Це місце в Карпатах як магніт притягує мандрівників! (ВІДЕО)

На Горі Гемба на Закарпатті взимку 2013-го року з’явилося місце, яке почало як магніт притягувати мандрівників.

Місцеві довго не могли зрозуміти секрету успіху, про цю чайовню досі немає жодної публікації в медіа, а нам не вдалося знайти бодай однієї світлини з її побудови, тут абсолютно не турбуються про рекламу і пошук додаткових відвідувачів, знаючи, що завжди знайдуться свої, знайдуться ті, що йтимуть сюди снігами спеціально, або ж випадково зайдуть в хурделицю чи літню зливу і відкриють для себе домашню атмосферу неспокійної гірської вершини.


1949 рік. За вказівкою Йосипа Сталіна вчені Радянського Союзу працюють над створенням умов для вирощування південних тропічних рослин на півночі, а північних рослин – на півдні. На Закарпатті відомий академік Віктор Сочава очолює вирощування цитрусових, чайних рослин та евкаліпту. З усього переліченого приймається лише чай. Чайна плантація на Червоній Горі, неподалік від Мукачева розкинулась на 50-ти гектарах, планують збільшити її площі до 1000 гектарів, але в кінцевому результаті на цьому місці починають вирощувати виноград.


Зараз єдина в Україні чайна плантація перебуває на межі зникнення. Якщо у 60-х роках минулого століття тут на схилах збирали до 1300 кг чайного листя з гектара, то тепер двічі на рік ледь збирають півкілограма. Ще недавно ця ділянка носила статус єдиної в Європі і найпівнічнішої плантації чорного чаю в світі, але, коли чайні кущі почали висаджувати в Англії, Шотландії та Німеччині, статус закарпатської плантації понизився, – розповідають в туристично-інформаційному центрі Мукачева.

Наш час. Бувалі туристи активно консультують тих, хто тільки планує відпочинок на Закарпатті. У списку місць до відвідин – водоспад Шипіт, однойменний фестиваль, канатна дорога в Пилипці, смт. Воловець і – чайовня “Сурія”, мовляв, власники проявили оригінальність уже в тому, що не відкрили тут банальну колибу. “Немає магазинних шоколадок, алконапоїв та хімічних горішків до пива. Не готують тут і котлет з пельменями – заклад вегетаріанський. Замість традиційних баношу й чанахів – лише млинці, тістечка та гарячі напої. І то які! Збитень, масала, імбирний чай… Молоко та сир привозять з Пилипця, ягоди-гриби збирають у лісі. У чайовні пахне дровами, горить піч. Але головний скарб цього місця – краєвид за вікном”.


Дитинство. Початок.


Це – Юля Омельченко. Зараз вона ще зовсім дитина. Її бабуся збирає чаї, а вона, щоб допомогти, з неймовірною цікавістю клеїть для бабусиних зборів паперові пакуночки. Мине багато років і вона спитає себе: “А що ти хочеш робити?” І сама собі відповість, що може хіба тільки створювати місце з атмосферою.


Довгий час Юля їздить етно-фестивалями з “мандрівною” чайовнею і має свій театральний буфет в театрі “Дах”. Її чай стає своєрідним доповненням кожного великого музичного заходу або “дахівської” постановки. Але вона постійно шукає щось нове, в що можна втілити свою дитячу любов до трав та чаїв.


Пластиковий стаканчик, що надихнув


Вже у дорослому віці Юля приїжджає у гори, як усі, щоб відпочити від міста і подихати свіжим повітрям. Стоїть на вершині, милується краєвидом і п’є свій, щойно придбаний у місцевих торговців, пакетований чай у пластиковому стаканчику, у цей момент в її уяві промайнула ідея: А що, якщо просто на тому місці, де вона зараз стоїть – створити щось таке, де б можна було пити чай не з пластику, а з гарного посуду, щоб насолоджуватися смаком справжнього трав’яного або ягідного, який у цій місцевості росте просто під ногами, а не імпортного другосорту? Мине зовсім трохи часу і ці абстракції за пластиковим стаканчиком чаю перетворяться на успішний проект, з натуральним чаєм, з красивим посудом і, звісно, атмосферою.


Юля згадує, коли остаточно визначилась, що чайовні таки бути – покликала до компанії двох своїх друзів. “Я сказала: у мене така ідея. Я не знаю, чим це закінчиться, що з цього буде. Ви готові іти зі мною? Вони сказали: так, ми готові. Але ж думали, що я пожартувала. Зранку я пішла шукати власників цієї землі. Я домовилась за оренду і ми почали.”


Відкриття задумали на 1 січня 2014 року, тож на будівництво залишався рівно місяць. Було надзвичайно холодно, смертельно важко і неймовірно цікаво.


“Коли хлопці приходили додому і приносили відео з гори про те, як все відбувається, то це виглядало, як якийсь ГУЛАГ. Просто потік снігу. І люди, прикриваючись, намагаються передавати одне одному ці дошки. Вітер був такий, що зривало цвях “двохсотку”. Дошку виривало і несло десь вітром. Це було нереально важко. Плюс у нас тоді були напружені відносини з адміністрацією канатної дороги. Вони не завжди нас туди пускали. Часто доводилось ходити пішки нагору. Я собі ідучи на гору зі своїм сином Мітрою на руках в сніг ставила питання: а що взагалі відбувається? Чого я взагалі туди іду? Я розуміла, що мені хочеться це робити. Я в цьому бачила неймовірний кайф.”


До 31 грудня будівництво таки завершили. Але не завершились сюрпризи: “31 грудня ми ледь знайшли машину в селі, щоб завести на гору все обладнання. Я зайшла в те приміщення і думаю: Боже. Що далі робити? Купа ящиків з якимось обладнанням. Посудом. Купа будівельного сміття. Холодно і починається новорічна ніч. Ми повільно почали розкладати все по полицях. І вже до 12 години у нас вималювався якийсь настільки казковий простір, що мені відібрало мову. Було таке відчуття, що я знала його завжди. Але ось він нарешті проявився. Ми з келихами стали біля вікна. Внизу в Пилипці зривалися якісь салюти, а ми стояли на горі і споглядали на зорі. Я зрозуміла, що всі зусилля, всі інвестиції я готова віддати за цю новорічну ніч. В такому настрої ми там як коти полягали спати. Ми зробили там таке перекриття, аби можна було спати. А вже із самого ранку 1 січня нас просто таки підняли. В двері чайовні як якась океанічна хвиля, вломилася купа туристів. Це було щось. Треба було подружитися з цією піччю, що ніколи не топилася. Вона була спочатку така примхлива. Коли перед тобою стоїть купа людей. А в тебе не відлагоджені жодні процеси, ти не знаєш навіть, де що лежить.”


“Все готувалось на дровах. Пічнику Дімі було поставлено технічне завдання специфічне, від якого Діма трошечки був “нєгодєн” взятися за цей проект. Але потім він знайшов в собі сили і зробив. Його спантеличило завдання, щоб там була якась ємкість. Там би був пісок, на якому варилася б кава. Окремо щоб був камін. Просто для краси. І який би давав тепло. Окремо щоб була поверхня для сушіння посуду. Були окремі технічні моменти і він справився. Єдине, що він не зробив мені лежака. Я хотіла, щоб там можна було спати на печі.”


До речі, перший пісок на каву Юля привезла з Грузії, просто у своєму наплічнику. Тепер вже з усмішкою згадує, як на контролі доводилось пояснювати для чого він їй, адже це був чорний магнітний пісок, відповідно усі прилади реагували на нього. Зараз каву для прихожан готують на двох пісках – один з Грузії, а інший з Гангу. Вийшла своєрідна чорно-біла гримуча суміш.


Після новорічного відкриття, коли натовпи туристів поступово вщухли, команда чайовні не сходила з гори ще тиждень – оговтувались, налагоджували процеси, вибудовувати логічні схеми роботи. Найприємніший момент, каже Юля, настав тоді, коли до них почали підтягуватись люди, місцеві, зовсім незнайомі, пропонували свою допомогу.


“За ці три роки у нас було багато людей, але також багато людей, які працюють постійно. Вони час від часу змінюють одне одного. Це фантастичні люди. Я не знаю, як мотивувати людину, якщо тут раптово щось сталося і вона самостійно приймає рішення, яке необхідне для гори. Люди після десятигодинного робочого дня спускаються, а потім пішки піднімаються на гору. Тому що там це необхідно. Або як можна мотивувати людину, яка має йти в сніг за водою. У такий сніг, коли тебе там просто пригинає, коли ти так от стоїш і готуєшся: Так, зараз, один, два, три і я виходжу. Нє, ще раз: Раз, два три! І тоді ти відкриваєш двері і тебе просто потоком такої хвилі притискає до поручня. Вітри дуже сильні бувають у грудні. І от людина саме в таких умовах іде і несе воду. Вода у нас в джерелі. Джерело трошечки нижче знаходиться, аніж рівень чайовні. У нас були спроби пустити цю воду до нас, але вона до нас не прийшла. Так щодня. Мінімум сто або й двісті літрів на день, часом більше. Це важка робота. Якісь таці не завжди допомагають. Особливо коли сніг. Ти мусиш іти вгрузаючи по коліно в сніг. І це кожен крок так.”


Юля пояснює як змінюється чайовня, а разом з нею щодня змінюються і усі, хто в ній працює. Та найцікавіше те, що чайовня змусила збадьоритись і переоцінити власні можливості місцевих торговців.


“Коли ми приїхали сюди, місцеві на горі готували “Ліптон” і продавали якісь чіпси та шоколадки. Як ми там з’явились, спочатку нас прийняли дуже вороже, ну бо приїхали якісь люди ззовні. Вони не могли нас відсканувати, прочитати. Ми не вкладались в жодну з їхніх концепцій. А якщо вкладались, на наступний день відбувалось щось таке, що руйнувало будь-які їхні уявлення про світ. Вони намагалися якісь інтриги там на нас наводити, розповідати туристам про нас якісь страшні речі. Але з нас це все сходило, не чіплялось, тому шо не було за шо. Ми навіть ніколи на них не злилися. Я завжди купувала у них щось. Завжди намагалася наводити комунікації. Розповідала, що пластик палити це якби, ну таке, не обов’язково. Але з усіма треба розмовляти їх мовою і мовою їх авторитетів. Тому я казала їм, будь ласка, якщо у вас Ісус Христос висить на стінці – не паліть пластик.”


Взаємодія з місцевим населенням


Тепер вже нікого не дивує, що промерзнувши на канатному шляху, ти підіймаєшся на гору, а тебе зустрічає тепла затишна хатинка, у якій і напоять і нагодують, виглядає так ніби вона була тут завжди. Але свого часу легендарній чайовні довелось поборотись “за місце під сонцем”.


“Цікавий момент, що на початках, в сезон чорниці люди ще продавали у невеличких стаканчиках якусь там чорницю та брусницю. А коли турист туди приїжджає, то звісно туристу треба дати найкраще. І кого там цікавлять ягоди, вважали вони. Звісно це має бути як мінімум “Ліптон”, щось нормальне таке. Для них наша робота спочатку виглядала, що ми типу рвемо сіно і продаємо його людям за якісь там гроші. А зараз, коли підходиш, там у них вже висять прайс-листи : чай з брусницею, чай з суницею, чай з малиною, чай з ожиною, з таким, з таким, з таким сиропом. Настоєчка: така, така, така. Вони почали пекти пироги. І це прекрасно, це конкуренція. Як тільки я приїхала, пам’ятаю, був у них чорничний пиріг. Я його з‘їла, а на наступний день я прийшла, а його не було. Питаю, де пиріг. А вони: таа, коли у нас мало туристів, ми не печем пирогів. Зато зараз, вони печуть позицій п’ять пирогів, різних, з чим хочеш. І я вважаю, це прекрасний такий урок, вони почали дивитись на нас, купувати собі якісь контейнери, якісь термоси, щось почали думати, скатьорочки стелити. Раніше, це дерев’яний стіл, і все, до побачення. А зараз намагаються, щоб це було красиво.”


Попри усі зовнішні механізми, які характеризують чайовню – гарний бізнес-проект, Юля розповідає про неї перш за все, як про щось духовне. “Коли я приходжу у чайовню і коли я бачу, як залітає група туристів, за день їм треба відвідати ще 10 локацій, з ними гід, який постійно нагадує про таймінг. А потім на якусь секунду людина бере келих з чаєм, або навіть не бере, а просто до вікна підходить і замовкає, при чому так замовкає, тотально замовкає, я просто бачу, що в цей момент відбулася зустріч. І я розумію, що все, власне. Мене це дуже надихає, ось це й є ціль цього усього.”


На початку тут готували і борщ, і робили свої настоянки, вермут і глінтвейн. Але поступово відмовились від м’яса, а згодом і від алкоголю. “Місцеві в шоці були кілька місяців поспіль. Усе намагалися зрозуміти секрет цього ходу. Довго не вірили, що ми можемо від такої золотої жили відмовитись, усе приходили, перевіряли, засилали агентів.”


Юля розповідає, що Пилипець для неї сповна досі не відкрився і місце виглядає як зачарованим. Люди звикли нічого не робити і отримувати гроші за повітря. Продукти до Чайовні купують аж з Мукачева або Міжгірського району, бо в Пилипці надзвичайно складно домовитися із місцевими: “Під час виконання якогось найменшого договору тут змінюють ціну, терміни, або відмовляються взагалі щось привозити, про що можна дізнатися лише по факту, особисто передзвонивши – тому що свято сьогодні “Петра-Третього-Чистого-Пречистого-Івана” або “не націдили сиру, бо діти приїхали або поїхали”. Слова не мають значення і “сьогодні” – це “десь днями”, “завтра” – декілька тижнів, а “якось” – скоріше за все, ніколи.”


Люди часто не розуміють, що постійна взаємодія, налагоджена співпраця приносить постійний дохід. В селах часто живуть сьогоднішнім днем, не намагаючись нічого спланувати і знайти безперервне джерело прибутку.


“Була історія. Я пропонувала постачальнику молока відправляти його нам щодня канаткою і телефонувати на гору – яким номером крісла їде молоко. За це я не просила в нього знижки як постійному покупцеві, навіть навпаки, запропонувала доплату за кожну поставку. Але він сказав таке: “В мене Лайф, у вас – Київстар, дорого дзвонити!” Я пообіцяла відшкодовувати і витрати на зв’язок, але це було занадто складно. Після першої ж спроби мені сказали: “Або беріть самі, або свиням будемо зливати!” Або постачальники бринзи в період новорічних свят, раптово, знов по факту, приносять сир і просять втричі дорожче, мотивуючи це тим, що свята.”


На жаль, спілкуючись із навколишніми закладами у Пилипці, складається враження, що Чайовню тут не сприймають і не люблять, бо вони не свої і прийшли наживатися на чужих хлібах. Напевно, мало хто з “пилипецьких” може зрозуміти, що такі місця, як Чайовня – насправді є магнітом туристичних потоків, сюди їдуть, аби посидіти за чаєм або кавою у “того самого віконця”, а по дорозі, обов’язково зайдуть і до їх традиційної колиби на вареники та борщ.


Історія чайовні складається так, що кожного дня, як не існування її когось дивує, то персонал закладу вражають гості.


Як священики у чайовні Службу правили


“Це був лютий, вийшла група людей з канатників, і вони щось спочатку намагались робити, вони були з прапором, врешті решт зайшли в чайовню і спитали, чи можна тут службу справити. Ну, звісно, що можна, ну а як не можна? І я так стою за барною стійкою, дивлюсь на це все кіно, а два чоловіки, мужніх мужів, знімають так капюшони, шапки, свої лижні куртки, виймають ряси, вдягають якісь золоті прикраси, дістають кадила, вдягають головні убори і починається Служба. Просто починається Служба!


Електрика до чайовні йде від сонця.


Це прийшла Православна Християнська організація, яка збирає дітей, возить людей, читає їм проповіді у відкритих таких місцях, десь на горі. Це було щось просто нереальне. Вони спочатку читають ці молитви, батюшка ходить з кадилом, заходять туристи, які перебували на шаленому вітрі протягом якогось часу, вони заходить і взагалі не можуть зрозуміти, що відбувається. Бачать якийсь будиночок, а ззовні чайовня виглядає абсолютно інакше ніж зсередини. Це завжди є шоком для людини, навіть просто в нормальну погоду при нормальних умовах. Відбувається якась зміна, якийсь перехід в іншу реальність з морозної зими в теплу домашню обстановку. А тут заходять люди і вони бачать батюшок, які читають молитви. І вони вже не розуміють, чи то вони в храмі, але тут же ця барна стійка, тут же набивається повна чайовня людей. І священики читають фантастичну проповідь про час, про те, що таке взагалі втрачання часу, там було дуже багато філософських думок батюшки. І він казав, так, часу нема, але дуже важливо все робити вчасно. А ми тоді ще не могли звикнути до багатьох речей і часом ми готували якусь кількість того ж самого напою, а канатна дорога вже припиняла свою роботу. Це були перші дні нашої роботи. Ми ще не відпрацювали цей момент. І після цієї проповіді, коли вони пішли, я кажу нашим хлопцям, от бачите, нам і батюшка розказав про час. І наступного дня я поїхала зустрічати свою маму у Воловець, і на залізничній колії, де я просто навмання вирішила перейти, я знайшла якийсь пакунок. Підняла його, думала викинути, можливо там пластик, а потім відчуваю, там коробка, я розкриваю коробку, а там новий годинник.


Годинник запакований, а на ньому стоїть логотип. Корпоративний годинник. Думаю, десь я бачила це лого, а це лого цієї християнської організації. Вони сідали на поїзд і просто загубили цей годинник свій, настінний. А я його знайшла, і зараз у нас досі він висить.”


Сорок хористів


“Одного разу був прекрасний літній ранок. Ми ще тільки готуємося до прийому. Приїжджає група людей і просить, а можна ми тут побудем. Кажуть, знаєте, тут трошечки вітряно, а ми хор, можна ми Вам заспіваємо. На горі, переді мною вибудовується хор, 40 чоловік. І вони як дали. Тут одразу сльози. Краса моменту. Тут відбувається стільки пробивних, стільки тонких моментів.”


1 км 164 м 50 см 5 мм над рівнем моря


“А ще цікава історія. Це була зимна зима, канатна дорога не працювала, у нас незалежно від того, канатна дорога працює чи не працює, все одно хтось там постійно є, тому що часом, можуть спускатися люди згори, і часто це місце реально рятувало людей, коли дуже холодно, ніч наприклад, людина там заблукала. І хтось ввечері стукає в двері. Заходить 7 мужчин, повністю дезорієнтовані, вони не говорили навіть. Вони дуже замерзли, ми їм дали чаю. Дивлюсь, у них такі цікаві помаранчеві кейси, і я не знаю, можливо через ці кейси, або через що, але я вирішила може знають вони, яка тут висота на цій точці. І два чоловіки так перезирнулись між собою і почали розкривати ці свої кейси і звідти діставати якісь прибори, Бі-Бі-СІ якесь почалось. Вони науковці. Виміряли висоту до нашого порогу в міліметрах. Я запитала, яка тут висота, а вони дали відповідь в міліметрах. 1 км 164 м 50 см 5 мм. І ми ці цифри записали, вони записані. Тобто це не придумали, це реально отримали відповідь таку.”


Зробити фабрику чаю як у Шрі-Ланці


Зараз, коли усі процеси в чайовні вже менш-більш відрегульовані, Юля хоче йти на новий рівень: “Мені хочеться зробити цей процес бездоганним, на всіх етапах. Це збір, переробка, пакування, далі його розповсюдження. Зараз власне я відпрацьовую якісь варіанти ферментації чаю, пресування, сушки. Пробую його зробити кращим. І також працюю над брендом. Це ще процес народження. А взагалі, я би хотіла зробити фабрику, такі як є на Шрі-Ланці, з прекрасними залами, де бачиш усі процеси, як це готується, запаковується, там, де людина могла б і долучитися до процесу, переминати чай, де вона б бачила кожну деталь. Не бутафорно, а де дійсно би сиділи люди, які це роблять, тому що, була ідея автоматизувати цей процес, як мінімум перетирання трави, а потім я зрозуміла, що це абсолютно дві різних категорії – механічно і вручну. Тому зараз, все ж таки, дівчата його перетирають власноруч, до процесу ферментації. До того, як запустити цей процес, треба пом’яти все це листя, знов ворушити і знов м‘яти, потім пресувати і знов м’яти, слідкувати за ним, як воно себе поводить, як воно змінюється. Все це робиться руками. Мені би було приємно бачити і знаходитись десь в такій локації, де можна спробувати різні види чаїв, придбати якісь чаї, долучитися до цього процесу, щось дізнатися.”


Усі рецепти для напоїв Юлія не шукає спеціально, краще буде сказати, що вони самі її знаходять. Так було з Іван-Чаєм, який жінка відкрила для себе на другий рік перебування на горі, так було і зі збитнем. “Була в Санкт-Петербурзі. І я там спробувала вперше в житті збитень. І я була просто вражена. Мені настільки сподобалась ця комбінація смаків. Власне кислоти, пряності і чогось солодкого, і меду. Коли повернулась в Україну, я почала цікавитись, читати про цей рецептурний напій. І просто вирішила його відновити.”


Не треба думати взагалі про бізнес. Ти просто живеш у процесі…


Юля говорить, успіх власної справи вже більше не залежить від того, де ти будуєш його, тому працювати у великому місті, де багато людей і добра технічна база – вже не запорука успіху. “Зараз, як на мене, пройшов час того бізнесу, де треба ставати десь на роздоріжжі, при дорозі, в якихось людних місцях. З комунікаціями все змінилося і не важливо, де ти перебуваєш. Якщо ти дійсно щось робиш правильне, достойне, то тобі не треба його продавати. Не треба думати взагалі про бізнес. Ти просто живеш, живеш в процесі, робиш те, що можеш, від чого кайфуєш і все. І кожен день, якісь там навіть дрібниці, наприклад, придбання якоїсь нової бочки, або винахід, що може бути смішним для когось. Але воно дарує радість дитячу, безупинно, я не бачу в ньому ні А з координатами, ні Б з координатами. Це просто процес, в який я ввійшла. І все, я тісно в процесі. А кінцевої точки, я не думаю, що там є якісь координати.”


“…І місце саме не все дозволить тут реалізувати”


Боржавський хребет очолює списки місць для бюджетного активного відпочинку в Україні, тут найлегше у цілих Карпатах починати альпіністські мандрівки, полонини щедро всіяні чорницею та крокусами, закарпатські села, що розкинулись у підніжжі, зачаровують своєю містечковістю, а тутешня природа та розмірений ритм життя цілий рік манять сюди тисячі і тисячі мандрівників, та попри це Боржавський хребет вперто не бажає кардинально змінюватись “під туриста”.


Місце специфічне, пояснює Юля, під нього писали багато різних проектів, але поки майже усі вони залишаються на папері. Можливо, каже вона, ще не знайшлись ті люди, які візьмуться за це серйозно, а можливо – і місце саме не все дозволить тут реалізувати. “От таке якесь воно, дике, самобутнє. Я чітко відчуваю, що я в гостях, постійно звертаюсь до цього простору. Я ж спочатку питала дозволу у простору, чи можу я взагалі тут бути? Чи можу я тут діяти? І відчула, що так, можу. А вже потім, я почала шукати реальних власників землі, тих, що зараз, в цьому часі.”


Одна тендітна Юля з групою співмрійників планують повертати чайні традиції туди, де їх вбила колективізація, пластик, забуття і зневіра. Повертати в новій обгортці, в новому розумінні та значенні. Одна маленька чайовня на горі змінила уявлення багатьох мандрівників та й місцевих про те, як може навіть у віддаленості, без води і світла, у постійних складних погодних умовах, виглядати місце мрії, тепла і чайної традиції.