"Братська" експедиція до витоків "української" епідемії (Фото)

Я знала, що буде важко. Навіть дуже важко. І все-таки ці чотири дні в горах перевершили усі мої очікування. Вперше в житті душею відчула усю глибину російського мату. Виявляється, дійсно бувають моменти, коли висловити почуття можна лише ним.

Але одразу за цими моментами наступає мить, коли висловити красу та велич світу не можна ніякими словами. Недарма Льоша казав, що зазвичай красиві пейзажі відкриваються лише після декількох днів повної *опи. Взагалі ж терпіти «лішенія і нєвзгоди» походу можна лише заради двох речей. Заради того, щоб було що розповісти. І заради того, щоб пару тижнів після повернення насолоджуватися простими, буденними речами. Домашньою їжею. Звичайним чаєм. Можливістю спати в ліжку, приймати гарячий душ. Можливістю ходити в сухих шкарпетках, врешті-решт.

День перший

Поїзд до Франківська. Пару годин вештаємося містом. До речі, непогане містечко. Дві з половиною години гірським автобусом до Ясині. Щільність населеності уздовж дороги – як на житомирській трасі. Одне село перетікає в інше. Проміжків майже немає. Вражає кількість «буржуйських» котеджів. Кажуть, це будують заробітчани на гроші, отримані закордоном. Хто поскромніше – просто оббивають хати пластиковою вагонкою. Це дуже дивно виглядає: класична карпатська хата, одноповерхова, з відкритою верандою уздовж передньої стіни – оббита білою чи зелененькою вагоночкою. Ще вразила кількість церков і малесеньких капличок. Прямо над дорогою, чи на подвір’ї перед хатою – альтанка у людський зріст. Зазвичай не відкрита, а зі стінами. Дверей, буває, немає. Всередині – ікона, хрест або статуетка Богородиці, заквітчані, у рушниках. Хрести часто зустрічаються і в горах. Іноді це символічні (а може, і не символічні) могили. Частіше – просто великі дерев’яні хрести чи хрести із розп’яттям. Їх ставлять громади і просто окремі віруючі у найбільш небезпечних місцях.

Приїхали до Ясині, зустрілися із товаришами, що прибули раніше. Закупили продукти і рушили. Довго йшли містом, мостами, якоюсь розбитою, бруднющою, але все-таки дорогою. У сутінках дісталися місця ночівлі - біля підніжжя гори, на яку збиралися піднятися. Багаття, вечеря. Звідкілясь узявся сірий кіт. Крутився біля нас увесь вечір, потім муркотів як трактор – неможливо було заснути. Прогнали. Вночі пішов дощ. Нам-то з чоловіком нічого – ми взяли намет. Льоша зробив намет із плащ-намету. Лінукс та Передзвін сховалися в хатку, що стояла поруч. Правда, швидко з’ясувалося, що там немає половини даху. Тим не менш. Вночі хтось ходив навколо й видавав дивні звуки. Вранці кожен запевняв, що сам нікуди не ходив, але теж чув і подумав на когось із товаришів.

День другий

Табір іде в небо. Три години підіймаємося тією ж таки розбитою дорогою. Нас обганяють уазики, ниви й вантажівки. «Во придурки!» - думали, мабуть, водії. На горі розташовується турбаза, щось іще будується. Машини їздять туди-сюди постійно. І так хочеться зупинити, попросити підкинути. Принаймні, мені хотілося. Хлопцям теж хотілося, але вони цього не визнавали.

Біля турбази трохи спочили, спитали дорогу. Дощ, короткочасний зранку, тепер став конкретним повноцінним дощем. Сподівалися пересидіти його під ялиною. Проте, ялина швидко намокла – довелося рушати далі. З великими труднощами вдерлися на хребет. І пішли підкоряти гору Близницю. Весь час іти вгору під пристойним кутом, довго, під дощем, в тумані – нестерпно. Саме тоді почала осягати глибини російського мату. «У гори більше ні ногою. Ні-ко-ли». Щоб не думати про збите дихання і від цього не задихатися ще більше, подумки починаю співати. На крок лягають пісні Висоцького «Солдати групи «Центр» і «Тут вам не рівнина». Згадавши про солдат, схиляюся перед злобними бандерівцями, що гасали горами аж до середини 50-х. І думаю, що війна в горах – це не то що абзац, а просто повний пі....ць. Мало того, що пересуватися майже неможливо. А ще 40 кг. амуніції. А ще стріляють. А ще воду днем з вогнем не знайдеш. У Карпатах-то джерела – на кожному кроці. І це благословення. У Криму, наприклад, води немає.

Зійшли на гору. Пейзажу ніякого – внизу туман. І дощ. Трохи в стороні видніється гора повище (пізніше виявилося, що це Драгобрат). Хлопці пішли туди, я залишилася. Мокро, холодно. До того ж, набігла хмара, і буквально за хвилину повністю закрила ту гору, на яку вони пішли. Сиджу і прикидаю: куди дзвонити, якщо не повернуться за годину. Телефони, до речі, ловили майже усюди. На хребті – взагалі чудово. Викликати рятувальників, слава Богу, не довелося. Перегукнулися пару разів – як гуцули – і хлопці спустилися.

Рушили хребтом в інший бік. Десь, відносно недалеко, мав бути спуск униз. А там – ліс, багаття і можливість просушити речі. На хребті ж, окрім низенького чагарнику, геть нічого не росло. Ми йшли і йшли. А ззаду, як у фільмах жахів, клубився, наповзав туман. І він нас наздогнав.

Після чергового підйому мені стало зле. Серце колотилося страшно. Здавалося, воно виривається з грудей. Ми з чоловіком відстали від інших. Кажуть, в горах за жодних обставин не можна розділятися. Але в даному разі перед нами лежала дорога, заблукати було неможливо. Ми зупинилися. Навколо – рожевуватий, мабуть від заходу сонця, туман. І неймовірна тиша. Чомусь здається, що сидиш у степу. І можна йти – направо, наліво, прямо, куди хочеш.

А потім за нами повернулися. Хтось узяв мій наплічник – далі його несли по черзі. Льоша сказав, що будемо рухатися моїм темпом і зупинятися, коли я попрошу. І ми пішли. Зовсім стемніло. Подекуди уже лежав сніг. Постійно провалювалися. Але зовсім капець настав тоді, коли всі по декілька разів попровалювалися в калюжі, занесені снігом. Зупинялися дуже часто. Зупинишся – одразу стає холодно. Кажуть, що б не було, треба рухатися. А рухатися якраз не хочеться. Це дивне відчуття. Знаєш, що треба йти. Знаєш, що все одно встанеш і підеш. Не залишатися ж тут, справді. І сили – далеко-далеко не останні. Навіть не передостанні. Але так не хочеться вставати і йти!

Коротше, групою було прийнято вольове рішення розбивати табір. І зробили це миттєво. Ми в наметі шикували. «Протопили» свічкою. Підігріли на сухому спирту консерву та чай. Мокру одежу викинули на вулицю. Зробили собі сімейний спальник. Дуже класна річ. З’єднуються разом два спальники – застібки якраз це дозволяють. Всередині тепліше, ніж якщо спати по одному. Хлопці утрьох теж лягли разом, якось там вкуталися, накрилися від дощу плащ-наметом. Потім хтось пішов, вибачте, в туалет. Почулися матюки: мокрі босі ноги примерзали до землі. (Уявляю, що напишуть в коментарях. Але спершу спробуйте заночувати на висоті 1600 м. при мінусовій температурі.)

День третій

Прокинулися на світанні. Ми б іще спали, нам було тепло і класно. Іншим так не пощастило. Терміново рушили далі. Навколо – все той же туман. Сильний вітер прямо в обличчя. І вже не дощ, а колючий сніг. Але, як і слід було очікувати, за кілька хвилин ми натрапили на довгожданий поворот. Ще кілька хвилин – і з туману виринає високе розп’яття. У карнавці під ним – замерзла вода і монетки на дні. Ми помолилися. І недарма. Коли Льоша показав, де будемо спускатися – захотілося помолитися ще раз. На вигляд це була стіна, поросла травою. На камінному виступі сиділи великі чорні птахи. Я скинула наплічник – і він довго котився донизу. Самі дісталися низу хвилин за двадцять. І тут сталося диво.

Зелена долина між горами. Глянули вгору – і зрозуміли, що на хребті був не туман, а хмари. Ми спустилися просто з хмар. З-під ніг, прямо з каменю, бив струмінь кришталевої води – тут народжувалася ріка. Болотисті береги рясніли червоними ягодами. Правда, їсти їх не наважилися, бо не знали, що то за ягоди. Але виглядало красиво. Попереду виднівся омріяний ліс. І навіть пастушача хата (по-гуцульськи - колиба). Порожні взимку, такі колиби не зачиняються. Ми знайшли там цукор, гречку, сірники. Так прийнято залишати для подорожніх. Йдучи, ми теж залишили дещо із не зовсім потрібного. А поки заходилися розпалювати багаття.

Коли розвісили й розклали сушитися речі – а мокрим було все, ще з учорашнього дощу – навіть не повірилося, що п’ятеро чоловіків можуть носити із собою стільки всього. Зі сторони виглядало, як циганський табір. Ми відривалися. Пили чай, їли, пили знову і т.д. І так – майже цілий день. Відчували, що заслужили на це. Проте, слід було просуватися далі. Вирішили виходити о 14.00. потім – о 15.00. Не знаю, о котрій вийшли насправді, але дуже скоро почало сутеніти. Швиденько знайшли місце для ночівлі. Несказанно зраділи кількості дров. Внизу шуміла ріка, вгорі – сосни та ялини. Видимий світ звузився до кола, освітленого багаттям.

День четвертий

Спалося погано. Набагато гірше, ніж на холодній вершині хребта. В організмі явно відбувалося щось нездорове. Спершу у напівсні з’явилася думка: нізащо, ніколи, ні за яких обставин не можна одягати брюки, зняті перед сном. Інакше – гаплик усій групі. Півночі промучилася. Потім таки прокинулася, подумала: нічого собі! – одяглася. Але краще не стало. Здавалося, стіни намету тиснуть, не дають дихати. Хотілося встати і кудись втекти. Вранці геть не могла говорити – пропав голос. Кружка гарячого чаю – і рушаємо. Сьогодні маємо дістатися цивілізації.

Рухаємося уздовж річки. Деремося на кілька десятків метрів угору, чіпляючись за коріння дерев, гілки, землю. Потім – униз, ковзаючись, висячи на гілках та корінні. Перелізаємо через стовбури повалених дерев. Іноді вода підступає під самий крутий схил, на який неможливо залізти. Тоді йдемо камінням, що стирчить з води. Згідно із мапою, уздовж ріки пролягає дорога. Правда, Льоша назвав ходіння за мапою «ворожінням на топографічних картах». Проте, залишки – точніше, натяки – на існування дороги час від часу попадалися. Кажуть, раз на кілька років, навесні, тут проходять трактори. Бурелом ріжеться й вивозиться. Хащі вирубаються. І взагалі, це – пішохідний туристичний маршрут. Не знаю, як там що. Але цієї весни тут явно нічого не розчищалося. І минулої, мабуть, теж.

Найбільш неприємно було, коли довелося переправлятися на інший бік ріки. Льоша переліз стовбуром дерева, що впало на інший берег під кутом 45 градусів. Лінукс та Передзвін переправилися нижче за течією. Ми з чоловіком знайшли місце, де два дерева лежали поруч горизонтально – одне трохи вище, інше нижче. Обидва – наче облиті олією. Дико слизькі. Чоловік перебрався, забравши наплічники, а я все не наважувалася. Річка зовсім мілка. Але безумно холодна. І шумить страшно. Падати туди зовсім не хочеться.

Легкою дорога аж ніяк не була. Проте, ми замахалися менше, ніж ідучи хорошою, справжньою дорогою на вершині хребта. Мені здається, над рікою просто було цікавіше. Як пройти, за що вхопитися, куди ступити. І, безумовно, красивіше. За кілька годин дісталися чергової колиби. Біля неї стояла вантажівка, поралися пару гуцулів. Вони спитали, звідки ми йдемо. Почувши відповідь, перезирнулися. «Річкою?» - перепитали. «Річкою». Вони подивилися на нас із явною повагою. Ми випрямили спини, розправили плечі. Якщо навіть звиклі до гір гуцули проявляють повагу до нашого маршруту – значить ух! які ми молодці.

Далі було нецікаво. Від колиби йшли ґрунтовкою. Багна – по коліно, у найпрямішому сенсі. Зате можна було, нарешті, роздивлятися навкруги. Не ризикуючи звалитися куди-небудь чи що-небудь зламати. Плюс дорога була рівною з легким нахилом донизу. Наш темп зріс неймовірно. І все було б нічого, якби дорога виявилася не такою довгою. Спершу не дуже й поспішали. Потім запитали у місцевих, коли дизель на Франківськ. Сказали – о 17.15. Залишалося всього дві години. Марш-кидок. Рекордний темп, рекордна втома. Я кілька разів пропонувала внести у марш-кидок елементи автостопу. Ніхто не погоджувався.

На граничній швидкості підлітаємо до автовокзалу Ясині. Там якраз стоїть автобус носом у потрібному нам напрямі. Глянули краєм ока – побачили напис «Ужгород». Вирішили, що нам не підходить. І жоден із п’яти не напрягся, не пройшов зайвих три метри і не запитав у водія, куди той насправді прямує. А дарма. Бо він їхав якраз на Івано-Франківськ. Ми провели соцопитування на предмет наступного автобусу. Свідчення сильно різнилися. Була слабка надія на те, що наступний транспорт буде о 19.00. Плюнули і поскакали на ж/д станцію. Прискакали туди о 17.00.

…І коли дізналися, що гуцули помилилися із часом і дизель пішов о 16.45 – це вже було занадто.

Неспішно повернулися до автовокзалу. Зайшли до кафе. А опинилися в раю. Тепло, світло, людська їжа. Перше, друге, м'ясо, чай, тістечка – за символічні 30 грн. з людини. Побачивши, що ми помолилися перед їжею, офіціантка (здалося, і господиня за сумісництвом) довго нас хвалила та бажала усяких благ. Думки дві: «Як тут добре!» і «Я звідси нікуди не піду». Правда, піти все-таки довелося. Ми вірили – хотіли вірити – в автобус о 19.00. І він прийшов.

У Франківську мали ще кілька годин до потяга. Пішли шукати кафе. Не знайшли. Мені захотілося йогурту. Зазирнула до супермаркету – й отетеріла. Продавщиці та половина покупців були у пов’язках-намордниках. Нам казали по телефону, що на Західній Україні з’явився «свинячий» грип. Але ця інформація стала реальністю лише зараз, коли ми побачили людей у масках. Прийнято вважати, що в горах небезпечно. Виявилося, що небезпечніше внизу, у великому місті, серед людей. Подумати тільки – чотири дні назад ніхто і не чув ні про яку епідемію. Ми піднялися в гори з одного суспільства, а спустилися в інше. Його стан можна означити як «тиха паніка». Слід було бачити, як закривалися светрами, шарфами, рукавичками люди на вокзалі. Як підозріло дивилися одне на одного. І вороже – на тих, хто кашляв або чихав. Здавалося, ми потрапили всередину апокаліптичного американського фільму. Гостро відчула, що за подібних умов краще бути віруючим, ніж невіруючим.

Теплий вагон, довгий сон, кава зранку. У Києві усе, як завжди. Поки що. Підходячи до рідного під’їзду, щільніше притискаюся до чоловіка. «Пусть мир необъятный, но все же приятно, когда ты шагаешь обратно домой». А в Карпати наступного разу - лише влітку. Влітку ми ще там не бували.
"Братство"