ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Брати Мудренки - "золоті" ужгородські майстри

    22 вересня 2020 вівторок
    Брати Євген і Павло Мудренки з Ужгорода

    Брати Євген (справа на фото) та Павло (зліва) Мудренки – ювеліри з більш, ніж 20-річним стажем. Знають і мають що розказати про цю професію. Тим паче, що мистецтво обробки металів – сімейна справа. Батько Валерій Мудренок – знаний у 70-80-х роках минулого століття народний майстер України з прикладного мистецтва. Скіфську якість ще не вдалося відновити нікому.

    – Професія ювеліра дуже давня. Археологи знаходять якісні вироби з дорогоцінних металів, яким понад дві з половиною тисячі років. Що змінилося відтоді у професії й чи залишилося щось «на первісному рівні»?

    Євген: Кардинально змінилися лише інструменти, технології: індукційні печі, відцентрове й вакуумне лиття, гранувальні автомати й ланцюгов’язальні машини, лазерне зварювання металу й багато чого іншого. З’явилося конвеєрне виробництво з вузькою спеціалізацією працівників по операціях тощо. А от техніки залишилися ті самі. Вже у IV столітті до н.е. майстри Древньої Греції знали практично всі відомі нині способи обробки кольорових металів. Це ковка й лиття, гравірування й різьблення, карбування, а також техніка філіграні й емалювання кольоровими емалями. І нині майстри-індивідуали користуються здобутками попередніх поколінь, лише додаючи в процес для зручності «дива цивілізації».

    – Які, на вашу думку, вироби древніх, якими варто захоплюватися навіть ювелірам, тобто з точки зору технологій?

    Павло: Ой, дуже багато. Іноді дивишся на річ і навіть уявити не можеш, яким макаром вона була зроблена дві чи півтори тисячі років тому – без новітніх технологій та можливостей! І аж коли починаєш заглиблюватися, вивчати річ, читати про неї, тоді все стає зрозумілішим. Утім є й такі роботи, які вважаються загадками, дивами ювелірного мистецтва і відтворити їх навіть нині нереально.

    Євген: Приміром це «скіфська зернь». Техніка відома, але у скіфів вона була доведена до ідеалу. Весь виріб складається з таких малюсіньких зерняток (до півміліметра!), які виготовлялися окремо, а потім складалися докупи. Тож якісно повторити цей витвір мистецтва не можуть і досі! До речі, бачив описану річ на власні очі, втім ще коли був дитиною і не знав, що стану ювеліром.

    – А як так сталося, що обрали по життю саме таку професію?

    Євген: Наш батько Валерій Мудренок – народний майстер України з прикладного мистецтва: ще за Союзу звання отримав. Він родом з Новосибірської області, але потрапив на Закарпаття і тут залишився жити. Ми ж із братом народилися вже тут і виростали фактично в майстернях, пройнялися цим мистецтвом. А те, що обрали вже не простий метал, а цінні метали… Ми жартували з батьком, що це еволюція така – сімейний прогрес.

    – Та й щодо прибутків напевно більш принадна професія...

    Павло: Тоді про таке не думалося. Зароджувалося у той час ювелірство в наших головах як хобі, а не засіб до існування. Ми з братом працювали в різних структурах і спершу не помишляли про «ювелірну кар’єру». Просто вечорами під наглядом батька робили перші спроби…

    – А на чому тренуються ювеліри: золото псувати вам одразу не давали?

    Євген: Звичайно, що ні. Тренувалися на сріблі. Воно в ті часи було непристойно дешеве. От і можна було методом спроб і помилок шліфувати майстерність. Але не обходилося і без вивчення спеціальної літератури – без цього нікуди!

    – А коли ви вже задумали відкривати власну майстерню – не потрібно було принаймні проходити курси ювелірів? Чи за майстра краще говорять його роботи?

    Павло: На той час потрібно було мати запис про те, що маєш стаж ювеліра. А у нас відповідні записи були. Ми працювали у 80-х ювелірами у батька в кооперативі, хоча і по виготовленню біжутерії.

    – Не здивуюся, якщо дізнаюся, що і ваш дід був майстром на всі руки – надто вже злагоджена сімейна команда вимальовується!

    Євген: Про це судити не можемо. Адже у батька була досить важка доля: уже в 14 років він фактично залишився безпритульним, виховувався в дитбудинку… Так що у нас поки що лише два покоління майстрів. Можливо скоро буде й третє!

    – Батько взагалі суворим вчителем був?

    Павло: Зовсім ні. Просто ми жили у відповідній творчій атмосфері. Воно нам подобалося: ми бачили, як він працює, обробляє метал, як із шматка залізяки твориться щось прекрасне. Тож силувати особливо не треба було, коли батько довіряв нам якийсь кусочок виробу. А щодо таланту – то гени таки трохи передалися.

    – Яка спеціалізація у вашої майстерні?

    Євген: А тут ми мусимо бути універсалами. Просто розподіляємо роботу: я більше займаюся ручною частиною, Павло – техніч¬ною. Будь-який виріб можемо виконати: від маленьких перстенів та сережок до масивних браслетів та кольє.

    Павло: Звичайно, якщо якийсь дивак замовить оздобити золотом півмет¬¬рового слона – не потягнемо – потужності не ті. Ми ж, все-таки, не завод!

    – Усі ваші роботи – ексклюзивні?

    Євген: Авторські. Ми маємо каталог на півтори тисячі найменувань, з яких клієнт може вибрати все, що йому заманеться. Якщо ж хочеться чогось ексклюзивного: замовник пояснює або малює те, що він хоче побачити. Ми обговорюємо ідею, десь можливо коригуємо і приступаємо до роботи. От це вже можна назвати ексклюзивом.

    – Скільки часу (хоча би приблизно) займає виготовлення виробу?

    Павло: В залежності від складності. Від кількох годин до місяців! Звичайно, що не цілими днями сидиш над одним виробом, а маєш й інші замовлення, але до чогось масивного і вартісного треба приділяти справді багато часу, відкладати роботу, якщо «не йде».

    Євген: Зрозумійте, що загалом у ювелірів, як і в кожній творчій професії, на якийсь креатив повинен бути відповідний настрій. І є вироби, які «чекають свого часу»: мусять відлежатися на полиці, на них слід відповідно настроїтися, ідея має визріти. От і здається, що працюєш над виробом дуже довго, хоча насправді прикладеної праці значно менше.

    – На хлопський розум: крок за кроком коротко опишіть процес підготовки та власне виготовлення золотої сережки чи ланцюжка…

    Павло: Плавка металу, додавання необхідної мінімальної кількості домішок для відповідності проби. Далі виливається все відповідно до необхідної довжини та форми в спеціальні виливниці. Після цього – розкатка, якщо необхідна пластинчата чи форма у виді дроту тощо. А далі – власне ручна робота: спайка, фігури, фактура. На завершення підганяється потрібний розмір, і ми відправляємо вироби в державне підприємство пробірного контролю у Львові, де власне ставлять пробу.

    – Яка ціна помилки ювеліра? Буває таке, що виправити вже неможливо?

    Євген: Помилки трапляються досить рідко і то лише в тих виробах, які мають механізмики чи строго визначену форму. От намордувався було майже місяць, коли робив браслет на дуже дорогий годинник. А браслет, як на біду, ніяк не «сідав» на руку. Але бувало сидиш 3-4 дні над виробом, працюєш, а потім дивишся на нього, мнеш і переробляєш заново. І так по кілька разів! До того ж клієнт отримує готовий виріб вже після того, як висилаємо золото до Львова і там ставлять пробу.

    – Якісь дивні замовлення траплялися? Такі, що досі смішно стає?

    Павло: Та було кілька. Навіть золотий пірсинг на причинне місце мужчина планував собі зробити. Але, слава Богу, руки у нього не дійшли до того!

    – Скільки взагалі робіт на вашому з братом рахунку?

    Євген: Багато. Не рахували навіть. У цій справі ми вже понад 20 років. Давненько й майстерню власну маємо – років із 10. Та й не рахуємо, адже статистика – це справа інспекції у Львові, яка ставить проби. Втім гадаємо, що лік іде на сотні.

    – Яка взагалі різниця між заводським виробом і виробом ювеліра? Бо чомусь завжди більше поважають саме ручну роботу…

    Євген: Поважати то поважають, адже знають, що це більш кропітка праця, та й виріб не траплятиметься у кожної дами на шиї чи на руці. А от платити не завжди згодні відповідно. Хочуть, справді, лише ручну, але коли називаєш ціну – дивуються «а чого так дорого?» На заводі ж більшість операцій, які ми мусимо проводити вручну, робить машина конвеєрно. Тобто затрат і часу, і вмінь менше. Приміром, ланцюжки: там одна технологія – перепліт і нарізка. От на заводі й плетуть та ріжуть кілометрами, наче макарони на конвеєрі! Втім і казати, що заводське – гіршої якості – не можна, адже там монтувальники також висококваліфіковані спеціалісти. А з іншого боку ювелір може виготовляти прикраси за готовою восковою формою, без ручної роботи. Тому кожен виріб коштує стільки, скільки в нього вкладено сил, часу і старань.

    – Що замовляють найбільше? Що вже встигло порядно набриднути?

    Павло: Ланцюжки. З нашим технічним устаткуванням маємо можливості робити всього кілька видів «дрібних плетенок». Тож тут фантазією не розженешся. З іншого боку, робота з переплетення займає порівняно багато часу, а розцінки такі самі як на решту виробів. От і виходить, що мордуватися треба тиждень, а грошей з того – 100-150 за роботу. Тож за малокаліберні плетенки на кілька грамів стараємося не братися.

    – А що найприємніше робити?

    Євген: Щось нове, виріб, якого в тебе ще не замовляли. Тоді інтерес такий, що аж руки чухаються. У Павла все більш прозаїчно, адже він відповідає за технічну частину. Хоча трохи виручає ремонт: це друга його функція.

    – Приносять щось цікаве на ремонт?

    Павло: Аякже! Є дуже давні солідні речі. У кожного виробу своя довга історія. Ми тут за роки вже наслухалися оповідей, мовляв, як ті сімейні реліквії із покоління в покоління передавалися, де ховалися від конфіскації і так далі.

    – Криза взагалі вплинула на замовлення для ювелірів?

    Павло: Звичайно. Кількість замовлень на масивні речі (браслети чи ланцюги від 20 грамів і більше) зменшилася. Маленьких виробів замовляють майже стільки ж як і до кризи. Також почастішали випадки обміну (переплавлювання) одних виробів і замовлення у нас інших. Тоді вартість знижується, адже клієнт оплачує лише роботу майстра.


    Тарас ВАЩУК

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Коментарі

    Картинка користувача Гость.

    Молодцы!!!

    Пунктів: 0