Боєць АТО з Ужгороду: «Там багато самострілів, дехто спивається» (ФОТО)

В інтерв’ю боєць 128-ої окремої гірсько-піхотної бригади Збройних сил України розповів про війну на Сході і про те, шо інші воліють навіть не згадувати.

«До того «дострілялись», що автомати вже не працювали – перегрілися»

− Сергію, як рідні сприйняли ваше рішення служити в АТО?

− У них був шок. Коли була оголошена інформація щодо Криму, біля обласної ради в Ужгороді зібрався великий мітинг. Того ж вечора я записався у військкомат. Прийшов додому і поставив всіх перед фактом. Але жінка поставилась з розумінням.

− Які стосунки на фронті між добровольцями та призовниками?

− Багато що залежить від самої людини. Якщо є необхідність перебувати разом на одній території, намагалися знайти спільну мову. Якщо ніяк не можна налагодити контакт, то звертались до керівництва, міняли людей місцями. Завжди були зацікавлені в тому, щоб колектив був нормальний.

− Чому дехто сам рветься в АТО, а хтось навпаки – «косить» від призову?

− Думаю, причина – в характері. Якщо була б професійна армія, все було б набагато простіше. Є люди, для яких військова служба – це професія. От, Ви − журналіст. Вам подобається професія, вона Вас не гнітить. А когось вона буде гнітити. Так і у військовій справі. Якщо це військовий, то він легше перенесе й ту обстановку, повернувшись із зони АТО, в нього нема отих синдромів. Моя жінка − психолог, працює з «атошниками». Вона каже, що ці люди – зовсім інші. Професійні військові переносять все набагато легше. У зоні АТО, якщо виникає якась небезпечна ситуація, у непідготовлених – паніка. До того ж, вони весь час знаходяться в стресі. Зі мною на постах стояв один. Місце, де ми спали, в принципі, безпечне. Але він цілодобово сидів у бронежилеті, навіть, спав у ньому. Я йому кажу: «Ти ж не відпочинеш, бронижелет важкий». Треба брати тих, які хочуть воювати, від них більше користі. Від меншої кількості вмотивованих людей, буде більше користі, ніж від великої тих, хто боїться. Зовсім не боятися – теж не правильно, але щоб це не переростало в паніку. Адже випадки паніки були часто.

− Коли саме? У бою?

− Зважаючи, що вони весь час перебувають у страху, нерви розхитуються, вони стають дуже дратівливими. Ну, на побуті теж відображалося. Був випадок, коли відвели всю техніку, і залишили нас з самими автоматами. В них була паніка, почали думати куди втікати у випадку чого. Наші хлопці, які були на передовій, кажуть, що коли починається бій, вони просто тікають. Коли їздив на річницю Майдану, один військовий розповідав мені про випадок, що до того, каже, «дострілялись», що автомати вже не працювали, перегрілися. Просто сіли з гранатами й чекали, що буде далі. Ті, хто боявся, втік зразу. У мене напарником був учитель. Від одразу сказав: «Я можу підносити боєприпаси. Стріляти – ні. Коли хвилююся, я можу наплутати куди, що крутити». Він чесно признався. У такому разі ти знаєш, що можеш від людини чекати, на що сподіватися.

«Форма у всіх схожа»

− Військові кажуть, що для солдата полон гірший, ніж смерть..

− З нами ніколи не вели бесіди стосовно того, здаватися в полон чи ні. Кожен сам вирішує, як йому вчинити. До того ж бувають різні ситуації. В полон дуже легко потрапити. Там дуже заплутані дороги, без дороговказів. Можна просто не туди поїхати і потрапити на ворожий блок-пост. До того ж форма у всіх схожа. Там ходять, хто в чому. З ворожої сторони також. Візуально, на перший погляд не можливо визначити, хто є хто, адже знаків розрізнення, як правило нема. Група, що їхала з сином, потрапила на ворожий блок-пост. Почали з ними розмовляти, і тільки в ході розмови зрозуміли, що це ворог. Але так, як там були два майстри спорту з рукопашного бою, то вони тих захопили в полон. Коли воюють дві країни, форма у військових різна, то тоді все зрозуміло. А тут, навіть, мова однакова.

− Що для вас є найважчим на війні?

− Найгірше – це невизначеність. Очікування чогось незрозумілого. Перші три місяці ми були у Сєверодонецьку – після його звільнення. Наше завдання полягало у встановленні порядку, боротьбі з мародерством – там воно дуже процвітало. Спочатку було дуже багато виїздів, як правило, уночі. Ти їдеш і не знаєш куди. Коли можна щось робити, ти дієш. Тоді немає часу про щось думати. А це очікування.. Коли ми очікували наступу з тої сторони, це дуже гнітило, весь час задаєшся питанням, що буде, як буде? Мені особисто, простіше щось робити, діяти.

«І ви – хороші, і Росія – непогана»

− Як місцеве населення ставиться до українських солдат?

− На Луганщині в селах 90 % розмовляють українською мовою. Луганська область навіть чимось схожа на Закарпаття. Їхня позиція полягає в тому, щоб їх просто не чіпали. Я завжди кажу: «Луганщина винна в тому, що мовчала, а Донеччина в тому кричала». В Донецьку люди більш агресивно налаштовані. Звичайно, що там є й патріоти. Діти радо зустрічають наших солдат, коли ті їдуть на техніці з українськими прапорами. Вибігають на вулицю, махають. А дорослі як? Комусь усе рівно: «і ви – хороші і Росія – непогана». Вони там близько до кордону. Виживають за рахунок невеличкого бізнесу: там щось купив, там перепродав…

− В зоні АТО часто виникали проблеми з матеріальним забезпеченням?

− Спочатку були проблеми з формою. Починаючи від 4 хвилі мобілізації, хлопці прийшли вже у єдиній формі. Хоча вона була теж не найкращої якості.

− Хто забезпечував?

− Це вже відбувалося на державному рівні. А спочатку все трималося в основному на волонтерах. Навіть, та форма, яку ми отримували від держави, рвалася чи не одразу. Якщо нам чогось не вистачало, то скидувались й купували. Так, як батальйон великий, щось привезли з собою. Це не були великі витрати. Знову ж таки, намагалися селитися дружніми компаніями, і такі питання вирішувались дуже швидко. Їсти - є, форма – є, то й все добре!

«Бували такі блок-пости, де хлопці не мали, що їсти»

− Якою була ситуація з продуктами харчування,медикаментами?

− У нас, завдяки волонтерам, було більш-менш все добре. Але бували такі блок-пости, де хлопці не мали, що їсти. Нас у Сєверодонецьку годували добре, давали їсти навіть більше, ніж ми просили. Ми просимо менше, а вони нам «Хлопці, їжте». Ми іноді самі знали, або нам підказували волонтери, і їжу завозили тим, в кого її не було. Це могли бути, як представники збройних сил, так і працівники внутрішніх справ. На одному блок-посту нам кажуть: «Може, ви щось переплутали, ми ж міліція?». Питаєм: «Це такий то пост?». «Такий». «У вас їсти є?». «Нема». Розумієте, після звільнення територій пости ставились, а забезпечення не було. Ми часто їздили в один блок-пост, то там довго не було ні світла, ні їжі. Закинули людей і все. До того ж це були, як добровольці, так призовники. Іноді виручало місцеве населення, підгодовувало, чим могло. Але це в тому разі, якщо блок-пост стояв на дорозі. Були такі блок-пости, де люди не їздять. У лісі, наприклад. До них добиратись взагалі складно. Але ці всі люди дуже сильні. Коли їх питаєш, вони кажуть, що в них все добре, нічого їм не треба. Не жалілися. Перші три хвилі мобілізації, незалежно від ситуації вони казали, що в них все добре.

«Там багато самострілів, дехто спивається»

− Як поводять себе бійці, які повертаються з АТО додому?

− Багато, що залежить від людини. Від того, як все сприймає. Я хотів у військове училище поступити, військова служба мені близька. Тим, хто не за власним бажанням туди потрапив, частіше потрібна допомога спеціалістів. Але, як правило, ті, кому вона якраз необхідна, важко йдуть на контакт. Хтось не може знайти себе в мирному житті, повертається назад в АТО. Хтось спивається. Хтось вже там починає пити. Вивести з того стану їх дуже складно. Дивіться, яка у нас цікава політика: вивели бригаду із зони АТО і замість того, щоб дати людям відпочити, перевели їх у Яворів – в болото, потім перевели їх під Миколаїв. Після того, як люди вимучилися, намерзлися в тому болоті, їх відправили в Донецький аеропорт. Не дали відпочити! Тому там багато самострілів, дехто спивається. Тільки у нас в батальйоні за останній місяць були два випадки самострілів. Кожен місяць були такі випадки. Хлопці, я їх особисто не знав, років по 30-40, вже сформовані особистості. Те, що творять з нашими хлопцями, дуже злить. Це все треба міняти зверху. Практично всі військові говорять, що АТО можна закінчити швидко – є чим, є бажання! Минулого року нам, навіть, самі «сєпари» казали: «Чому ви ще Луганщину не звільнили? У нас сил там нема!». Коли наші війська займають населені пункти, це все відбувається, навіть, без артилерії. Коли наші переходять на іншу позицію, ті відходять. Без стрільби. Нам розповідали, як той же Сєверодонецьк звільнили. Їхала колона, причому невелика. І не туди повернули. «Сепари» побачили, що заїжджають наші і втекли.

Офіційні цифри в цій війні дуже різняться від реальних. Ми переконувалися в цьому по кількості втрат у нашому секторі. Увечері, коли слухали новини, то там давали меншу кількість по всій зоні АТО, ніж в нашому секторі. Бувало, що наш блок-пост просто розстріляли, 10 чоловік загинуло. Того вечора взагалі нема інформації щодо загиблих, потім ту кількість розділили на кілька днів. Ми спостерігали, що їде екскаватор та кілька «Уралів». Місцеві нам сказали, що це збирали трупи. В лісопосадку звожують і все. Просто щоб десь на полях не гнило. Іноді навіть не розбираючись, хто ці загиблі.

− Яка сторона це робила?

− Ми бачили наших, нашу техніку. Закопали тихенько, і все. Коли з Дебальцева виходили, в нас всю техніку забрали, яка могла їздити. Залишили тільки водіїв. Було повідомлення, що за попередньою інформацією, треба вивезти звідти 800 поранених. Хлопці три доби без сну вивозили. Скільки вивезли – невідомо. Ще багато залишилося. Ще скільки померзло, не було можливості всіх забрати. Були поранені, до яких було неможливо дібратися. А в новинах сказали, що є 30 поранених. Що з тими хлопцями, що залишилися – невідомо.

Оксана Нірода