ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Чи достатньо каністри бензину для того, щоб позбавити людей життя?

    21 січня 2021 четвер
    У Віри Валько із села Дубрівка Ужгородського району сусіди вкрали частину землі

    Мешканці Закарпаття мали вже неодноразову можливість читати на сторінках місцевої преси різні публікації, в яких йшлося про те, як у п. Віри Валько із села Дубрівка Ужгородського району сусіди, родини Шпонтак і Король, вкрали частину землі, яку вона отримала у спадок за заповітом матері Галушка Марії Юріївни, і не хочуть віддавати навіть частково, як це вирішив суд.

    Батьки пані Валько хоснували земельну ділянку 86 років, а сусіди поступово загарбували її собі по частинах: то з одного боку, то з іншого боку дворогосподарства. За весь цей період часу жителька села Дубрівки стверджувала, що вони впродовж довгих років знущалися і знущаються над нею, пенсіонеркою, і не хочуть повертати їй належне ще й по нинішній день.
    Щоб не бути багатослівними та не переказувати зміст цих публікацій у пресі, скажу, що по цій справі пані Віра має за плечима багато судів. Окрім того, вельмишановна пані Валько неодноразово писала скарги-заяви у різні інстанції та до керівництва з цього приводу. Ще й в додаток скаржилася на голову Дубрівської сільської ради пані М. С. Гарагаль та землевпорядника п. М. М. Мателешко, а також на свою долю, яка підкинула їй непевних адвокатів, що від неї, нещасної пенсіонерки, брали гроші, але замість того, щоб довести суду її правоту, поспілкувавшись із п. С. С. Шпонтак, зайняли пасивну позицію, дурячи її, що земля буде їй повернута у повному обсязі, бо Закон ― на її боці, а не на боці інших людей. Не забула вона і про cуддів. Немало скарг «летіло» і на них. Одним словом, якщо тільки перечитати попередні номери преси та деякі заяви-скарги, а також переслухати різні розповіді цієї «багатостраждальної» жінки, то можливо увірувати в те, що всі навкруги дійсно порушують Закон і при цьому страшенно знущаються над нею, пенсіонеркою.
    Так і я до недавна вважала, коли слухала її різнобарвні, кольорові перекази про постійні порушення Закону з боку посадовців та її сусідів, а також про страшні, нелюдські знущання над нею. У додаток я перечитувала написані її власною рукою історії по цій справі та ознайомлювалася із минулими публікаціями із сторінок газет та копіями деяких заяв і документів по цій же справі. А робила я це тому, що «вимучена долею» пані просила зробити нову серію публікацій у пресі, насамперед, із почутого від неї, а далі - від нового написаного жінкою власноруч на папері. Усе, начебто, було зрозуміло мені, але це тільки до того часу, доки я не попросила пані Віру принести, для підтвердження її слів, копію самого заповіту та копію свідоцтва про право на спадщину за цим же заповітом. Як тільки із моїх вуст вона почула таке звернення, то відразу почервоніла в обличчі, змінився тон голосу, і чомусь пішло прямісіньке відхилення від мого прохання до неї. Тему розмови було змінено з її боку на тему про її прекрасних кіз та орання на її земельній ділянці, яку час уже було давно зорати, тому що весна добігала майже до кінця. Ось такі відступлення від основного на одне й таке ж саме звернення тягнулися немалий час. І хто зна, чи був би кінець цьому, якби не випадковість зустрічі із п. Валько у читальному залі Ужгородської центральної міської бібліотеки. А трапилося це ось як.
    По необхідності, разом із моєю колегинею п. Вікторією ми пішли по своїй справі у цю ж бібліотеку, де у читальному залі і зустріли «виснажену» жительку села Дубрівки за купою паперів та Кримінальним Кодексом України, Цивільним Кодексом України, Господарським Кодексом України, Земельним Кодексом України, Конституцією України та іншими нормативними документами. Як і подобає кожній вихованій людині, ми привіталися із пані Вірою. Але вслід за нашим привітанням ми одразу почули різні обвинувачення та лайки у бік голови Дубрівської сільської ради, землеупорядника цієї ж установи, адвокатів, які вели її справу, газети «Правозахист», що неодноразово друкувала її ж публікації, суддів, посадових осіб та сусідів родин Шпонтак і Король. На початку ми не могли нічого зрозуміти, що діється. Дивилися на неї, як на людину з порушеною нервовою системою. Відповіді на весь її «бруд» ми не давали ніякої зовсім. Побачивши, що ми не реагуємо на почуте і постійно мовчимо, розгнівана жінка «зірвалася» із стільця, на якому сиділа і «точила» свою чергову писанину, почала «випалювати» нам просто в обличчя такі слова: «У мене вдома є приготовлена каністра з бензином і як тільки закінчу писати заяву, то відразу поїду додому та пообливаю тих Шпонтаків і Королів, усіх в купі, бензином, нехай горять… Більше наді мною ніхто не буде знущатися і красти мою землю». Від почутих останніх її страшних слів, ми були в шоковому заціпенінні. Побачивши нас такими «заледенілими», п. Валько почала єхидно посміхатися. Вона зрозуміла, що нарешті «нас дістала» і ми звернули на неї увагу. На неї, яка може робити все що хоче, де хоче і коли хоче…
    Через декілька хвилин ми з колегою почали приходити до тями і зрозуміли, що у цієї жінки зовсім зіпсовані нерви, ще й до того у неї «зриває дах». Нам потрібно було щось робити, щоб зупинити божевілля розлюченої пані. Усе це змусило негайно, але обережно, нас звернутися до пані Віри з проханням не робити цього, тому що її задум є не тільки протизаконним, але й не людським, адже нікому не дано право забирати життя інших. У відповідь на це ми почули її «шипіння»: «Я «чхала» на ваші Закони і на вас усіх. Ви мені вже надоїли, я хочу свою землю назад, ясно, назад. Це моє, моє…». Після такої вже «дикої» відповіді, нам довелося сказати їй «просто з моста»: «Або ви зараз сядете, заспокоїтесь і затихнете, або ми викличемо міліцію і лікарів-психіатрів. Нехай Вас заберуть геть звідси у належне місце». Наші слова дійшли прямісінько у її вуха і до її свідомості своєчасно. Через декілька секунд «багатостраждальна» за роки жінка різко сіла на стілець, притихла і вхопила в руки Кримінальний Кодекс України, на сторінках якого почала вишукувати потрібні їй статті. У ці хвилини я і моя колега, геть забули про свої справи, по яких прийшли в бібліотеку. Ми змогли тільки сісти за комп’ютер на короткий час та перечитати деякі новини із сторінок Інтернету.
    Виходячи із читального залу, особисто мною було сказано пані Валько, що ніякої співпраці надалі по її справі у нас з нею не буде більше, і ніяких статей за її розповідями та писаниною я публікувати у газетах не буду. На що жінка відповіла: «Будеш мати, будеш писати, бо я тебе примушу і затягаю по судах та прокуратурі, як і всіх інших». На цих пригрозливих словах ми й розійшлися. Вийшовши із бібліотеки після такої зустрічі, я з колегою вирішили провести журналістське розслідування по цій справі та «поставити всі крапки над «і» »…
    Перші наші «кроки» ми розпочали з поїздки у Дубрівську сільську раду, де нас зустріли голова селищної ради і землеупорядник з повагою, порозумінням і доброзичливістю. Вони надали нам для ознайомлення документи по цій справі. Серед них були і копія заповіту Галушка Марії Юріївни, у якому записано: «Все моє майно..., заповідаю своїй дочці Валько Вірі Василівні…». Окрім цього ми перечитали копію свідоцтва про право на спадщину за вищевказаним заповітом, в якому побачили, що спадкове майно, на яке було видане це свідоцтво, складається з «житлового будинку з належними до нього надвірними будівлями і спорудами…». Також нам була надана довідка із Дубрівської сільської ради про те, що на день смерті жительці села Дубрівки Галушка М. Ю. (матері Віри Василівни Валько) за дворогосподарством рахувалося 0,42 га землі, згідно запису в господарській книзі Дубрівської сільської ради. Переглянувши ще раз документи, у нас почали виникати запитання. Чому стільки сварок і неприємностей тягнеться між сусідами вже не один рік? А чи не прийшов уже час закрити судову справу, якщо документи «говорять, що свою землю згідно із заповітом наша вельмишановна В. В. Валько вже давно отримала? Тоді навіщо псувати собі і другим людям нерви?.. А чого ще тоді хоче пані Валько?.. Чого саме?..
    Начебто на цьому ми б могли і закінчити нашу статтю, якби під час поїздки у село Дубрівка з нами не стався один жахливий випадок…
    Коли ми пішли із головою Дубрівської селищної ради п. М. С. Гарагаль та землеупорядником п. М. М. Мателешко до родин Шпонтак і Король, для того щоб поговорити із ними також по цій справі, то із двору пані Валько на нас понеслися різні лайки та рясні нецензурні слова, що дарував нам шановний пан Петро, чоловік Віри Валько, доки ми перебували у дворі родин Шпонтак, а далі - Король. «Хрестячи» нас, чоловік увесь час, без перепочинку, наче скажений, бігав, підскакуючи, по своєму двору та городу з одного боку в другий, галасуючи, немов радіо. Пробігши із свого подвір’я на город, за нами (а ми у той час були на землі родини Король і поглядали на господарство Віри Василівни), захеканий мешканець села Дубрівка почав погрожувати нам каністрою бензину та повним баком мотоциклу з горючою рідиною, якою обіллє та підпалить нас, «прибульців». Ми йому чомусь не сподобались?.. Ще б пак: приїхали «іноземці», які напевно не були схожі на людей? Можливо ми йому нагадували чимось нинішнє чудо-природи «чупакабру», що прийшла за його козами, які мирно паслися, без нагляду господарів, на городі?..
    З приводу цього всього можна прийти до висновку, що пані Віра і пан Петро потребують медичного обстеження. Ми не можемо дозволити, щоб ці люди, боронь Боже, позбавили життя нас і своїх сусідів, разом з їхніми неповнолітніми дітьми, обливши бензином і спаливши всіх заживо.
    За роки, постійно чуючи різні погрози від подружжя Валько, родини Шпонтак і Король бояться вже виходити навіть на свій власний двір та город. І це не дивно. Бо хто зна, що таким людям може прийти на думку, яку вони можуть втілити в реальність у будь-яку хвилину. А людське життя дано нам усім однаково - тільки один раз.
    До речі, пані Віро Василівно, після цієї публікації Ви напевне візьмете «перо в руки» і підете до суду з особливою, несхожою на інші, позивною заявою на мене? Але при цьому не забудьте, будь ласка, що я також вмію гарно писати, вивчати документи, проводити журналістське розслідування, ходячи при цьому постійно по квітучому саду журналістики, літератури, культури, духовності, де живуть людяність, честь, повага, совість, справедливість та Закон.
    Тетяна Горянка, Вікторія Попович

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору