Де в Україні влітку можна знайти зиму?

Спитаєте, де можна в нас у Україні знайти зиму влітку? Дуже просте питання. Ні. Це не казка про дванадцять місяців. Але цілком можливо. Одним з нелегких випробувань цього року для мене став похід на Говерлу.

Для когось це було вперше. Тому, звичайно, відчувалися напруження та хвилювання. Ми переймалися, чи вистачить сили «видертися» на саму вершину.
Зібравши всі необхідні речі, ми виїхали автобусом на мальовничу Рахівщину. Наша група з 60 чоловік складалася не лише з закарпатців. Гості були невимовно вражені краєвидами гірської місцевості. Чесно кажучи, ми також. Доїхали до кінцевого пункту вже з заходом сонця. Видовище «палаючого стогу на горі» — незабутнє. Там на нас чекали три вантажні машини. Дві для нас, а третя — для чималого багажу. Поїздка в цих автівках горами була для мене екстремальною. Постійно здавалося, що ми падаємо у якийсь величезний яр. Доїхавши до призначеного місця, всі зітхнули з полегшенням. Обійшлося без травм, лише кількома синцями на тілі. Коли виходила з авто, мене переповнювали якісь дивні емоції. Вже зовсім стемніло, а у нас ще не розбиті намети, ми голодні й було дуже холодно. А ще й дощ накрапає... Наш керівник ділить нас на групки і дає розпорядження. Одні розкладали вогнище, інші готували вечерю, а хтось розбивав намети. Робота закипіла, як у вулику. Всі були втомлені, та цього ніхто не відчував. Вечеряли ми вже опівночі. Здавалося, смачнішої їжі я в житті не куштувала. «Завтра важкий день, треба йти хоч трошки поспати...», — сказав хлопець із групи скаутів. Та, незважаючи на втому, більшість залишилася сидіти біля вогнища. За цікавими розповідями промайнула ніч.
П’ята година ранку. Треба готувати сніданок. Знову всі дружно взялися за роботу. Проте хтось дозволив собі спати довше. Видавало їх «голосне» хропіння з наметів. Та після загального підйому, ранішньої молитви та сніданку всі з зібраними речами вже чекали на команду керівника. Тут почулося: «Ми нікуди не йдемо, адже зараз буде гроза». Справді накрапав дощ, почали згущуватися хмари. Відчай охопив мене. Адже так хотілося здійснити давню мрію. Та надія не покидала мене. Досі згадується радісний вигук товариша «Ура!», коли керівник виніс вердикт усе ж таки вирушати в дорогу. Табір ми покидали з радісними посмішками. Перед нами простяглася вузька ґрунтова дорога, яка круто піднімалася вверх. Хтось запропонував заспівати. Та, мабуть, це був жарт. Всі йшли мовчки, економлячи сили. Аж ось і галявина. Тут і погода прояснилася. Ніхто вже не думав про дощ. Ми йшли довгою змійкою лісовою дорогою, дочікуючи останніх. Ось ще одна галявина, але зовсім не схожа на попередню.
Невеличкі деревцята, кущі чорниці. Тут уже відчувається «смак» чистого, гірського повітря. Наступна галявина вразила мене густим туманом та різким зниженням температури. Було враження, ніби ми ходимо поміж хмар. Здійнявся сильний вітер, холодний дощ бив у обличчя. Туман не дозволяв побачити шлях, який ще доведеться пройти, але він не зміг приховати від нас ту казкову красу, яка проглядалася з обриву гори. «Враження, ніби я потрапила на іншу планету», — каже Валерія, яка приїхала аж із Київщини. Справжня альпініада почалася потім, коли виходили схилом вершини. Лісову рослинність тут замінили каміння, скали. Не вистачало повітря, сил. Зустрічний вітер був настільки сильний, що здавалося — ось-ось віднесе назад. Про те, що ми вже на вершині, нам сповістив град, бо прапор України ми помітили пізніше. Вже лунають радісні вигуки товаришів, пісні, тости одної компанії, яка в цей момент розпивала тут шампанське.
На жаль, довше перебувати тут не могли. Нам завадили град і холодний вітер. У нас така погода лише взимку. Тому з зимовим настроєм, задоволені рушили назад. Виявляється, вниз спускатися було набагато важче. Та зараз ми рухалися до тепла. Це і спонукало йти швидше. Під вечір ми були в таборі. Невдовзі знову сиділи біля вогнища, пили теплий чай, ділилися враженнями.
РІО