Довгожитель із Закарпаття про холоднокровну розправу гітлерівців над мирними жителями 75 років тому (ВІДЕО)

З часу наймасштабнішої й найкривавішої трагедії України минуло вже 75 років. Втім, правду про моторошну Корюківську трагедію довго замовчували.

Страшні дані про холоднокровну розправу гітлерівців над мирними жителями перевершили за масштабами навіть Хотинську трагедію. 1-го та 2-го березня 1943 року в селі Корюківка Чернігівської області від рук есесівців та угорських жандармів загинули майже 7 тисяч мирних людей.

До річниці Корюківської трагедії Голос Карпат публікує відео-уривок ексклюзивного інтерв'ю з ветераном Другої світової війни Миколою Сотником. Про події тих часів та страшну трагедію, яка спіткала його сім'ю, багато років потому, Микола Сотник розповів журналісту Юрію Кравчуку. 

Нині ужгородець Микола Федорович Сотник – родом з Корюківки. Народився в 1919 році. Цьогоріч у квітні святкуватиме 99-ий день народження. У період з 1941 по 1943 р.р., через початок війни, він мимоволі зробив карколомну кар'єру від курсанта військового училища до начальника арт-забезпечення дивізіону. Страшну звістку про жорстоке вбивство рідних в березні 1943 він отримав несучи службу начальником арт-забезпечення у складі 330-го окремого дивізіону. Коли дізнався, що сталася у рідній Корюківці, одразу попросився на передову.

"В 43-році було нашестя на Корюківку під час якого загинули моя матір, сестра та брат. Фашисти спалювали людей живцем, заганяли у великі приміщення (школа, церква, клуб тощо - ред.) та підпалювали. Тих, хто намагався втекти чи вибратись із вогняної пастки - холоднокровно розстрілювали. Корюківку спалили вщент, не щадили ні жінок, ні дітей. Моїх матір та сестру спалили живцем в приміщенні ресторану, разом з іншими мешканцями села, яких сюди зігнали, а брата розстріляли. Він чув, як вони кричать, а коли намагався вчинити спробу їм допомогти – його зупинили, чергою перебили ноги. Він попросив добити і його прохання виконали. Тоді дивом вдалося врятуватися батькові й молодшій сестрі. Під час цього нашестя вони працювали на лісоскладі, де й сховалися серед лісоматеріалів. Так вони мали й якусь кімнатку, їм вдалося перечекати набіг та залишитись в живих. Батька нестало вже давно, а сестра Надія, яка вижила після того нашестя, дожила свій вік у колі великої родини, у Стрию на Львівщині", - розповів Микола Федорович.

Дізнавшись про обставини втрати найрідніших Микола Сотник рвався на фронт. Звернувся до начальника штабу, аби його відправили в частину, яка їде на передову. Втім, потрапити на фронт одразу не вдалось. 

В цей час бої йшли вже і на території Білорусії, і в західній частині України. Тоді Миколу Сотника перевели в Мінськ, до навчального центру, на посаду начальника озброєння полка, якого по суті не ще не було. Тут проходила комплектація, отримували озброєння та тривалий час готувались до ведення бойових дій. В грудні 1944 року в повній бойовій готовності у складі Білоруського фронту вступили на територію Польщі. Звідси в Миколи Федоровича почалося бойове життя. За кілька тижнів його підрозділ вже брав участь у боях за Варшаву. А потім розпочалась нелегка дорога на Берлін.

Саша Клімова