ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

93-річна ужгородка Маргарита Немеш щодня грає на піаніно та пише статті до газет

    27 лютого 2021 субота
    Маргарита Немеш хотіла запалити тайгу та усиновити якута

    93-річна мешканка обласного центру Закарпаття Маргарита Немеш — піаністка, вчителька, художниця, письменниця, мати шістьох дітей, бабуся 12 онуків, 14 правнуків.

    Маргарита Немеш ще за життя стала легендою. Нині, на 93-му році, щодня грає на піаніно, пише оповідання, статті до газет, читає без окулярів, має тверду пам’ять і виглядає – дай, Боже, кожному так у поважному віці.


    З піаніно – і в радості, і в смутку


    Живе пані Маргарита сама в однокімнатній квартирі на проспекті Свободи в Ужгороді. На час мого приходу ровесниця російської революції енергійно грала відому «Калінку» без нот.

    – А тепер заграю вам гумореску Дворжака, – ставить перед собою аркуш із нотами. – Ще би виконала й Баха, Моцарта, але з пам’яті не беруся, ноти треба шукати десь там у тумбочці. Після пораїння нич не можу знайти.

    На прохання дочки Тетяни, пані Маргариті допомагає 81-річна Марія Лацко – готує поїсти, ходить на ринок та до магазину, купує найпотрібніше.

    Пані Немеш повільно встає й напівскоцюрблено йде до розстеленого ліжка, каже, що кілька років тому впала на східцях і пошкодила ногу, коліно болить, мазі не допомагають. На стільці біля ліжка – жовтий телефонний апарат, крем для обличчя, книги, лупа.

    – Є ще й не такі креми, хороші коштують файних грошей. Цей мені купила дочка. Наношу на лице щодня, – гладить себе по обличчю. І, ніде правди діти, за свої роки виглядає значно молодшою.

    – Втратила я очі, – веде далі.

    – Та ну? Ви ж читаєте без окулярів, – зауважує Марія Іванівна.

    – Без піаніно та гри на ньому не уявляю себе та свого життя. Моє життя – як той інструмент, – показує на піаніно. – Як на ньому чорні та білі клавіші, так і в мене були смуги. Але білих було більше. Я до цього прагнула. Грала завжди – у часи радості і смутку. Ні за яких обставин не впадала у відчай. З будь-якої ситуації знаходила вихід.

    М. Немеш написала три книги: «Филі серця» вийшли далекого 1947 р. під псевдонімом Маргарита Ужанка. «Камертон пам’яті» та «Останній акорд» побачили світ 2001-го та 2005-го. У коротких новелах авторка описує і своє насичене, сповнене непередбачуваних поворотів долі життя, часто вдаючись до гумору та форми репортажу.


    «І так ся не дам!»


    Народилася Маргарита Гранчак 15 січня 1917 року в селі Ростоцька Пастіль на Великоберезнянщині в сім’ї греко-католицького священика Івана Гранчака, родом із Давидкова на Мукачівщині. Її дід по материній лінії також був священиком.

    – Батьки мали трьох дочок, дуже хотіли хлопця. Коли я народилася, то няньо, почувши, що знову на світ з’явилася дівчина, навіть не підійшов до мами. Я росла сама по собі, на мене ніхто не зважав. Але я за себе вміла постояти. Сестри вчилися гри на музичних інструментах, а мене наче не було. «І так ся не дам», – казала собі і настроювала себе на все добре, як музикант – свій інструмент для гри. Я тихенько сідала за піаніно й натискала клавіші. Навчилася грати сама. Згодом батька перевили служити у Коритняни Ужгородського району. В 11 років мене таки дали вчитися в музичну школу, – пригадує співрозмовниця.

    – Мені йшов 17-й рік, і минав він у мозолистій праці – навчання в Ужгородській дівочій учительській семінарії давалося непросто. Крім того, щоденна 4-годинна гра на фортепіано. Решту часу забирало малювання. Мистецтво повністю оволоділо мною, і я не уявляла свого майбутнього поза межами монастиря сестер василіянок, які виховували нас в інтернаті. Мамі заявила: «Хочу бути василіянкою». Тим глибоко шокувала її, бо великі надії покладала на мене. «Якщо ти це зробиш, скочу у воду!» – сказала мені мама в сльозах. І я вирішила відступити.

    Насамперед мама ізолювала мене від впливу монахинь, забрала з інтернату та поселила до свого брата Юрія Станкая, який був каноніком. До вуйка у справах часто заходили молоді греко-католицькі богослови, а найчастіше, як кур’єр, з’являвся чорнявий красень Михайло Немеш. Одного разу дістала від хлопця листівку, в якій зізнався, що через мене втратив душевний спокій. Михайло закінчував Ужгородську богословську семінарію. Перед ним стояла серйозна дилема: якщо висвятиться неодруженим, то назавжди залишиться «целебсом». Але й мені не хотілося залишати освіту незакінченою – для того, аби стати вчителькою початкових класів, залишався один курс. Директор, теж священик, викликав Михайла на приватну розмову. Йшлося про те, що у церковній школі повинні навчатися лише дівчата, заміжні тут небажані, хіба... Михайло згодився повінчатися на таких умовах. Весілля відбулося влітку в Коритнянах.

    Далі почалося наше «шлюбне» життя. Ми не сміли близько один до одного підходити. Боже борони – поцілуватися. Спали в різних кімнатах. Дівчата цікавилися: «Кажи, як то було?» А я у відповідь: «Що як було? Нич не було».

    Невдовзі наші шляхи тимчасово розійшлися: Михайло поїхав за призначенням у село Негровець на Міжгірщину греко-католицьким священиком. У мене почався навчальний рік. Невдовзі чоловіка на півроку забрали служити в чехословацьку армію – воїном-санітаром до Праги. Коли закінчила навчання й отримала диплом, поїхала в Негровець до чоловіка. Там почала працювати вчителькою першого класу.

    Згодом Михайла перевели в моє рідне село на Великоберезнянщину. Я, як нитка за голкою, – за ним. Через те, що не вистачало педагогів, вчила всі 8 класів. (Чоловіків же забрали до війська.) Учням я віддавала всю свою душу. Часто організовувала вистави, які сама інсценувала, переважно казки. Акомпонували хлопчики – школярі-гуслярі. Свої дописи посилала в редакцію «Руська молодежь», прозу для дорослих – до «Карпатської неділі».

    Пішли діти. До 30 років народила шестеро. Першу доньку назвали Тетяною, другу – Анастасією, третю – Катериною. Тільки четвертим народився хлопчик – Іванко. П’ятим – Ігор. Наймолодшою була Марійка. Якось прийшла з вулиці і каже: «Мамко, мені одна тітка казала, що я – симфонічна». Виправляю її: «А може симпатична?». Вночі при лампі колисала дітей і вчила німецьку.

    ...З приходом радянської влади дісталося нам з Михайлом. Його професія «гальмувала» моє професійне зростання. Мені, як «ідеологічно непідходящій», довелося добровільно відмовитися від учителювання. На роботу не приймали, хіба на таку, де інші не бажали працювати. Дітям у школі теж доводилось багато терпіти.

    Переїхали жити в Ужгород. Діти навчалися в загальноосвітніх закладах, крім того, відвідували й музичну школу. Обидві позакінчували на відмінно. Грали на різних інструментах. Це надихнуло мене створити 1957 року «Родинний ансамбль Немешів». Люди тепло приймали наші концерти, але партійні власті не дозволили київській студії ім. Довженка зняти про нас документальний фільм. Пізніше згода на знімання була, але коли стрічка була готова, її не дозволяли демонструвати в наших кінотеатрах. Зате фільм показали в Канаді, і лише через 40 років – на Закарпатті. Аби діти не страждали, чоловік змінив професію – пішов робітником на завод.


    Якутські пригоди


    А я в 50-річному віці вийшла на пенсію. Аби забезпечити старість, поїхала на Крайню Північ, у Якутськ, де працювала у важких кліматичних умовах (у 50–60-градусному морозі) повних п’ять років. Там зі мною трапилося чимало незабутніх пригод.

    Коли дисципліна в роботі була налагоджена, я собі дозволила на деякий час кинути студентів і заглянути в тайгу, куди заманювали красені маслюки. Непомітно опинилася в глибині лісу – хочу повертатися, оглядаюся навкруги, не орієнтуюся, де схід, де захід. До того ж ще й похмуро було. Біжу у важких чоботах, куфайці, сітку з грибами до себе притискаю, а все на одному місці... Гірко усвідомила, що заблукала. Неподалік лежить розірвана козуля. Це, напевне, рись із дерева скочила на неї. І мене це чекає... Розумію, якщо помирати за Батьківщину, але за якісь гриби?!. Далеко від чоловіка, дітей... У куфайці намацала сірники. Закралась надія: запалю тайгу, смерека швидко горить, пожежники прибудуть гасити, мене оштрафують на 500 крб., але буду жити! Пройшли години, а я все ще вслухуюся, біжу, падаю. І ось переді мною слід великого чобота! Ставлю в кожен із них свою ногу і крок за кроком виходжу на якусь дорогу, де є радіостанція. Звідти вже повідомили у Маганський колгосп, що керівник студентів жива-здорова, завтра прибуде до них. Зраділи, бо вже оплакували мене, тайга – немилосердна – живими майже не виходять з неї».

    Наступна історія зачіпає найпотаємніші струни серця. Директриса направила Маргариту Іванівну займатися музичним вихованням дітей-сиріт. Тільки-но зайшла, дітки обступили її з усіх боків. «Мама, мама прийшла», – тулилися до неї маленькі якути. Збоку стояв чорнявий Аяр і жалібно оглядав незнайому жінку, з оченят зронилися сльози, а губки тихесенько мимрили: «Ма-ма». Вчителька підійшла до нього, вийняла із своєї кишені носову хусточку. «Це тобі від мами». З того часу хлопчик хвалився хусточкою від мами, при появі Маргарити відштовхував інших дітей від неї. Припала серцем до цього дітвака і сама вчителька.

    – А чому б вам не всиновити Аяра? – питали виховательки.

    – Я вже немолода, маю таких онуків, що сказала би сім’я? Я ж на Півночі п’ятий рік! Повернутися до України з живим сувеніром? Що сказали би гострі жіночі язики? А якщо озвуться його біологічні батьки і вимагатимуть повернення своєї дитини?

    Іноді у зимові завірюхи пригадую північне сяйво і його хазяїна – мого синка-якута. Знаю, що забув мене, але я довічно буду жалкувати, що позбавила його материнської теплоти.


    Секрет довголіття: жити без гніву


    За кілька років після повернення з Півночі, 59-літньою, Маргарита повдовіла – її чоловік трагічно загинув на заводі.

    Дружила з Чендеями. У їхній оселі познайомилася з удівцем із Кошиць, колишнім лісівником з Лютої Андрієм Галаговцем. Вирішили одружитися. Переїхала до чоловіка. У Словаччині жила повноцінним життям – подорожувала, читала, але насамперед – музика! Створила тріо «Маргарита». Колектив неодноразово виступав на благодійних заходах, у сиротинцях, будинках престарілих, у профспілкових клубах. Крім музичного супроводу, Маргарита Іванівна вела ще й конферанс. Проблем з мовою не було: крім української та російської, добре володіє угорською, словацькою, чеською, німецькою.

    Вдруге повдовівши, повернулася до Ужгорода. На проспекті Свободи придбала невеличку однокімнатну квартиру. У ній є тільки найпотрібніше – шафа, ліжко. І звичайно – піаніно, без якого ані дня не живе пані Маргарита.

    «Ніколи не допускайте, щоб гнів оволодів серцем, бо знищить вас безсоння, і у безвихідних ситуаціях (яких нема!) чіпляйтеся за ниточку надії та допомогу Всевишнього!» – написала Маргарита Немеш у передмові до своєї книги «Останній акорд».

    – Все, що пишу і говорю, – не пусті слова. Вони пропущені через серце і випробувані життям, – каже наприкінці нашої зустрічі з висоти прожитих років легендарна жінка.
    Тетяна ГРИЦИЩУК"Старий Замок "Паланок"

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Похожие новости