ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Директор Берегівської школи запрошує Президента України в гості! (ФОТО)

    29 березня 2024 п'ятниця
    203 переглядів
    Директор ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 м. Берегово Оксана Матолич.

    На запитання журналіста Михайла Папіша відповідає керманич ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 м. Берегово Оксана Матолич.

    Кор.: – Наразі, Оксано Василівно, стандартне запитання: директорами, школи у тому числі, не народжуються, а ними стають. Згадайте, будь ласка, свій шлях до цієї відповідальної посади.

    О. М.: – У навчальному закладі, де нині директорую, я свого часу здобула середню освіту, відтак навчалася в Дрогобицькому педагогічному інституті, після закінчення якого прийшла в школу до учнів початкових класів. Сталося так, що мій попередник Володимир Терпай перейшов на держслужбу в “білий дім”, натомість Ксенія Маргітич, від якої він свого часу перебрав шкільне кермо, на той час очолила сформовану нею та відомим місцевим педагогом Михайлом Кенийзом українську гімназію. Десятирічка у 2001 р. залишилася без керманича. Отже, цю відповідальну посаду мерія запропонували мені, пригадую, газета “Берегово” першою написала про ці кадрові рокіровки.

    Кор.: – Від кого на перших порах отримували підтримку та сприяння?

    О. М. – Хотілося з цього приводу зробити невеличку ремарку. Не всі, очевидно, пам‘ятають, що Берегово тоді отримало статус міста обласного значення, саме у цей час і освіту поділили на районну (Степан Медвідь) та міську (Марія Бубняк). Тож допомагали обоє. То вже згодом від них естафету сприяння школі, створення позитивних умов для роботи навчального закладу перейняли освітянські керівники Людмила Токар (нині вона займає посаду секретаря міськради), наша випускниця Мар‘яна Пилипенко, а також Едіта Бабяк, яка, до речі, має диплом про закінчення того ж вишу, що і я. А з області плече підкладали тодішній начальник управління освіти Борис Качур, відтак Юрій Герцог, вже не кажучи про Ганну Сопкову, яка на той час відала освітянськими кадрами, а нині є очільником департаменту освіти та науки ОДА. Усі вони – чудові керівники, прекрасні люди.

    Кор.: – Чи пам‘ятаєте мить, коли вперше відкрили двері службового кабінету на правах керівника цього навчального закладу? Що тоді коїлося у вашій душі – розкажете?

    О. М.: – Звісно, такі миттєвості не забуваються. У голові роїлися різноманітні думки, серце калатало, я дещо хвилювалася та сама себе запитувала: “А чи впораюся?” А потім відповідала: “Обов‘язково. Але за однієї умови – одностайної підтримки всього педколективу, тобто вчителів, заступників шкільного директора, батьків!” А ще згадувала прислів‘я, що не святі горшки ліплять і при бажанні можна навчитися будь-чому. Переживання були закономірними, бо до тих пір не мала керівного досвіду.

    Кор.: – З якого приводу, про що був підписаний вами перший шкільний наказ?

    О. М.: – Перший наказ у якості директора школи – “Про організований початок нового навчального року” був підписаний через кілька днів після мого призначення. Очолювана мною одинадцятирічка – одна з найбільших у місті та районі за кількістю учнів, що безперечно, у стократ покладає відповідальність на директорські плечі – нехай вони і жіночі. А потім за 16 років подібних документів із директорськими наказами були сотні, усі вони архівовані.

    Кор.: – Скажіть, будь ласка, який був тоді колектив – згуртований чи розбалансований?

    О. М. – Педагогічний колектив, який залишився у спадок, був, на мою думку, своєрідний. Звісно, згуртованість переважала. Однак освітяни, як відомо, люди своєрідні, довелося докладати зусилля, аби не розбалансувати надбання, традиції та впроваджувати новації, яких нині маємо доволі та які добре прижилися. Зараз у школі багато нових учителів, але про попередні покоління не забуваємо. Засвідчили це на нещодавньому святкуванні 70-річного ювілею школи.

    Кор.: – З-поміж десятка директорів з часу існування навчального закладу у цьому переліку ви – друга жінка. Решту були чоловіки. Згадаймо, що це за постаті в освіті тодішнього міськрайонного масштабу?

    О. М.: – Усіх, безперечно, не згадати, про кожного не написати, але й насправді, жінок з-серед директорів школи було значно менше, власне, Ксенія Маргітич і я. Щоправда, деякий час на початку 50-х років очолювала наш навчальний заклад Марія Ситник. Щодо чоловіків, то на директорськім місточку їх було більше: п. Демчик, п. Симулик, Іван Когутич, Андрій Лазар, Василь Худанич (майбутній професор УжНУ), Михайло Гецко, Степан Павлик, Володимир Терпай.

    Кор.: – Чи володієте статистикою, кого на Закарпатті, у Берегові в тому числі, більше з-серед шкільних очільників – жінок або чоловіків?

    О. М.: – Цю “кадрову” статистику найкраще знають в обласному управлінні освіти. А що стосується нашого міста, то шкільних директорів-жінок утричі більше, аніж чоловіків (з-серед них Володимир Кенийз – українська гімназія, Олександр Фатула – ЗОШ № 5).

    Кор.: – Директору доводиться постійно перебувати під пильною увагою учителів, бува, що не тільки приятелів і партнерів, але й прихованих заздрісників, а також учнів, їх батьків тощо. Яким треба бути – вольовим, рішучим, компетентним чи ще якимось, аби не схибити та прийняти правильне рішення?

    О. М. – Директор повинен бути найперше компетентним у своїй справі, аби вміти прийняти правильне рішення, не помилитися. А вже потім вольовим і рішучим, організованим, бо щодень він перебуває під зором усіх, кого ви назвали. І колеги, і приятелі, і партнери, і ті, хто йому заздрить, а також учні, батьки, громадськість – це той рентген, під яким ходиш, і, кажучи образно, увесь день просвічує кожен крок.
    3723-1.jpg
    Кор.: – Принагідно запитаю, у якій сім‘ї народилися ви? Чи були у ній керівники?

    О. М. – Абсолютно звичайна родина, ніхто з батьків великими начальниками не був (тато, людина щира, добра, чесна, порядна та відповідальна, керував невеличкою, але знаною на той час будівельною фірмою, мама займалася домашніми справами, вихованням дітей і забезпечувала сімейний тил). До слова, у сім‘ї нас виховувалося двоє: я та сестра Тетяна, яка також працює учителем. Що іще сказати про батьків? Вони завжди повчали нас робити людям тільки добро, а слова батька, мовляв, якщо є можливість – сприяй, а не можеш допомогти – не заважай, для мене є своєрідним дороговказом у житті.

    Кор.: – До речі, чи полюбляє пані директор дискутувати з учнями? До їхніх думок прислухаєтеся?

    О. М. – Авжеж! Я собі з першого дня роботи на посаді директора поставила завдання: почути кожного учня, бо інакше, на мою, думку, утвориться прірва між мною і школярами. А коли є між нами контакт, коли директор “чує” учнів як молодших, середніх, так і старших класів, тоді знає не з чужих слів чи чуток, чим живе кожен клас, які існують проблеми, молодіжні в тому числі тощо. Не дискутувати з учнями, не прислухатися до їхніх думок – це значить їх ігнорувати. Вважаю, що діалог між керівником школи і вихованцями допомагає краще пізнати учнівський дух, оперативно вирішити те чи інше питання тощо. Повірте, але мало в якій школі учень спокійно, без остраху може зайти до директора та із ним “від душі” порозмовляти. У нас – саме так! Сердечні бесіди в моєму кабінеті чи в класі знімають багато проблем. Шкільний керманич – це очільник як учительського, так і учнівського колективу. Нікому не казала, але вашому Інтернету-виданню, яке є одним із найпопулярніших серед закарпатський читачів, зізнаюся: торік, коли 9 листопада з нагоди Дня української писемності та мови в радіоефірі звучав Всеукраїнський диктант національної єдності, я також разом із 32 учнями сиділа в аудиторії та добровільно виконувала це завдання. Переконана: це також іще більше об‘єднало нас у любові до рідного слова. А по завершенні радіодиктанту відбулася жвава дискусія...

    Кор.: – Згадайте, будь ласка, свої шкільні роки: ким мріяли стати в дитинстві? Які професії найчастіше обирає нинішня молодь?

    О. М. – Залюбки згадую свою шкільну епоху. Потяг до вчителювання у мене зародився під впливом досвідченої, авторитетної першої наставниці Лариси Луньової, яка має зараз 94 роки. Вона – педагог від Бога та й насправді з неабиякою душею, великою любов‘ю засівала в наші серця зернини доброго, вічного, розумного. У ті роки, як і зараз, досить популярною було учнівське самоврядування. Цими питаннями тоді займалася шкільний комсорг і молодий педагог Ольга Цогла, яка зараз є моїм заступником. Вона з колегами також угледіла в мені, старшокласниці, організаторські здібності та доручила виконувати роль дублера вчителя початкових класів Маргарети Арендацької (на жаль, нині вже покійної). Цю місію виконувала всього день, але зате які враження залишилися. Тож Дрогобицький педінститут – вибір свідомий і безпомилковий.

    Кор.: – Кажуть, що з вами на одному курсі навчалася нинішній завідувач відділу освіти Берегівсьокї РДА Дьенді Шімон. Так?

    О. М. – Так, ця інформація відповідає дійсності: Дьенді Карлівна хоча і є уродженкою Виноградівщини, але вчилася разом зі мною, берегівчанкою, у педінституті галицького Дрогобича.

    Кор.: – Куди пішли здобувати освіту цьогорічні випускники? Скільки медалістів було у школі 2016 року?

    О. М. – Сучасна молодь обирає професії, які їй по душі, які відповідають часові. Серед наших випускників є і в майбутньому будуть учителі, інженери, фахівці з “айтішних” і комп‘ютерних технологій, перекладачі, юристи, одним словом, кожен вихованець знайде гідне місце в житті. Тепер уже багато йдуть навчатися за кордон. Четверо наших учнів закінчили школу із медалями. Нині ж, як відомо, основна увага прикута до результатів ЗНО, саме це береться до увагу під час вступу до вишів.

    Кор.: – Скільки маєте першокласників?

    О. М. – Загальна демографічна ситуація не дуже тішить,тож учнів, як не прикро, меншає з кожним роком. Був період, коли батьки приводили до нас понад 100 діточок, а торік першокласниками стали всього 64 хлопчики та дівчатка. Подібна картина не тільки в нас, але й у інших школах, містах і районах, та навіть по всіх регіонах країни.

    Кор. – Які батьки в основному віддають у першу школу своїх дітей?

    О. М. – Батьки наших учнів – це люди найрізноманітніших професій, посад, статусів. Є серед них керівники державних установ і служб району та міста, депутати міськ- та райрад, відомі підприємці, комерсанти тощо. Хоча для нас усі вони рівні – так було в попередні часи, так є і зараз.

    Кор.: – Якби вам довелося написати найголовніше правило для вчителя? Що б ви, Оксано Василівно, вивели власною рукою?

    О. М.: – Учительська діяльність не повинна нашкодити, зробити прикрості жодній дитині. І хоча принцип “не нашкодь” узято від давньогрецького філософа Гіппократа, він дуже актуальний для професії педагога.

    Кор.: – Хто очолює батьківську раду? Які питання найчастіше порушуються на їхніх засіданнях?

    О. М. – Батьківська рада є дуже дієвим і водночас авторитетним громадським органом, який нині очолює підприємець Дмитро Галушко. Звісно, її члени збираються як мінімум чотири рази щорічно, а в разі необхідності або ж коли виникають питання стосовно проведення тих чи інших важливих шкільних заходів – навіть частіше тощо. Їхні поради для адміністрації школи, яка систематично знайомить батьків зі своїми планами та набутками – завжди доречні, важливі.

    Кор.: – На вашу думку, як розпізнати талановитого учня? І взагалі, коли ще не пізно, тобто у якому віці можна розгледіти природний хист тої чи іншої дитини?

    О. М. – Усі діти талановиті та розумні, але кожен по-своєму. Учитель, без сумніву, повинен розгледіти обдарованого, кмітливого учня та повсякчас розвивати його здібності. З приводу того, коли ще не пізно розпізнати талановиту дитину, тривають дискусії, очевидно, ще з тих пір, відколи існують взаємовідносини учителів і учнів. Мені, як педагогу з досвідом, здається, що найкраще талант тої чи іншої дитини розкривається в молодшому шкільному віці. Однак дбати про нього треба повсякчас: і батьківською любов‘ю, і вмінням педагога, і невтомною працею над собою самого хлопчика чи дівчини.

    Кор.: – Якби мали змогу спілкуватися з Президентом України з приводу реформ у галузі освіти, про щоб насамперед запитали главу держави?

    О. М.: – Дайте подумати... Найперше запросила б його до нашої школи і він отримав би масу цікавої інформації, запитань з приводу реформи освіти, середньої школи насамперед. Коли випаде така нагода і честь, та й чи станеться таке взагалі (усміхається – авт.) – сказати важко.

    Кор.: – А керівники мерії часто бувають гостями ЗОШ № 1?

    О. М.: – Звісно. Найперше мер Золтан Бабяк, який часто цікавиться нашими здобутками, проблемами, у всьому йде нам назустріч і сприяє у вирішенні назрілих питань. Ми вельми йому вдячні за всебічну підтримку навчального закладу.

    Кор.: – Чим і як живе перша берегівська школа у цьому навчальному році?

    О. М. – «Живемо», до того ж енергійно, шкільними буднями, у вирі подій – сила-силенна заходів: від творчих вогників, відкритих уроків й аж до випуску стінгазет. Щойно повернулися з новорічно-різдвяних канікул, щоправда, у зв’язку з морозами було продовжено карантин і протягом другого півріччя доведеться надолужувати пропущене. Хотілося б пережити холодну зиму без стресів, потрясінь і активно продовжувати справжній шкільний ритм.

    Кор.: – Розкажіть про нинішній стан військово-патріотичного виховання, яке, і в цьому немає секрету, попередніми роками дещо підупало. Учасники АТО, герої війни на Донбасі бувають у школі?

    О. М.: – Військово-патріотичне виховання у стінах нашої одинадцятирічки приблизно було таким, як і по всій країні. У окремих позиціях – навіть кращим. Однак із першого дня війни на сході ми одними з перших відчули її «гарячий» подих. По-перше, у нашій школі навчалися переселенці, ми радо їм у всьому допомагали та сприяли. По-друге, дуже багато наших випускників служили і продовжують захищати рідну землю в зоні АТО, чим також не можемо не гордитися. І, по-третє, на стіні школи встановлено барельєф герою воєнних дій на східних територіях, колишньому учню Роланду Поповичу, який загинув у 2014 р. Ці наочні чинники нескореності національного духу та любові до рідної землі насамперед формують ази військово-патріотичного виховання у шкільному середовищі. Гадаю, що подальше його відродження та піднесення дасть і військова справа, уроки якої в школі доручено вести історику Євгену Власюку.

    Кор.: – Якою є думка педагогічного загалу стосовно переходу на дванадцятирічну освіту, що знову повертається на Україну?

    О. М.: – У цьому плані доводиться чути різні думки – як негативні, так і позитивні. Як у колі освітян, так і серед загалу, батьківського в тому числі. Мабуть, так воно є і в житті: скільки людей – стільки точок зору, оцінок, суджень тощо. Моя думка як директора така: у цій новації є свої плюси та мінуси, очевидні переваги та чималі недоліки. З цього приводу вчителі мали змогу висловити свої побажання під час публічних обговорень, також думки про дванадцятирічку можна було надіслати на сайт МОНу.

    Кор.: – Між іншим, який середній вік учителів у очолюваній вамі одинадцятирічці?

    О. М. – Серед наших працівників є як досвідчені педагоги, так і молодь, яка щойно стартувала на освітянський ниві. Якось ми підраховували, виходить, що середній вік колективу – 33-35 років. Це не просто оптимально, це дуже нормально.

    Кор.: – Хто найвідоміший випускник Берегівської ЗОШ № 1 І-ІІІ ст.?

    О. М.: – Скажу так: нам дорогі всі наші вихованці, хоча були та є серед них успішні керівники у державній сфері, відомі бізнесмени, учені з професорськими й титулами академіків, правоохоронці, а також люди, які мають золоті руки... Школи пишається всіма тими, хто в світ широкий пішов із атестатом зрілості ЗОШ № 1.

    Кор. – Яка ваша найбільша мрія як керівника-освітянина, громадянина незалежної України?

    О. М. – Мрію тільки про мир, тоді щастя прибуде для кожного, у всі українські, берегівські в тому числі, родини. Бо людина не може бути щасливою, коли в країні війна... Я також не можу бути спокійною, коли випускники нашої школи, з якими колись святкувала день останнього дзвоника, зустрічала схід сонця, нині зі зброєю в руках воюють на Сході...

    Кор.: – Ви – член міськвиконкому, тож клопотів, друзів у вас, мабуть, побільшало?

    О. М. – І клопотів, і друзів у мене завжди багато. Була б рада, якби турбот поменшало, а коло друзів нехай ширшає і надалі.

    Кор.: – Дякую, Оксано Василівно, за цікаву розмову. Нехай збуваються усі ваші задуми: у школі, вдома та, зрештою, усюди...

    Записав Михайло Папіш

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору