Добре слово про рятувальницю Закарпатського загону спеціального призначення (ФОТО)

Сьогодні ми продовжуємо знайомство із прекрасною половиною Служби порятунку і розповідаємо про Людмилу Ціпкало - фельдшера-рятувальницю аварійно-рятувального загону спеціального призначення Управління ДСНС України у Закарпатській області.

У рятувальну службу Людмила прийшла працювати у 2006 році медсестрою медичного центру, однак через чотири роки змінила білий халат на синю форму рятувальника ДСНС. І каже, що жодного разу про це не пожалкувала.

Вже восьмий рік, ця тендітна жінка заступає на чергування та разом із колегами рятувальниками виїжджає на ліквідацію наслідків надзвичайних ситуацій чи подій, та надання першої допомоги постраждалим. В більшості випадків, це дорожньо-транспортні пригоди, наслідки негоди та стихійних лих. Взимку додаються ще й випадки із потерпілими внаслідок снігових заметів, яким рятувальники надають допомогу у пунктах обігріву.

Пригадує, був такий випадок, коли чоловікові придавило ногу бетонним стовпом, який він намагався підбити, коли збирав металобрухт. Постраждалий вже почав втрачати свідомість та міг померти від больового шоку. Тож до прибуття лікарів швидкої, Людмила привела чоловіка до тями і надала йому всю необхідну допомогу. Одночасно рятувальниця виконувала роль і психолога та заспокоювала постраждалого. Того разу все обійшлося і чоловіка швидко було визволено з бетонної пастки.

Проте, у практиці рятувальниці це не єдиний випадок, де їй довелося надавати психологічну допомогу.

Жінка згадує виїзд, коли у річці Уж втопилась дитина. І поки водолази-рятувальники шукали тіло хлопчика, вона чекала на березі разом із батьками дитини. Заспокійливі препарати не давали ефекту, і увесь час протягом тривалих пошуків саме Людмила тримала за руку батьків, підтримувала їх. Хоч і в самої на душі тоді було тривожно і неспокійно, адже жінка також мати.

“Давати волю емоціям можна згодом, коли повертаєшся з виклику” - впевнена Людмила.

Сьогодні рятувальниця не уявляє себе поза службою. І коли її запитати, чи не виникає в неї намірів замінити професію на більш спокійну, то Людмила з упевненістю відповідає, що бути рятувальницею для неї це не професія, а спосіб життя.

В свою чергу, ми обіцяємо продовжити гарну традицію і надалі знайомити суспільство із нашими мужніми дівчатами.