Життя–буття Закарпатської організації спілки письменників

Два роки тому на сторінках закарпатської преси розгорнулася дискусія про ситуацію в місцевій літературі. В резонансних публікаціях «Перезмінка» та «Чи потрібна перезмінка в мертвій літературі?» зачіпалося широке коло довколалітературних проблем, у тому числі й щодо Закарпатської організації Національної спілки письменників.

Не дивно, що тоді цю гостру полеміку навіть передрукував вельми авторитетний загальноукраїнський часопис «Книжник–ревю». Аж ось щойно відбувся третій акт цього літературно–спілчанського детективу — звітно–виборні збори закарпатських літератів.

Петро Ходанич, голова Закарпатської організації НСПУ, ошелешив журналістів просто з порога: «Збори будуть закритими». Себто завертайте, куме, голоблі — присутність на звіті про трирічну діяльність «совісті народу», як люблять себе називати письменники, є для журналістів «недоцільною». А це ж той самий Петро Ходанич, який, будучи депутатом міськради, боровся в Ужгороді за демократію. Мабуть, із керівного крісла погляд на демократію (владу народу) та гласність інакший. Та більшості письменників стачило здорового глузду, аби не робити шкандалю на рівному місці: за допуск журналістів на збори проголосували всі, окрім голови та його дружини Лідії Повх.

Годинний звіт Петра Ходанича складав враження, що ми — в епіцентрі літературного раю. Критика якщо й лунала, то на адресу Івана Петровція, який судився з головою, та стосовно молодих авторів–неспілчан, які чомусь «возомнили» себе письменниками (та ще й, бач, друкуються!) без згоди на те голови Спілки. Укупі з літературною молоддю не подобаються Ходаничу також слова «секс» і «оргазм», котрі він уживає винятково як лайливі. Найдотепніше, що хвилинна доповідь голови була пересипана неодноразовими закликами активнішої співпраці зі ЗМІ, яких він щойно сам не хотів допустити до тої «співпраці».

Проте факти закарпатського літературно–книжкового життя свідчать зовсім не про таку райдужну ситуацію, як у доповіді голови. За три роки 32 закарпатські письменники видали лише 50 книжок. Більшість видань профінансовано за рахунок місцевого бюджету; частина — за спонсорські кошти. І лише ОДИНИЦІ побачили світ як комерційні, себто життєспроможні на книжковому ринку проекти. Книжки Петра Мідянки, Оксани Луцишиної та Галини Малик вийшли не тут, а в Києві та Вінниці — і власне, вони творили обличчя літератури Закарпаття у всеукраїнському масштабі.

Проблема бюджетної хвороби — спільна для всіх обласних спілок. Хвороба ця вельми інфекційна, «безкоштовна годівниця» перетворює письменників на пасивних та аморфних марґіналів, замикає їхні твори у провінційних, малочитаючих регіонах. Справді, найпростіше вибити гроші з облдержадміністрації (до речі, це гривні громадян, платників податків) на видання свого «шедевру», який у кількості кількох сотень (максимум — тисячі) пилюжитиметься по сільських бібліотеках краю і навіть не потрапить на прилавки книгарень. Який громадський резонанс такого твору?

З іншого боку, якби «годівниці» не було, то далеко не всі твори побачили би світ. Але те, що вийшло б коштом і ризиком самих видавництв, мало б зовсім інакшу долю. Масово–читацьку, сказати б. Чи варто боятися всеукраїнської конкуренції? Адже від усіх видавництв — київських, львівських, харківських — тільки й чути, що плачі за цікавими авторами. А в нас он — цілих 32 письменники у Закарпатській спілці!

Натомість за бюджетні кошти варто надрукувати ще не повернуту спадщину. Наступного року — 100–річчя Зореслава, одного з вершинних поетів Закарпаття й унікального дослідника церкви. Та щось не чути про видання його творів. Гроші, певно, ділитимуть знову між живими. На їхнє щастя, Зореслав собі нічого не попросить... Через оті претензії живих задихається від нестачі коштів і прекрасна ідея багатотомної бібліотеки «Письменство Закарпаття». Багато хто на зборах дорікав голові, що той насамперед дбає про свої інтереси — й у виданні книжок, і в присудженні премій. Може, справді слід затвердити норму, що голова організації у звітний період НЕ МАЄ ПРАВА видавати книжки за бюджетні кошти. Тоді б, ясна річ, у нього більше зусиль ішло на своїх колег, «і мертвих, і живих».

Найдетективніша частина загальних зборів закарпатських письменників — обрання голови спілки на наступні три роки. Боротьба розгорілася між Петром Ходаничем, який, попри нарікання на здоров’я і неодноразові «погрози» більше не балотуватися, чомусь не зняв своєї кандидатури, і Василем Кузаном, який уособлює прагнення до змін молодшої ґенерації спілчан. І з мінімальною перевагою переміг Петро Ходанич — кажуть, завдяки кільком голосам не присутніх на зборах літераторів. Як стало відомо, члена НСПУ Оксану Луцишину, яка творчо курсує між Америкою та Україною, ніхто про звітно–виборчі збори не повідомив навіть електронною поштою. А вона свій голос збиралася віддати за Василя Кузана. І сили б тоді зрівнялися.

Відтак з перевагою в один голос перемогло консервативне крило спілки. Це означає, що перезмінка у письменницькій організації відкладається на три роки. А новий–старий голова Закарпатської організації НСПУ і далі дозволятиме собі повчати всіх і всюди, як треба писати; ганитиме найяскравіших представників творчої молоді; допускатиме до «співпраці» зі спілкою лише ним обраних. Як там у відомій пісеньці: «А в остальном, прекрасная маркиза, все хорошо, все хорошо...».

Олександр ГАВРОШ