатка, яким не судилося стати дорослими, спочивають на польській землі, де назавжди знайшли свій прихисток...

Людмила Мазур