БЕЗ МОВИ ЧУЖІ У ВЛАСНОМУ ДОМІ

Святослав РАКОВЕЦЬКИЙ Найбільше задоволення людині приносить живе спілкування один з одним. Коли в нас забирають мову – в нас забирають можливість говорити, коли в нас забирають мову – нас роблять німими, нас позбавляють можливості насолоджуватися спілкуванням, висловлювати свою думку і бути почутим. Наш язик паралізований, душа спустошена, уява безсила; без мови ми наче апатрид без власного дому. Мова – це є ознака за якою розпізнають приналежність до рідного дому – в рідній хаті - рідна мова. Де ж тоді буде наш дім, коли в нас не буде мови!? Україна – це дім, в якому розмовляють українською мовою, українська нація – це нація, яка розмовляє українською мовою, і українець – це той, хто щодня спілкується українською мовою в побуті, на роботі, в офіційних державних установах, той, хто признається в коханні українською мовою, хто наспівує дітям колискових на українській мові і той, хто звертається до Бога в молитві рідною українською мовою, яка є не просто завченими словами, а генетично закладена в генах етнічного українського народу, української нації, української душі. Якщо тебе спитають – де ти живеш, твій дім? Що тоді відповіси? Ти не зможеш відповісти в Україні, бо Україна вже не буде Україною, коли в ній не розмовляють українською мовою. Це буде вже не Україна, а держава без імені. Коли тебе спитають, якої ти національності – ти не зможеш відповісти – “Я українець”, тоді ти будеш мовним апатридом. Людина по своїй природі може виконувати працю двох видів – за допомогою рук і за допомогою мови. До перших належать працівники, які виконують важку фізичну роботу, в давнину це зазвичай були раби і кріпаки, від яких вимагалося тільки виконання роботи, вони можуть бути хоч німими – в їхній праці мова не відігравала ніякого значення, давньогрецькій мислитель Платон навіть висловився про них, що “Раб – це знаряддя праці, яке розмовляє”. До другого виду працівників належать освітяни, науковці, та що особливо важливо – люди, що працюють в сфері управління. І вони, за допомогою мови управляють всіма іншими людьми, і здатні робити їх рабами. Недарма говорить приказка, що людина без мови, як без рук. Подивимось це на прикладі: косар має дві цінності: косу і мову. Коли в нього відберуть косу він може за допомогою мови повернути її собі, для прикладу, він може довести право власності на суді. Але коли в нього відберуть мову – він вже не зможе нічого доказувати, він залишається придатним тільки для фізичної роботи, а люди, які володіють мовою здатні перетворити косаря на раба. Мова – це душа народу. А як відомо людина складається з тіла і душі, забрати в неї мову – означає забрати душу. А тіло без душі – це вже не людина, а робот, що годиться лише для рабської праці. Саме в цьому й полягає найбільша загроза. І тут присутній ще один важливий аспект - коли ж в тебе забирають мову – обов’язково насаджують іншу. І небезпека полягає в тому, що увівши цю іншу мову – управлінські посади займатимуть люди, які розмовлятимуть на цій мові, а ми українці, залишимось чужинцями у власному домі. Введення чужої мови дозволить чужим людям здійснювати управління нами на нашій же землі. І ті з нас, які будучи щирими українцями, нізащо не приймуть чужої мови – не будуть сприйняті вже у чужій країні, і таким чином будуть приречені на рабство. Але ніхто не зможе зробити нас рабами, якщо ми самі не змиримося з рабством. Тому сьогодні настав той час, коли ми повинні піклуватись вже не про завтрашній день, а про нинішній. Не будьмо німими, коли вміємо говорити, не дозвольмо зробити нас німими і чужими у власному домі. Не будьмо німими, бо ми не такі. Якщо в грудях схвильовано б’ється серце, якщо з глибин нашого єство тривожним голосом озивається душа і нам не відрізали язик – ми ще не німі. Не дозвольмо закрити нам рота, коли це суперечить нашій природі, не дозвольмо собі мовчати, коли потрібно говорити. Не дозвольмо відібрати в нас мову, якою ми ділимося своїми радощами з близькими, якою ми співаємо пісень, якою ми насолоджуємося в поезіях Т. Шевченка, Українки, Л. Костенко…, якою ми говоримо слова любові своїм рідним і коханим, якою ми звертаємось в молитві до Бога; мову, з якою ми народилися і живемо. Німі – це не ті, хто позбавлений мови, а ті, в кого мовчить серце, коли відбирають мову. Тому не дозвольмо собі мовчати, коли говорить серце і не дозвольмо собі бути пасивними рабами, коли душа прагне свободи. Не ставаймо на коліна Й не дозвольмо відібрати Те, що дала Україна Й прищепила рідна мати. Настала кульмінація епохи… Не дозвольмо! Слава Україні!