ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Архаїчний модерн від ужгородця В’ячеслава Віньковського

    18 листопада 2019 понеділок
    Картинка користувача Admin 1.
    Віньковський В.І «Симбіоз», 2008 р.в. (Шамот, ангоби, ліпка, розпис)

    Ужгородський художник В’ячеслав Віньковський належить до того невеликого кола обраних, кому світ відкриває свої заповідні таємниці. У його творчому доробку надзвичайні птахи і звірі, архаїчні композиції і відновлені старовинні предмети.

    У його творчості – відображення споконвічних джерел глибинної народної пам’яті і проникливі, історичні паралелі з сьогоденням.
    Народився Вячеслав Іванович Віньковський 26 травня 1950 року на Хмельниччині, закінчив кафедру кераміки Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва у 1981 році, але його життя, творчість та педагогічна діяльність міцно пов’язані із Закарпаттям. Починаючи з 1984 року, він є постійним учасником обласних, всеукраїнських і міжнародних мистецьких виставок, у тому числі слід відзначити групову виставку українських художників у канадському Торонто в 1996 році. Власне, 90-і роки минулого століття були плідним часом для виставкової діяльності художника. У 1995 році відбулася персональна виставка в Ужгороді, а 1999 року – в Києві.
    Мистецькій спільноті України В’ячеслав Віньковський добре відомий як активний учасник симпозіумів художньої кераміки. З 1989 року він є учасником творчих груп у Седнєві, на першому національному симпозіумі гончарства в Опішні (2000) здобув почесну премію «За декоративність». Його колоритна постать, відкрита усмішка і доброзичливий погляд додавали доброго настрою не тільки художникам, а й жителям різних куточків України, де відбувалися симпозіуми (Опішнього на Полтавщині, і Слов’янська на Донеччині). І завжди супроводжував В’ячеслава незмінний атрибут – закарпатська дримба, яка допомагала всім налаштуватися на творчий лад.
    Моє перше заочне знайомство з В’ячеславом та його творчістю сягає ще 2000 року, коли, будучи директором міжнародних симпозіумів гончарства, я переглядала заявки художників до участі. Роботи Віньковського були начебто хрестоматійною ілюстрацією того, якою має бути керамічна скульптура: з м’якими, плавними переходами, округлими, нерізкими лініями. Для нього характерна стриманість і надзвичайна делікатність у застосуванні кольорової гами. Два роки поспіль В’ячеслав був учасником симпозіуму в Опішні. У 2000 році він створив надзвичайну за силою і виразністю композицію «Птахи моїх предків», чайний набір з 11 предметів із вражаючо-влучною назвою – «Архаїчний модерн». Здається, що ця назва якнайповніше відкриває філософські орієнтири і мистецтвотворчий світогляд художника: ми, люди, не були гірші чи дурніші тисячі років тому, коли створювали малюнки на стінах печер, ми навіть не були іншими, ми просто були і залишаємося людьми.
    Саме звернення В’ячеслава Віньковського до прадавніх культур є не тільки провідною темою творчості, а й об’єктом серйозних наукових зацікавлень. І більше того – бажання практично поекспериментувати з напівзабутими технологічними новинками. Яскравим прикладом того є звернення мистця до посудин із секретом. Такі посудини, як «напийся не облийся», були відомі в слов’янській та світовій традиції. В’ячеслав вивчив наукову, етнографічну літературу, поспілкувався з ученими, технологами – і зробив таку посудину! Тепер якщо хтось хоче напитися з посудини «з секретом» – ласкаво просимо до Віньковського. Таким же ненав’язливо справжнім є звернення мистця до трипільської орнаментики і в первісні культурні горизонти. Досить показовим у цьому контексті є його твір «Гора» (глина, шамот, оксиди металів, ангоби, ритування, ліплення, 56 х 55 х 14), створений під час симпозіуму «Україна соборна» в Слов’янську на Донеччині. Символічна гора складається з трьох ведмедів, які стоять один на одному і дивляться в різні боки. Кожен із них утримує нанесені солярні знаки, сцени полювання, стилізовані орнаменти і зображення первісних тварин. Здається, що цей твір є виразником надзвичайної втаємниченості творчості мистця.
    В стриманості кольорової гами, в широкому застосуванні технік ритування, лощення, димлення, в непроминущій зацікавленості японською технікою «раку» спостерігається глибинний інтерес художника до естетики простоти, недомовленості, простору для інтелектуальної роботи думки і перевіреності часом – ті ж японські «сабі», «вабі» та «юген». В’ячеслав Віньковський побудував десятки печей «раку» по всій Україні, випалив масу творів у цій техніці, навчив не один десяток художників, дієво популяризує і залюблює в неї нові покоління глядачів.
    До всіх згаданих чеснот В’ячеслава Віньковського слід віднести і його природний педагогічний талант. Він може навчати небагатослівно. Він навчає руками руки, він серцем навчає серце. Пам’ятаю літо 2004 року, коли він приїхав зі своїми студентами на всеукраїнський молодіжний фестиваль «Мистецький липень у Опішньому», що відбувався у ДСХШІ «Колегіум мистецтв». Його учні Білей Юрій, Ковач Павло, Бордаш Вікторія – здавалося, без слів розуміли свого вчителя. Це, мабуть, і є справжній Божий промисел – усе віддати учням.
    Загальний портрет В’ячеслава Віньковського не міг би бути повним без згадки про його Музу, Дружину – художницю Мирославу Росул. Їх ні в житті, ні в творчості неможливо уявити окремо. Він – спокійний і небагатослівний, вона – дієва і динамічна. Він творить зооморфні образи, а вона віддає перевагу сюжетній жіночій пластиці... Але саме у їхній несхожості і суперечливості утримується одвічна гармонія Всесвіту.

    Тетяна ЗІНЕНКО, історик, культуролог, мистецький критик

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Письмо редактору

    Похожие новости