ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Андрій Любка: Дехто роздягається на сцені, а я — у віршах

    21 квітня 2021 середа
    Андрію Любці, поетові з Ужгорода, лише 21

    В сучасній українській літературі є багато молодих письменників — талановитих, епатажних, амбіційних, харизматичних, зрештою, не всі їх знають, адже, як виявилось, їх є чимало. Святкуючи День молоді, думаю, варто відійти від усталених традицій та згадати літературні таланти — за віком молоді.

    Андрію Любці, поетові з Ужгорода, лише 21. Проте за такий короткий відрізок свого життя він уже встиг видати дві поетичні збірки — «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «Тероризм» (2008). До речі, їх свого часу презентував й івано-франківським любителям сучасної літератури. А нині він є тим, про кого багато говорять, і навіть пліткують, часто називають «позашлюбним сином Андруховича», адже саме «патріарх Бу Ба Бу» одним із перших помітив його талант, а ще кажуть, що вони схожі і зовнішньо та навіть інтонаціями читання власної поезії. Епітетів про Андрія Любку можна придумати чимало, проте вважаю, що про поета найкраще говорить поезія. Тож спілкуємося з ним мовою його віршів.

    «Вірші — це невдалі спроби самогубства».

    — А чим ще для Вас, поета, є власні вірші?

    — Важко говорити про вірші, особливо про особисте, приватне сприйняття власних текстівѕ Але якщо б мене колись попросили якимось певним чином описати чи з’ясувати сутність поезії, то я сказав би: це як у стрільбі по мішені, яка рухається, — ти стріляєш не в мішень, а в точку перед нею, тобто ти стріляєш у місце, в якому у цей момент мішені ще немає. Чимось таким і є поезія. Спробою влучити у мішень, якої конкретно тут, перед тобою, немає. І цілком можливо, що її немає взагалі ніде.

    «У цьому тумані у сонному мареві. У цьому димі у літературі. Ми мовчки поставили дужі підвалини. Вірша як виду самотортури».

    — І що, справді, вірш — як вид самотортури?

    — Принаймні я так думаю. У цьому дуже багато правди. Я, здається, вже колись казав, що життя — це не найкраща штука, в яку ми могли потрапити. Просто одного разу ти раптом думаєш, що все, що робилося до цього часу, — марне, не має особливого значення. Є такий твір в Еліота — «Порожні люди», найкращий його переклад українською, як на мене, Івана Андрусяка. Так ось, я смертельно боюся «порожніх людей». В останні місяці моє життя різко змінилося і нині я можу бути щасливим від примітивних, маленьких речей — від виноградного листя, скажімо, яке зеленіє за моїм вікном, від проведення часу з дорогими мені людьми.

    І ще одна велика правда — я ненавиджу себе. За те, що розчарувався в людях, за те, що боюся розплакатися, за те, що стільки часу пішло надаремно, за те, що стільки і стількох втрачено. Як це банально не звучить, але це так.

    «Ти дуже часто трапляєшся в мені у вигляді слова, Теоретично я розумію тебе парою після дощу, бо Щодня випаровуєшся з моїх судин, не даєш мені дихати».

    — Що Вас надихає настільки, що вже не під силу дихати, бо змушені писати?

    — Мене ніщо ніколи не змушує писати. Я пишу постійно — в голові. Безмежні лінощі заважають це все переносити в файл чи на папір. Для того, аби записати вірш, мені потрібно або на сто відсотків написати його в голові, або настрахатися тим, що в будь-який момент мене може не стати, — і що ж тоді я залишу по собі? Я страшенно скупий на слова. Є речі, котрі я ніколи б не надрукував, — вони існують у вигляді однієї есемески чи одного
    е-мейла і призначені одній-єдиній людині. І якщо їх прочитає ще хтось, вони втратять свій магічний зміст. А є навпаки — вірші, котрі хочеться розсипати навколо себе, як квіти, читати їх з різними інтонаціями, з різною гучністю, різним аудиторіям.

    «Себе називаю поетом, тебе називаю своєю, Маю звичку всьому давати назви й кликухи, Взагалі маю багато звичок, хоча Голосно кажу, Що не маю нічого, крім Слова».

    — А ким ще себе називаєте окрім як поетом і які маєте звички?

    — Крім поета я ще риболов (сміється). А щодо звичок — маю вимираючу для українського письменника потребу читати. Читаю постійно, читаю кілька різних книжок одночасно. Дуже любив курити, кинув тиждень тому (сміється). Люблю бути сам. Ще — засинати під ранок. І ділитися з кимсь чимось важливим для мене — книжками, музикою, думками. Час до часу люблю готувати, хоча це, швидше, теж потреба, а не любов. Люблю багато і довго спати. Молоко. Жана-Поля Бельмондо, Жана Рено і Наталі Портман в єдиній іпостасі — Матильди з «Леона». Маю звичку писати короткі листи — всього кілька речень. Відповідати на запитання: «Що нового?» — «Нічого, все о’кей». І купу інших таких дрібниць. Як міцний чай, наприклад.

    «Час від часу варто щось змінювати У своєму житті. Наприклад, прокидатися Зранку і виходити в прохолоду балкону».

    — Що змінили б у своєму житті, якби мали такий привілей — почати все спочатку, а чого ніколи б не зробили?

    — Я вже змінив багато чого: звільнився з роботи, облишив політику, поетичні виступи, гучні компанії, куріння, змінив зачіску, вигляд свого інтернет-щоденника, я п’ять місяців не пишу жодного поетичного рядка — я всією свою суттю хочу бути іншим. Але подивимось, що з того вийде. Я залишився абсолютно сам. У це важко повірити, але я майже ні з ким не спілкуюся і безвилазно сиджу вдома. Я викинув свій безлімітний телефон — у мене немає бажання ні з ким говорити.

    А якщо повертатися в минуле, то — ні, я нічого б не змінював. Зовсім нічого. Бо все сталося і склалося так, як і мало бути. Можна, надіюся, моделювати майбутнє, але не минуле.

    «Бути не значить чути Жити або померти Бути це просто взути Мешти своєї смерти».

    — А все-таки, що означає жити чи бути?

    — У мене є такий вірш, котрий починається з фрази: «вихідні я провів з найкращими друзями — Джоні Вокером і Джеком Деніелсом». Так ось, жити чи бути — це на 90 відсотків минуле і лише на 10 — те, що є зараз. Я абсолютно відповідально про це говорю. Навіть з точки зору емоційної ціни, яку ми платимо за життя, це твердження правильне. Ми цінуємо лише минуле, взагалі, для поезії спогади — це основа основ, альфа і омега. Те, що проживаємо зараз, конкретно у цей момент, — йому стільки значення не надається, необхідна ще стадія переосмислення всього, що відбувається. В кожному разі поезія — спроба затримати, впіймати ту тривку миттєвість, яку втрачаємо. Тому «жити» чи «бути» — це лише противага до «не бути», це спроба бунту, зрештою. і цей бунт приречений на поразку. І в цьому — поезія.

    «Я люблю славу. Так, як інші люблять життя».

    — Прокоментуйте.

    — Це взагалі по-дурному — інтерпретувати свої вірші. Це схоже на те, як мене в «універі» примушували «переказувати поезію мовою прози» й аналізувати цей безглуздий до безмежності процес.

    Отож мені справді важливо, щоб мене розуміли. І різниця між мною та іншими в тому, що я говорю правду. Це основний для мене постулат у поезії. Ні кроку вбік, жодного слова нещирого. Коли ти пишеш так, то не дивно, що потім, під час читання, у тебе дрижить голос, тремтять коліна. Не дивно, що, слухаючи такі вірші, хтось може розплакатися. Дехто роздягається на сцені, а я — у віршах.

    «Мені казали, що в мене немає голосу, Темне минуле і труднощі з алкоголем, і, як інколи пишуть газетні полоси, Змішую пиво з горілкою, риму — з болем».

    — Що боляче вражало з того, що про Вас пишуть? і як Ви ставитесь до негативних чи позитивних відгуків про Вашу творчість?

    — Не буду заперечувати, інколи мені неприємно читати якісь відгуки на те, що я пишу. Але загалом ставлюся до того індиферентно — для того, щоб змінити свої світоглядні засади, потрібно не просто рецензій, а іншого життя. Є когорта людей, котрі для мене важливі, до думки яких я завжди прислухаюся. Скажу щиро: я постійно намагаюся не розчарувати їх. У кожному разі ставлення до поезії вимірюється зовсім не відгуками чи рецензіями, а переживаннями, котрі проживає конкретна людина при читанні чи слуханні вірша. Важливість поезії — у цьому зв’язку між поетом і читачем, у цій ниточці, яка об’єднує.

    І наостанок хочу дещо додати. Сказати, що любов є. Не знаю чому, але мені важливо на цьому наголосити.

    Розмовляла Ольга МОНЧУК

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Коментарі

    Картинка користувача Гость.

    Андрій, не слухай нікого. Ти талановитий, твої вірші чіпляють за живе. Дорослішай та продовжуй творити. Я щаслива, що такі люди як ти ще зустрічаються у цьому житті.

    Пунктів: 0

    Картинка користувача Гость.

    Примітивні намагання для піару показати себе янголятком. "І різниця між мною та іншими в тому, що я говорю правду". Просто цинічна брехня.
    http://pda.zaxid.net/article/40785/

    Пунктів: 0

    Похожие новости