"Американець" Петро Часто прилетів на Закарпаття, аби відзначити свій 80-річний ювілей

Відсвяткувати ювілей цей яскравий представник четвертої хвилі нашої еміграції за океан прилетів на Закарпаття.

Народився він 24 червня 1939 р. в українському містечку Долобичів на теренах сучасної Польщі. Усі вулиці там мали бруківку і цегляні тротуари, Петрова вулиця звалася Новий Світ. Влітку 1915 р. його предків відступаючі російські війська насильно переселили аж до Тульської губернії. Тільки 1920 р. родина змогла повернутися до рідної Холмщини, проте там діда Григорія вбивають поляки і його 12-річному синові Івану довелося взяти на себе всі турботи по господарству, заробив на тому ревматизм. 1945 р. українців Холмщини знову насильно переселили до СРСР. Тепер родину везли в самісінький центр України, проте за якісь кількасот кілометрів бійці УПА зупинили поїзд, то ж влада мусила розселити пасажирів по найближчих селах. Так сім’я потрапила до с. Тертки Волинської області. То було довжелезне село з окремих хуторів, що тяглися на кілька кілометрів. Першу зиму провели у хаті якогось газди, що переховувався у лісі, але ранньої весни той повернувся і вигнав непроханих гостей. Сусід приютив їх у коров’ячому хліві, у цих євангельських умовах минуло ще дві зими. Там Петро вчиться у чотирикласній школі, грає у драмгуртку. У п’ятий клас пішов до сусіднього села Одеради за 5 кілометрів. Згодом батько Іван влаштувався у фінвідділі райвиконкому і перевіз сім’ю до містечка Сенкевичівка. Там отримали занедбану однокімнатну хатку з земляною долівкою, зате з великим вишнево-черешневим садом. У десятирічці Петро знову грав у драмгуртку – все серйозніші ролі, навіть інсценівку “Двох капітанів”.

Після школи випускники поїхали у добровільно-примусовому порядку на цілину. У кустанайському степу юнак страшенно застудився, то ж мусив нелегально вертатися поїздом додому. Тим часом сестра Оля вийшла заміж у Магерів на Львівщині і працювала там у районній газеті. Туди переїхав і Петро, влаштувався на шахту, де знову швидко занедужав. Сестра влаштувала брата писарем у райвиконком, благо той завжди писав без помилок. У листопаді 1958 р. призвали до війська. Служив аж у Братську під Новосибірськом. Потрапив там до річної школи радіотелеграфістів, третій армійський рік провів на Алтаї. Після служби вернувся на Львівщину, де почав працювати у газеті – спершу у Раві-Руській, потім у більшій у Стрию. Поступив заочно на відділення журналістики у Дрогобичі. У газеті познайомився зі своєю майбутньою дружиною Любою Дмитришин, з якою незабаром побралися. Обоє входили до літературно-мистецького об’єднання “Хвилі Стрия”, де долучилася до самвидаву.

1965 р. отримав призначення власкором “Херсонської правди” по Генічеському району. Проте гори не відпустили, і родина з двох журналістів все-таки вирішила перевестися до “Закарпатської правди”, тоді там працював великий колектив з вісімдесяти чоловік. Так почалися закарпатські чверть століття, які Петро Іванович вважає найщасливішими у своєму житті. Правда, зі Стрия відпустили не зразу, навіть наклали догану, тільки 1967 р. вдалося перебратися у Міжгір’я до газети “Радянська Верховина”. Стрийську квартиру обміняли на мукачівську. Відтак П.Часто став кореспондентом “Молоді Закарпаття” по Воловецькому району, а також працював у воловецькій районці, їздячи на роботу з Мукачева електричкою. У вересні 1969 р. зайняв нарешті давно омріяну вакансію у “Закарпатці”. Правда, через внутрішні інтриги 1974 р. довелося піти з газети, наступні півтора роки працював завлітом у театрі. Восени 1975 р. прийшов у книжкове видавництво “Карпати”, у редакцію суспільно-політичної літератури, де проробив шістнадцять років. За його редакцією виходили книжки наших істориків і філологів М.Трояна, І.Грінчака, М.Рота, О.Довганича. Влітку 1978 р. видав першу власну книжку оповідань “Високе село”. Потім була друга книжка “Самотності просто немає”, натхненна туристичною поїздкою до Індії.

Тим часом підростали три доньки. Молодша Люба від народження мала серйозні проблеми із здоров’ям. Боротьба за її життя вилилася у цілу епопею – про це книжка Л.Дмитришин “Українська мати”. Певні надії покладалися на Всесоюзний дитячий фонд, то ж 1989 р. П.Часто очолює новостворену закарпатську газету цього фонду “ХХІ вік”, там одну з перших своїх публікацій мав і автор даних рядків. Навесні 1990 р. московські фахівці порадили оперувати Любу у США. У Дебора-центрі (Філадельфія) допомогти не змогли, перебралися до Бостона. П.Часто жив і утримував сім’ю з різних принагідних заробітків, тільки з часом вдалося влаштуватися у газету “Свобода”. Нині це найдавніша в сіті українська газета з безперервною історією, виходить з 1893 р. У ній П.Часто пише вже майже три десятиліття. Паралельно три роки викладав мову в суботній українській школі при соборі св.Юра у Нью-Йорку. Писав також для нью-йоркської “Національної трибуни”, був укладачем “Альманаху Українського Національного Союзу”. Що ж до доньки Люби, то американська медицина виявилася на висоті. Усього їй було зроблено три операції, останню 2017 р., Люба вийшла заміж, має власних дітей.

Майже щороку П.Часто приїздить на Закарпаття, де має десятки друзів. В Ужгороді він видає й усі написані ним в Америці книжки. 1998 р. це були збірка філософської публіцистики “Між...” і політологічна розвідка “Звідки ж ти, Росіє, і куди?” 2000 р. видрукував український переклад вибраних праць улюбленого філософа “Володимир Соловйов про Вселенську Церкву”, 2006 р. – історіософські нариси “На полі Куру”, 2009 р. – збірка оповідань “Жовте листя по синій воді” та збірка есе “Пам’ятай”. 2012 р. побачив світ величезний том “Вільне слово американської України”, де у 52 розділах викладено історію газети “Свобода”. 2017 р. – збірка з двох повістей “Вулиця Рилєєва” (про К.Рилєєва і В.Довговича) і філософські роздуми “Сльоза з божих очей. Читацькі рефлексії”.

До свого ювілею автор видав в Ужгороді книгу спогадів “Незабудки з покинутих садів”. Назва перегукується з романом О.Забужко “Музей забутих секретів”. Навряд чи це випадково. Адже рід видатної письменниці, як свідчить її прізвище, теж із Забужжя. Книжки багато в чому суголосні. “Незабудки” є фактично інтелектуальною автобіографією, оглядом власних духовних пошуків, знахідок і утрат.

Сергій Федака.