ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Борис Марусанич: "Мені більше подобається займатися медициною, ніж бізнесом" (ФОТО)

    24 вересня 2020 четвер
    Борис Марусанич, головний лікар санаторію "Поляна"

    Борис Марусанич працює головним лікарем Дочірнього підприємства «Санаторій «Поляна» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» 25 років. Це унікальний випадок в історії курортів Закарпаття. Адже нині на керівні посади призначають людей із такою швидкістю, що годі запам’ятати їхні прізвища. Не кажучи вже про результати їхньої роботи. А про Бориса Миколайовича та його добрі справи знають не тільки в Україні.

    Борис Марусанич з ключем. Символічним. Відкриття санаторію «Кришталеве джерело».З дружиною Валерією у СвалявіЗаслуговує на увагу такий факт: гастроентерологічний санаторій «Поляна» має постійних відпочивальників із-за кордону. Безумовно, у цьому заслуга його керівника.
    Упродовж нашої майже тригодинної розмови з’ясувалось, що мій співрозмовник не тільки цікава глибоко мисляча людина, яка має широкий кругозір, вдається до неординарних кроків у роботі, а й патріот рідного краю. Ці риси та почуття є головними та незмінними у його житті.


    «Все життя займаюся гарною роботою – лікую людей»


    - Борисе Миколайовичу, ви є головним лікарем санаторію «Поляна» уже 25 років. Погодьтеся: працювати чверть століття на одній посаді – це солідно. Загалом, на керівних посадах люди затримуються недовго: або їх звільняють через політичні погляди, або вони йдуть через тиск. Розкажіть про свій феномен.


    - Жити і працювати на своїй батьківщині – для нашого роду властиво, незалежно від того, яка влада у дворі. До прикладу, мій прадід вивчав теологію у Відні – столиці Австро-Угорщини - своєї батьківщини. Дідо вчився у Будапешті, теж столиці, але вже другій. Нянько вчився у Празі. Вона була столицею за чехів. Я проходив перепідготовку в Центральній раді по управлінню курортами профспілок у Голіцино під Москвою. Моя дочка здобула вищу освіту в Києві. Але всі ми працювали і працюємо на Закарпаттю. Можливо, якісь столиці ще будуть. Ми, закарпатці, живемо у такому місці і в такий хитрий час, коли на одно покоління припадає щонайменше одна держава. А були покоління, що - і три держави. Мій батько родився у 18-му, тоді якраз мадяри відходили, починалися чехи. Потім одну ніч була Подкарпатська Україна. Після визволення стала Закарпатська Україна. Потім – Радянський Союз. Тепер – Україна. До неї мій батько не дожив. Виходить, на одне покоління – п’ять держав.

    Мої предки були русинами. Перший Гриць Марусянич (тоді Марусаничі писалися через букву «я») прийшов на Закарпаття із Галичини у 1650 році. Його, греко-католицького дяка, направили на роботу в село Ізки Міжгірського району. Там він жив, працював, ростив синів, які згодом вивчилися і стали священиками. Мій дід Василь уже став Марусаничем – транскрипція змінилася. Він служив у Голубиному на Свалявщині і був греко-католицьким благочинним даного округу.


    - Чи вважаєте себе успішною людиною і як розумієте словосполучення «успішна людина»?


    - Вважаю, що все своє життя займався гарною роботою – лікував людей. Не був сутенером, не займався проститутками, торгівлею наркотиків, зброї. Не сидів у депутатській залі і не тягав когось за галстук. У тому значенні, що не маю мільйонів в офшорах, то я – неуспішний. Я не став генеральним директором якоїсь корпорації. Але це мене і не хвилює. Мене хвилює, що думає про мене моя дружина, дочка, люди. Хоча, зрештою, всім людям робити хороше неможливо. Керівник не може бути хорошим для всіх. Водночас я дуже успішний, бо мене любить моя сім’я, родина. І це особливо відчувається, коли мені погано, а не тоді, коли мені добре. Якщо треба, то вони всі стають на мій порятунок.

    У житті мені дуже пощастило не лише із сім’єю, а і з вчителями. Хотів би назвати Степана Ковача – головного лікаря санаторію «Сонячне Закарпаття», Михайла Ганинця – головного лікаря санаторію «Карпати», Павла Федиковича – керівника Свалявського району часів Союзу.

    Окремо хочу виділити мого другого батька (тестя) – Шваба Івана Васильовича, який зробив дуже багато для мого становлення, як людини і керівника. Причому, робив це ненав’язливо, на власному прикладі. Золотий чоловік!


    - Яке ваше життєве кредо?


    - Робити добро. Старатися не шкодити людям. Принаймні для того, аби був певний баланс між добром і злом. Хоча це філософське питання. Бо, до прикладу, якщо я зроблю добре вашому недругові, то вам зроблю зле. Але то дуже примітивне трактування добра і зла. Добро робити мусай. Хоча би для того, аби мої прадіди не переверталися в гробах. Як-не-як вони були священиками. І тому я, як представник десятого покоління священиків, також стараюся робити якомога менше зла, бути терпеливим, не вдаватись до крайнощів та екстремістських вчинків.


    «З фіґлями легше вирішувати питання»


    - Розкажіть, будь ласка, про себе. В якій родині зростали, як формувався ваш світогляд.

    - Народився 24 травня 1951 року в селі Горінчево Хустського району в сім’ї радянських вчителів. Мама була дочкою селянина-середняка з Великих Лучок, слава Богу, вона і нині живе, мешкає з нами, має 86 років. Батько був сином сільського нотаря, у своєму підпорядкуванню мав декілька сіл.
    Віктор та Василь – родові імена. До мене у селі Борисів не було. Дякуючи батьковому цімборові Борисові, з яким вчився у Чехії, я став Борисом.

    Горінчево – дуже цікаве село. Воно для мене – центр світу. Село, де жодна свальба не обходиться без поножовщини. Можуть у сусідського коня язик відрізати. Можуть декого і завалити. Але можуть і казки писати. На тому фоні проходило моє дитинство. До мого батька приїжджав наш закарпатський лінгвіст Петро Лінтур. Вони брали мене із собою до казкарів, в яких записували казки у блокноті. Казки слухав з неабиякою цікавістю, вони мали на мене також вплив.

    Після закінчення середньої школи поступив на медичний факультет в Ужгороді. То був 1968 рік.


    - Як вчилися?


    - Навчався нормально, спокійно, без стипендії не був ніколи. Мені допомогло те, що я був кларнетистом-саксофоністом. Завдяки чому і гуртожиток отримав. Ліжко-місце в гуртожитку давали не всім, а лише тим, хто мав менше за 30 рублів доходів. Моя мамка отримувала 74 рублі зарплати, працювала вчителькою початкових класів. У мене був старший на чотири роки брат Віктор, який навчався на біологічному факультеті й отримував стипендію. Отож, як кажуть, «не положено».

    Професор Оксана Ганич була керівником університетського хору і набирала нові голоси. Запитала, чи нема серед нас тих, хто грає на музичних інструментах. Я підійшов до неї і сказав, що знаю кларнетиста, який може грати в оркестрі. Вона поцікавилася, де він є. «Перед вами, - відповів я. – Але має проблему – не дають йому гуртожиток». Наступної ночі я вже ночував у гуртожитку.


    - Ви так прямо і сказали про свою проблему?


    - З фіґлями. Я завжди любив пофіґлювати. Бувало, що і «накаркаю» собі. На 30-річчі нашого випуску колишня однокурсниця Шелевер Наталка запитала, чи маю власний будинок, камін у ньому, сад поруч. Зізнався, що все це маю і поцікавився, чому вона про це запитує. Наталка нагадала мені, що ще під час вступу до університету я казав, що матиму будинок, камін, сад. Так, будинок я сам спроектував, правда, дослухався до порад дружини. У ньому є і гарний камін. Збудував дім років 17 тому в дворі тестя у Сваляві. У саду посадив з п’ять дерев горіха. Вони добре плодоносять. Горіхи нагадують мені Горінчево – у нашому селі завжди росло багато волоських горіхів.


    «Гроші почав заробляти як музикант»


    - Із скількох років заробляєте гроші?


    - З 12-ти. Мій старший брат Віктор був штатним акомпаніатором-акордеоністом у дитячому садку. Коли він відлучався, то я його підміняв. Потім грав на свальбах. Гроші мав завжди, але за кілька днів пущав їх по ресторанах з хлопцями. Були ж молодими. Нащо ті гроші було збирати і складати? На біціґлі? Нам не треба було біціґлів – ноги не боліли. Коли навчався в університеті, то ми, п’ятеро цімборів-музикантів, грали на свальбах, в оркестрі клуба Кам’яницького щебеневого заводу. Під час літніх канікул працював на Ужгородському цегельному заводі. З третього курсу пішов працювати в протитуберкульозний диспансер медбратом. Тоді свальби почали відпадати – не встигав і вчитися, і працювати, до того ж студентів ставили чергувати у вихідні.


    - Після отримання диплому куди пішли працювати?


    - Згідно з розподіленням, поїхав у санаторій «Верховина» Міжгірського району. Але у приміщеннях проводився капітальний ремонт. Отож мене направили у «Сонячне Закарпаття». Працював лікарем-ординатором неповних п’ять років. Потім перейшов на роботу в санаторій «Карпати», де пропрацював завідуючим медичним відділенням ще 5 років.


    «У «Поляну» я дуже не хотів їхати»


    - У 83-му пішов на підвищення у «Кришталеве джерело» - головним лікарем. Там мене помітив перший секретар райкому Свалявського району Павло Федикович, якому я гордо показував санаторій, бо знав у ньому про кожну цеглину. Я ж був головним лікарем недобудованого санаторію. Ми штукатурили приміщення, ставили (викладали) плитку, стелили підлогу.

    Після екскурсії по санаторію Павло Антонович чемно запитав, що я хочу тут далі робити. Пояснив йому, що будуватиму басейн, сауну, лікуватиму хворих.

    - Ні-ні, ти зарано хочеш спокійно жити. Ти підеш у «Поляну», - відповів на те.

    Я почав казати, що не хочу туди іти, бо у «Поляні» важкий колектив, один на одного пишуть скарги. «А у тебе партбілет є?» - спокійно запитав. Я відповів, що є. «А ще питання в тебе є?». «Нема», - сказав я.


    - І що?


    - Все зрозумів. Які могли бути в комуніста питання? Попросив лише, аби до кінця року мене не чіпали. 10 січня 1985 року заступник голови Закарпатської ради по управлінню курортами профспілок Арпад Шандорович Міцо привіз мене у Поляну. Ми зайшли до переповненого працівниками клубу. Він сказав присутнім, що привіз їм нового головного лікаря (півроку в санаторію не було головного лікаря), відкланявся і поїхав у справах. А ті 300 полянців дивилися на мене і думали, з чого починати мене їсти – з голови чи хвоста. Про ту ситуацію кажу образно. Десь років за 10-15 розібрався з ними.


    - 10-15?


    - А ви як думаєте? Було всяке: вони писали на мене скарги, перевірки не припинялися, я відписувався, відбивався, нервував, губив своє здоров’я.


    - Що породжувало конфлікти?


    - Полянців влаштовував сам процес конфлікту. Приводами ставало те, що я старався щось змінити, зробити якнайкраще. Перша оренда, перша спільна діяльність, перше господарсько-розрахункове кафе – все це було в «Поляні».


    - Яке господарство ви отримали у спадок?


    - Гарне, але недобудоване. На той час п’ятиповерхівка корпусу №3 була у першому капремонті після будівництва. На місці клубу, їдальні було пусто. На місці адміністративно-лікувального корпусу був сарайчик. Другий (ювілейний) корпус був без зручностей. Отож спочатку відремонтували нижній корпус, побудували клуб, їдальню, лікувально-адміністративний корпус, зробили зручності у ювілейному та третьому (верхньому) корпусах. Аби вирішити питання щодо будівельних матеріалів, доводилось їздити кілька разів до Києва, Житомира, Молдови. Наш санаторій завжди був соціальним – у ньому оздоровлюються ветерани Другої світової, чорнобильці, афганці.


    - Якими у вас були подальші відносини із партійним керівництвом?


    - Павло Антонович, який рекомендував мене на посаду головного лікаря санаторію «Поляна» (партія рекомендувала, а профспілки підтримали), дуже допомагав мені. Адже його головним завданням було - розвивати Свалявщину.


    - До виходу на заслужений відпочинок вам залишилося більше року. Ким далі себе бачите?


    - Все залежить від стану здоров’я та ситуації. Я можу працюватиму лікарем: маю вищу категорію як терапевт, чотири десятки наукових праць, монографії, науковий ступінь кандидата медичних наук, написану, але не захищену докторську. Впродовж усіх років намагаюся бути не директором, а головним лікарем. Мені більше подобається займатися медициною, як бізнесом.


    «Онук нагадав про моє давнє хобі – грати на кларнеті»


    - Що любите у собі найбільше, а що змінили б? Якими рисами характеру пишаєтеся?

    - Хотів би бути таким же зарядженим, енергійним, повним сил, як у 35-річному віці, коли приїхав у Поляну. Але того уже не буде. З другого боку я, як і кожен керівник, кожна молода людина, допустив чимало помилок.


    - У роботі?


    - В основному, в роботі. У приватному житті не хотів би нічого міняти. Якби тепер був 72 рік, я пішов би знову за сигаретами у той магазин, знову знайшов би ту Валерію і знову сказав би їй те ж саме. Нині фіґлюю з нею: якби знав, якою будеш файною жоною, то я би з тобою два роки не ходив - ми поженилися б на півтора роки раніше.


    - Як познайомилися зі своєю майбутньою дружиною?


    - То був 72-ий, я - четвертокурсник. У місті зустрів знайомого студента музучилища. Він стояв зі своїми однокурсниками на розі біля музичного училища, які обговорювали побачений щойно концерт. Серед них була одна дівчина. У свого друга я спитав, чи це його дівчина. Він відповів, що «ні». «Тоді буде моя», - сказав я. Вона здивовано глянула на мене. Познайомилися. Як провів Воліку до будинку на Гвардійській, де вона знімала квартиру з піаніно, то сказав: «Це місце я маю добре запам’ятати, бо сюди ходитиму часто. І взагалі, я з тобою одружуся». Говорив це з фіґлями, а вийшло серйозно і надовго. Весілля відгуляли за два роки, 20 квітня. До обіду брали участь у Ленінському суботнику, а після обіду свальбували. Слава Богу, 36-ий рік живемо та ґаздуємо разом.


    - Розкажіть про своє хобі.


    - Раніше мав декілька захоплень, зокрема любив стріляти по мішенях із бойової зброї. Упродовж останніх років відійшов від того – стріляти не хочеться.

    А про давнє хобі нещодавно нагадав мені чотирирічний онук. Володька знайшов мій кларнет. «Дідику, давай, будемо грати», - попросив. Я взяв і заграв. Дружина була здивована, що я так чисто граю, ніби вчора лише розлучився з кларнетом. Насправді востаннє грав років 10 тому. Володька взяв дорослу гітару і на ній грав по-дитячому. Ми грали і співали «Очи чорные, очи страшные». Така у Вованчика редакція даного твору.

    Загалом, вираженого хобі не маю. Із задоволенням можу допомогти жінці на кухні, особливо тоді, коли знаю, що ту роботу я зроблю легше за неї. Наприклад, ми купили тушку барана. Розкласти його по частинках для мене простіше – в університеті вчив анатомію, а дружина – музикант. Солянку (раз у році) готую тільки я, бо ані дружина, ані моя мама, ані теща цю страву не готують.


    - Як відпочиваєте і де?


    - Відпочиваю два рази у рік по тижню, бо повну відпустку провести не виходить. Зазвичай, кудись їду з дочкою або дружиною. Багато разів були у Криму, з іноземних країн полюбляємо Хорватію. Насамперед тому, що близько – 860 км до Опатії. По-друге, хорватці – це ми, з ними говорю по-русинськи. На кордоні відкривають мій паспорт, читають «Марусанич» і питають, чи я не хорват.

    Дуже люблю короткі подорожі у вихідні дні по рідному Закарпаттю та Західній Україні, де так багато чудових замків, храмів, пам’яток архітектури.


    Тетяна ГРИЦИЩУК


    Фото з архіву Бориса Марусанича

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Похожие новости