ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Андрій Любка: "Бути поетом в наш час – різновид терористичної діяльності"

    28 вересня 2020 понеділок
    Ужгородський поет Андрій Любка

    “Мені казали, що в мене немає голосу, /Темне минуле і труднощі з алкоголем, /і, як інколи пишуть газетні полоси, /змішую пиво з горілкою, риму – з болем. /Мені казали, що в моїх віршах брудно і холодно, /Біблійний туман і печаль вокзальна. /На це кажу: у моїх віршах вітри, як жіночі стогони: /Помірно-континентальні…” – пише в одній із поезій суперечливий і епатажний поет, артистичний і привабливий Андрій Любка.

    Частково схожим на нього постає в нашій уяві його ліричний персонаж. Як вдало зауважує поет і літературознавець Юрко Завадський, намагаючись убити себе кожним новим віршем, персонаж Андрія Любки продовжує жити.

    Нещодавно Андрій Любка здобув стипендію міністра культури Польщі в межах програми Gaude Polonia і до 31 липня писатиме у Варшаві книжку про повоєнний Ужгород. Саме з цього розпочалася наша розмова.

    Література – це війна із собою.


    – На якому етапі написання твоя прозова книга з історії Ужгорода? Як ведеться в Польщі? За Україною сумуєш?


    – Саме сьогодні писав розділ про визволення Ужгорода, а це означає, що підповзаю до середини. Насправді дуже повільно пишу, аж занадто. І вже розумію, що книжка буде не стільки про історію Ужгорода, Варшави, не про війну, хоч усе це там буде, а більше про історію людей, які вмирають. Зрештою, всі помираємо. Доволі сумний виходить твір, й історія, яку розповідаю, є лише тлом. Люди, які помирають у містах і заради міст, або, що найгірше, помирають просто так. Наразі сюжет, який маю в голові, не передбачає жодного оптимістичного завершення, але як уже є. А в Польщі добре, бо маю спокій і безліч часу на роздуми і писання. Такий тайм-аут у вигляді стипендії – дуже позитивний. А чому ж за Україною ностальгувати, її любити треба!


    – “Мистецтво – найлютіший бунт людини проти долі”, – так дещо радикально та різко свого часу висловився А. Мальро. А чим для тебе є, зокрема, література?


    – Скажімо, доволі амбітна війна з вічністю і забуттям. Але література – це і війна із собою. Люблю, коли мистецький твір провокує мене, спонукає до роздумів. Один із моїх улюблених режисерів Ларс фон Трієр сказав нещодавно: “Погано, коли все дуже красиво”. І мені подобається його думка, треба поменше брехні й театрального пафосу. Література – так само квітка, як і смітник. Література – жінка, повія, черниця, сенс сенсів, храм, сигаретна пачка. Відповідати на це запитання можна безкінечно, але це не наближає нас до суті літератури, яка в кожного своя. Думаю, це – гра (азартна доволі, мушу визнати). Гра з добром і злом, зі святим і грішним. Залишилося з’ясувати, хто в цій грі роздає карти.


    Відомість лише примушує копати глибше, аби з часом не розчарувати читача

    – Квентін Крісп свого часу сказав: “Є три причини, через які стають письменниками. Перша – вам потрібні гроші; друга – ви хочете сказати світу щось важливе; третя – ви не знаєте, чим зайнятися довгими зимовими вечорами”. Цікаво, які три причини можеш назвати, через які став поетом ти?


    – Напевно, це доволі банально, але мені хотілося здобути прихильність однієї дівчини в класі, тож накалякав якусь нісенітницю про те, що “журавлі летять у далечінь, а на землі від них лиш тінь”. Тоді думав, що це “тягне” на філософію. Це смішно й соромно, але що поробиш. Мені завжди подобалися дві професії: військового й письменника, з військом у мене не склалося, то й не біда. Зрештою, письменник – найнебезпечніша професія, це мінне поле, лінія вогню, де ти відповідаєш за кожен крок і кожне слово. Третя причина – після дівчини і небезпеки – таємничість. Коли шукаєш сюжет – не знаєш, що буде в наступному рядку, а це інтригує. Починаєш писати вірш і часто не знаєш, чим він завершиться.


    – “Писати не люблю, люблю жити”, – сказав ти в одному з інтерв’ю. Чи не заважає жити популярність, в якої, як у медалі, два боки, зокрема вразливість?


    – Популярність – у кіно й шоу-бізнесі, а не в літературі. Відомі радше кіноактори і співаки, а письменницька відомість – на сміх курям. І не думаю, що вона аж так заважає, може, більше розважає. Письменництво – це робота, ти маєш постійно копати себе, як екскаватор. І відомість лише примушує копати глибше, аби з часом не розчарувати читача.


    Бути поетом в наш час – різновид терористичної діяльності


    – Яка твоя “ціна творчості”? Тобто чим довелося пожертвувати, ставши поетом?


    – Якщо я скажу, що всім, то хіба хтось повірить? Не пішов до аспірантури, бо академічний стиль штампує мислення, позбавляє його свіжості. Не роблю кар’єри, бо це вимагає щоденної праці, яка несумісна з виступами, фестивалями, поїздками. Гребую спокоєм, бо спокій – смерть для поета. В очах громадськості “поет” – це щось не надто нормальне, це якесь відхилення. Бути поетом у наш час я розглядаю як різновид терористичної діяльності. І це прекрасно, бо справжній поет завжди має почуватися на вістрі, на лезі часу й дійсності.


    – До “ціни творчості” можна, мабуть, зарахувати й дні, проведені в білоруській тюрмі… Чи є в тебе інші “екзотичні” місця, де хотів би побувати?


    – Напевно, бо тюрма дала мені досвід, а це дуже важливо. Ціною творчості є поетичний спосіб життя – не боятися, а шукати небезпек і випробувань. Це був один із найкращих періодів мого життя, ніколи не жалкував із цього приводу. Сидів за політичною статтею, за протидію режиму Лукашенка, і якийсь час опісля жартував, що я, як Чорновіл і Стус, теж політв’язень і дисидент. Узагалі, якби брався описати образно письменницьку працю, то це була б робота пожежника – постійно гасити пожежі в собі, відчувати, як світ обпікає тебе зсередини і ззовні. І знаходити слова, котрими можна все це описати. А екзотичні місця... Екзотику треба шукати в собі.


    – Окрім усього іншого, ти ще й політикою займаєшся... А як же відомий вислів Бродського: “Між поезією та політикою є лише дві спільні речі: літери “п” та “о”?


    – Ну, політикою вже давно не займаюся, це просто був такий романтичний період, коли хотілося боротися й творити революції, рання юність, коли віриш, що борешся за якісь вищі цінності. Тепер я так патетично не мислю...


    Справді “великі” вірші пишуться нечасто


    – “Хай краще мене засвистять за хороші вірші, ніж нагородять за погані”, – такого принципу додержувався Віктор Гюго. За яким принципом пишеш ти? Чи зважаєш на читача, його запити тощо?


    – Хороша фраза. Пишу за принципом цікавості передовсім мені, особливо останнім часом. Те, що мені нині подобається в поезії, – це доволі вузька й небезпечна стежка. Це переважно неримовані вірші, чіткий сюжет і короткі фрази – вітаються. Маю точно бачити картину, образ, який описую, це своєрідна кінокадровість. Вірш виходить, ніби кліпом, – зі своїми героями, інтригою, конфліктом, димом і вітром. Тому найкращий комплімент, який можу нині почути: “А хіба це можна вважати віршем?” Це те, що мене цікавить у поезії й мистецтві в цей час, – зміна нарації й форми, пошук поетичності в непоетичності, тоді виходить таке напруження, такий струм, який може дуже сильно й емоційно вдарити. А коли тебе б’є, валить із ніг якийсь образ чи рядок, якщо дивуєшся, як це можна вважати віршем, – це і є поезія.


    – “Принципово не стежу за долею того, що пишу. Для мене це ознака марнославства та прихованих незадоволених потреб: ну, як там, мене, прекрасного, більше люблять чи вже менше? Твір справді є моїм лише доти, доки в рукописі не поставлено останню крапку”. – висловився в одному з інтерв’ю Олег Покальчук, брат покійного Юрка Покальчука. А ти стежиш за відгуками читачів? Коли твір перестає бути твоїм?


    – Буде брехнею, якщо скажу, що не стежу, хоча звертаю на це мало уваги. Мене, напевно, в цьому плані можна назвати “товстошкірим”. Не те, щоб не дослухався до розумної критики, але просто доволі чітко знаю, що хочу сказати і чому для мене це важливо. Хтось може це не сприйняти – це теж нормально. Щоб зловити рибу, треба кілька разів міняти наживку і закидати у воду. Так і з віршами: справді “великі” вірші пишуться нечасто, є “промахи”, але це теж нормально, не думаю, що цього варто боятися. Тільки-но текст опубліковано – він уже не мій, напруження, яке в ньому є, розсіюється між сотнями читачів, вірш починає собі жити, як автономна республіка.


    Слід більше писати, ніж говорити про написане


    – Поль Валері свого часу про письменників сказав: “Оптимісти пишуть погано”. Цікаво, тема смерті у твоїй поезії – це свідомий вибір, мовляв: гарна тема, яка “зачіпає”? Чи щось особисте?


    – Смерть – моя основна тема, хоч це не означає, що пишу лише про це, в мене безліч веселих віршів, але все ж саме тема смерті “тримає” мене найбільше. Можливо, тому, що саме смерть дозволяє передати якісь надпочуття, задуматися про справді важливе та, хоча це пафосно звучить, метафізичне. Я народився з вадою серця і хронічною астмою, лікарі казали, що не проживу й місяця, але тепер усе нормально. Таке враження, що ми зі смертю посміхаємося одне одному. А оптимісти справді пишуть погано, особливо – щось оптимістичне й життєрадісне, про пташок і зачудування красою світу. Це поза сумнівом. Такого читати не можу.


    – Дещо каверзне запитання: Вольтер свого часу так висловився про успіх: “Щоб бути задоволеним своїми творами, не будь надто задоволений собою”. А ти задоволений собою?


    – Я, звісно, незадоволений собою, це й рухає мене вперед. Мені хочеться постійно бути на крок попереду в усьому, справді поспішаю жити. Незадоволеність допомагає зціпити зуби й побільше працювати. Я почуваюся останнім поетом. Думаю, так має мислити про себе кожен поет, віддатися на всі сто, розуміти відповідальність за слово. Класичний образ поета – ніч, відчинене в грозу вікно, вітер куйовдить волосся – так, це моє. Справжній поет тотально нещасний, так є, про це навіть говорити не треба, а нещасна людина не може бути задоволена собою


    – Які “прості” задоволення тобі небайдужі?


    – Риболовля – з трьох років цим займаюся. Добрий алкоголь. Готування їжі. Читання. Футбол. Інтернет. Зваблювання жінок, куди ж без цього.

    – Пихатим і гордим назвати тебе може тільки той, хто нічого не тямить ані в поезії, ані в уставі життя поета. Порадь, які “ліки” вживати, щоб виробити імунітет на “зіркову” пихатість і зарозумілість?


    – Частіше дивитися в дзеркало й на годинник. Бачити, як поступово старієш і як швидко біжить час. І поменше спілкуватися з письменниками, всією цією арт-тусівкою, більше писати, ніж говорити про написане. Ставитися до письменницької праці, як до будь-якої іншої роботи, наприклад, працівника заводу з виготовлення презервативів чи діяльності мера. Всюди є свої плюси, є свої мінуси.

    Закарпатский поэт получил стипендию министра культуры Польши

    Ужгородский поэт Андрей Любка примет участие в поэтическом фестивале в Польше

    Поэт Андрей Любка с Ужгорода получил польскую литературную стипендию "Homines Urbani"

    Во Львове к школьникам придет ужгородский поэт-матерщинник

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Коментарі

    Картинка користувача Ласло Поляк.

    Андрій , ти молодець.

    Пунктів: 0