81-річний Іван Скунць з трембітою не розлучається й сьогодні!

Івану Миколайовичу Скунцю з Міжгір’я 81 рік, понад 50 із яких не розлучається з національним музичним інструментом - трембітою.

На Міжгірщині людей, які майстерно володіють цим доволі непростим музичним інструментом, можна порахувати на пальцях, пише Марія Рубець. Цьогоріч про відновлення фестивалю «На Синевир трембіти кличуть» сповістила мелодія трембіти, у виконанні віртуоза цієї справи Івана Скунця. Його участь у святі і відданість улюбленій справі були відзначені щирою вдячністю і Почесною грамотою голови обласної державної адміністрації Геннадія Москаля, за ініціативи якого відроджено започаткований ним фестиваль на Міжгірщині.

У 2001 році, коли вперше покликали трембіти на Синевир, мали честь відкривати народне дійство трембітарі з Міжгір’я Іван Скунць та Репинного Федір Тараховинич. Тандем цих двох неперевершених маестро півстоліття звеселяв жителів Верховини, туристів та гостей нашого мальовничого краю.

Поділитися секретами майстерності ми попросили трембітаря Івана Скунця.

- Іване Миколайовичу, коли вперше взяли в руки сопілку і як пізнали трембіту?

- Правду кажучи, мелодії сопілки припали до душі з самого дитинства. А навчив мене розуміти спів цього мелодійного інструменту мій батько. Вперше змайстрував власноруч сопілку ще зовсім хлопчиком, випасаючи худобу на пасовищах. З того часу й не розлучаюся з нею. Вдосконалив свою майстерність грою на більш складному інструменті - трембіті. Сопілка і трембіта - основні атрибути вівчаря на полонинах. Про це мені в дитинстві розповідав мій батько. Згодом, ставши чабаном, я й сам пересвідчився в цьому. Голос трембіти колись був єдиним засобом зв’язку вівчарів з селом. Ним сповіщали про небезпеку, передавали сигнали з однієї гори на іншу. Нею повідомляли про народження дитини, весілля і смерть. Таким чином звук трембіти супроводжував людину від народження до смерті. Пригадую розповідь, яку почув від старших ватагів, коли опришки на полонині пов’язали чабана і уникнути небезпеки допомогла йому трембіта. Він попросив насильників звільнити йому одну руку і подати палицю, яка насправді була трембітою. Рівною тональністю звуків, які під силу зрозуміти не кожному, чабан повідомив про своє ув’язнення. Шкода, але сьогодні цей спосіб передачі інформації втрачено. Його замінили мобільні телефони та соціальні мережі. Як бачимо, з приходом цивілізації цей інструмент втрачає своє побутове значення і здебільшого служить мистецтву.

- Крім полонин, де ще виводили мелодії на сопілці та трембіті?

- Значну частину свого життя пропрацював на деревообробному заводі Міжгірського лісокомбінату. За радянських часів художня самодіяльність цього підприємства славилася не лише на теренах Міжгірщини, а й далеко за її межами. Саме тут я й здобув високого визнання та вдосконалив гру на трембіті, бо жодне свято на Верховині не обходилося без сурм цього традиційного інструменту. Був учасником різних творчих фестивалів обласного та республіканського рівнів, представляв область на сценах Чехословацької Республіки, Угорщини, Румунії... Численні відзнаки, нагороди, світлини - незабутня згадка про ті роки.

- Іване Миколайовичу, вміння володіти цим унікальним інструментом вам передав батько. Кому в спадок залишиться ваша трембіта?

- Навіть не знаю, що й сказати. Завжди мріяв, що моїм послідовником стане син Іван, з яким мешкаємо під одною стріхою. Та не судилося. Каже, що це не для нього. Голос трембіти наче серцем й сприймає, але не вистачає терпіння для оволодіння її азами. Та й онуки люблять тільки милуватися мелодіями цього інструменту. Маю надію на правнука Юрка. Хоч ще й маленький, але хваткий до всього. Навіть не хочеться й думати, що може прийти той час, коли замовкне на моїм обійсті голос трембіти, з яким пов’язано все моє життя.

Радує, що в цьому році відновлено унікальне традиційне фольклорне свято «На Синевир трембіти кличуть», назва якого свідчить про те, що голос трембіти ще довго лунатиме над Верховиною.