"Диванні дивізії" люто воюють між собою у реально воюючій країні...

Ветерани соціальних мереж захоплені словесною перестрілкою. На кожного, хто дає пораду, як "правильно воювати", знаходиться той, хто із задоволенням радить стратегові "піти на фронт, коли такий розумний". Ось така віртуальна "контрбатарейна боротьба" у реально воюючій країні...

Уперше схему траси М-103 випало побачити на початку лютого. Вона вже тоді була повноцінною дорогою життя. Їй ще належало стати страшною дорогою смерті. Імпровізовану карту накреслив берцем на сірому краматорському снігу похмурий довготелесий офіцер під позивним "Хорт". Ми познайомилися біля магазину з безглуздою для цієї війни назвою "Арбат". Військовий кивком показав на пафосну вивіску супермаркету і з усмішкою зронив: "Кажуть, у Донецьку такий самий є. Буде привід відвідати..."

Перекинулися кількома словами. Розмова неминуче зайшла про Дебальцевський виступ. Там уже тривали запеклі бої, а співрозмовник через кілька годин відбував у ті краї. "Зараз усі дивляться на Вуглегірськ, на Чорнухине. А я б на місці сепарів, доки ми відволікаємося на фланги, вдарив би тут, — носок черевика видовбав у сніжному бруді дві чорні виїмки, — спочатку взяв Калинівку, потім посунув на Логвинове. Воно на самій трасі, й наших там, я так розумію, негусто. Замінував би дорогу, осідлав панівні висоти: БК не підвезеш, "трьохсотих" не вивезеш. Доведеться коридори пробивати, щоб Дебальцеве від Артемівська "котелком" не відрізали. А це — час, сили, втрати… Гаразд, там, нагорі, не дурніші за мене". Він люто втиснув каблуком недопалок в уявлюване Логвинове й старанно затер свої топографічні вправи. "До зустрічі в донецькому "Арбаті…" — кинув на прощання.

Хоча за останній рік я добряче підучив географію Донбасу, про Калинівку й Логвинове довелося почути вперше. Через кілька днів ці топоніми стануть відомі всій країні.

Чим тісніше людина стикається з реаліями, тим тверезіше вона дивиться на речі. Там, де стріляють, на щастя, не дуже багато "звитяжних" базік або панічних істериків. Ці розмножуються там, де не стріляють. Одним до душі кепська звичка падати до пострілу. Інші серйозно розраховують виграти війну, не воюючи. Словесне стрясання повітря багато хто цілком серйозно вважає неймовірно ефективним засобом ураження противника.

Безліч нібито недурних людей з ентузіазмом рекрутуються в уже не сотні, а повнокровні "диванні дивізії", які люто воюють між собою. Ветерани соціальних мереж захоплені словесною перестрілкою. На кожного, хто дає пораду, як "правильно воювати", знаходиться той, хто із задоволенням радить стратегові "піти на фронт, коли такий розумний". Ось така віртуальна "контрбатарейна боротьба" у реально воюючій країні. Точно знаю — чимало порадників за останній рік жодного разу не залишали Києва. Підозрюю – окремі жодної копійки не пожертвували на потреби фронту...

Переконаний, "Хорт" не вважав себе диванним стратегом. Мабуть, він просто не втратив здатності бачити очевидне. Він не закінчував Академію Збройних сил. Він не отримає позачергового звання за черговий "котел". Щиро сподіваюся, що він вибрався звідти. З того, що осілі в Києві соромилися називати оточенням. А ті, хто прорвався в Артемівськ, не соромляться назвати пеклом.

Чимало знайомих, журналістів і волонтерів трохи з подивом зізнаються, що на передовій або хоча б поблизу передової вони почуваються спокійніше і впевненіше, ніж удома.

Словам цих відважних людей, як і словам знайомих фронтовиків, вірю більше, ніж монотонним спічам "розмовляючих голів" в уніформі, обтічним фразам експертів і зумисному "бодрячку" окремих задерикуватих хлопців із соціальних мереж. Коли від тих, хто присутній там реально, а не віртуально, чую "прорвалися, хто зміг, з тими пораненими, котрих змогли забрати...", "у прориві втратили всю техніку, 10 км пішки", "вже підтверджена загибель 87 чоловік", — з'являється переконлива причина не вірити фразам про "плановий відхід" і "30 поранених". Бо знаю: ці люди кажуть тільки про те, що самі бачили, діляться тільки тим, що самі пережили, і пишуть тільки про те, що самі перевіряли. Є підстави вірити. Вони воюють, вони рятують, вони ризикують. І вони не брешуть.

Соромно брехати, прикриваючись війною. Це ображає пам'ять полеглих. Така брехня стає ще більш принизливою, коли її легко спростовує ворог, тиражуючи кадри полонених бійців (чимало яких до залізки відстріляли БК), загиблих воїнів, спаленої "броні". Таку "ефектну" картинку він, ворог, може собі дозволити приправити будь-якою брехнею.

Чим відповідають бійці з державної інформаційної "передової"? Нудні мужики в камуфляжі, які щодня довго і втомлено зачитують нескінченний перелік обстріляних населених пунктів та блокпостів, — не найефективніший спосіб повноцінного інформування населення про події на фронті. Стомлені вожді зі стомлюючими промовами? "Подивився заяву Порошенко. Бреше він, а соромно чомусь мені", — щиро і стисло написав у fb колега Сергій Тахмазов, який нині дбайливо опікується 17-ю танковою.

Що ще в тренді? Сюжети про похорони і поранених. Важливо, потрібно, святе. Але (даруйте мимовільний цинізм) така "картинка" істотно домінує над реальною бойовою. І не з вини журналістів. Відео підбитих ворожих танків, знищених бойовиків, полонених найманців, захопленої техніки — найчастіше або любительська зйомка бійців, або результат титанічних зусиль (помножених на особисту відвагу) військових кореспондентів, які добувають потрібні кадри не завдяки, а всупереч відповідним державним службам. Але ж нічого не потрібно видумувати. Є реальні подвиги. І реальні герої. Проте країна, на жаль, не чула про багатьох із них. Зате вона напам'ять вивчила імена персонажів, розкручених телевізором і соцмережами. Хоча підозрюю, що не всі з них герої.

Додам: багато волонтерів, які виконують за державу її роботу, заслужили право на державні нагороди чесно й давно. Заслужили, як мінімум, не менше, ніж деякі військові. Про "гуманітаріїв" (як часто жартома називають волонтерів) з незмінною повагою говорили всі військові, з якими я зустрічався. Часто відмовляючи в такій повазі вищим чинам. Із Главковерхом включно. Воювали — мають право. Багато їх уже спокутували своєю кров'ю чужу вину.

Уточнення для легко збудливих: ці люди, офіцери і солдати, добровольці й мобілізовані, не збираються штурмувати Банкову або організовувати "третій Майдан". Вони чесно виконують свій обов'язок. І мають право очікувати, що його так само чесно виконуватимуть інші. Всі. З Главковерхом включно.

"Цікаво, якщо не писати правди про війну, ситуація на фронтах зразу покращає? І ми нарешті почнемо перемагати? Спробуймо... Все як належить: путін — х-ло, бути добру, і Слава Україні!..

Висока брехня. Нице славослів'я. Істеричний страх правди, і фанатична віра в доброго царя... І десятки тіл, які гниють у полях...

Найбільше я не хочу, щоб обезумілий від болю та безвиході натовп зніс вас усіх до чортової мами. Не хочу, бо на це розраховує наш найзапекліший ворог..."

Гіркі слова чесного й мужнього волонтера Юрія Касьянова, одного з перших, хто намагався застерегти владу від дебальцевської трагедії. Таких, як він, намагалися й намагаються цькувати. Щиро. Що найстрашніше. Вважаючи, що будь-яка думка, яка йде врозріз із офіційною, ллє воду на млин ворога.

"Ти що, хочеш третього Майдану?" — майже люто випитував мене днями колега, з яким ми пліч-о-пліч пройшли два попередніх. Ні, не хочу. Я його чесно боюся — дурна, але цілком щира фраза. Але якщо влада зробить його появу неминучою, я зроблю все, що в моїх скромних силах, аби піднявся четвертий. Який, дасть Бог, стане останнім. А поки що роблю все, що в моїх скромних силах, аби не сталося третього. Бо, за словами незнайомого, але близького мені Юрія Касьянова, "на це розраховує наш найзапекліший ворог..."

Мені, як людині, може бути бридка Штепа. Я лише недавно дізнався про існування Коцаби, і багато що зі сказаного ним викликає в мені огиду. Але я відмовляюся сприймати цих персонажів як найстрашнішу загрозу конституційному ладу держави. Доки інші, забруднені кров'ю, персонажі засідають у вищому законодавчому органі, пускають коріння в КМ та судах, "пасуться" в АП і в TV-ток-шоу розповідають, як саме нам слід реформувати країну.

Я маю право сумніватися в компетентності людини, котра виносить догану за неспроможну кадрову політику главі ОДА. Бо саме її призначенці в ГПУ, НБУ та МО стали ледь не еталоном некомпетентності у доручених їм сферах.

Я маю право сумніватися в щирості намірів людини, котра виступає проти присутності російських миротворців і закликає вважати Росію агресором. Але при цьому зберігає своє виробництво у РФ. Мотиви неважливі, виправдання несуттєві. Ми ж воюємо, ні?

Я маю право сумніватися в наявності логіки в діях людини, котра спочатку гнівно відкидає саму можливість введення миротворчого контингенту, а за тиждень закликає до появи на наших землях "блакитних касок".

Я маю на це право, як і кожен із вас. І, як майже кожен із вас, я страхаюся "третього майдану". Бо на це розраховує "наш найзапекліший ворог..." Який фінансує періодичні видання, що роздаються безплатно щоранку. Величезним накладом.

Мені не важливо, як саме звати того, хто свідомо, з малодушності чи від недомислу гальмує проведення реформ. Мені байдуже ім'я того, хто бере під особисту опіку реставрацію старих схем. І особисто я не вірю в розмови про необхідність штучної єдності перед обличчям природного зовнішнього ворога. Ми це вже проходили при Ющенку. Тільки тоді не було війни.

"Чому нам не дали взяти Горлівку, коли її фактично залишили сепари?
Чому ми тут стоїмо? Ми воюємо чи не воюємо? Якщо не воюємо і "Порошенко — президент миру", то що ми тут робимо? А якщо воюємо, то якого біса ми тут стояли з осені, не наступаючи й не укріплюючись? І даючи обстрілювати себе щобожого дня?
Чому зв'язок із сусідами у нас з'явилася тільки через чотири місяці?
Чому військкомати нам надсилають не тих, хто потрібен, а тих, кого призвали?
Чому жодна бригада не укомплектована повністю?
Чому ми не воюємо бригадами, чому підрозділи однієї частини розкидані по секторах?
Чому артилерії не дозволяли вести вогонь по розвіданих цілях?
Чому ми мусили дивитися, як противник розрізає нашу оборону, відтинаючи опорні пункти, і не мали можливості просити "арту"?"

Їх тисячі, цих "чому", стримано запитуваних військовими. Я не Главковерх і навіть не воєнспец, щоб спробувати на них відповісти.

Я можу лише озвучити своє "чому".

"Чому" в можновладців не спрацьовує інстинкт самозбереження? Тільки тому, що (з їхньої ж подачі) не був покараний жоден із тих, хто прямо чи побічно допустив війну?

Більшість зустрінутих мною фронтовиків пишаються тим, що воюють за Батьківщину. Але що це війна за Батьківщину, розуміють далеко не всі з тих, хто не воює. Так, можна списати це на інфантильність чи боягузтво. Так, неможливо примусити любити Вітчизну. Так, безглуздо вимагати від людини героїзму. Одні мовчки йдуть під кулі, інші галасливо сперечаються, кому й чому була вигідна їхня смерть.

Рік тому виникла тверда впевненість, що в цій країні завжди знайдеться критична маса готових померти в ім'я любові до Батьківщини. Думка про грядущу війну, хоч би якою дикою вона тоді здавалася, не лякала. Лютий 14-го переконав, що завжди знайдеться необхідна кількість людей, готових піднятися на повен зріст.

Але смерть щодня забирає кращих. В Ізваринському та Іловайському котлах. У боях за Луганський і Донецький аеропорти. Після "операції з планового та організованого виведення частини підрозділів із Дебальцевого". Які "поставлені завдання виконали повністю"…

Хотілося б уточнити, які.

Цитуємо президента. "Ця позиція і успіхи нам були необхідні в Мінську під час переговорів і після Мінська. Ми змогли продемонструвати всьому світові істинне обличчя бандитів-сепаратистів, підтримуваних Росією, яка виступила гарантом і безпосереднім учасником Мінських переговорів…"

Чи не занадто висока ціна за демонстрацію?

Все пропало? Ні, все тільки починається.

Ми дивна нація.

Ми пройшли Майдан, і нам знайоме це разюче відчуття, коли "по телевізору" все здавалося страшнішим, ніж наживо. Коли ти підживлювався силою від людей, що оточували тебе. Впевнених у власних силах, переконаних у власній правоті. Які вірили в те, що робили. Які робили те, що вважали єдино правильним. Вони не озиралися на тих, хто ховався за їхніми спинами, і дивилися в очі тим, хто цілився їм у груди.

Ті, хто не забув, як падало небо в лютому 14-го, хто не боявся підпирати його міцніючими руками, — у 15-му відчувають природну, майже фізичну потребу бути ближчими до тих, хто твердо стоїть на поритій осколками землі. Хто не сумнівається, що ця земля завжди буде нашою. Хто знає, що рабів не прописують на небесах.

Ми видушуємо з себе накопичене десятиліттями, а то й століттями рабство по краплі. У нас менше рабства з кожною пролитою краплею крові. Минув рік відтоді, як ми отримали перше щеплення від страху вирішувати свою долю. Коли відчайдушні хлопці ціною власного життя навчали нас не боятися.

"Боятися немає сенсу". Промовистий напис, начертаний на вистиглому бетоні крайнього блокпоста неподалік Мар'їнки. Початок лютого. Кулемет, мішки з піском, національний прапор, уламок бетонної плити зі слідами запеченої крові. Велика вирва неподалік. "Два дні тому машина, що приїхала з того боку, рвонула під час огляду. Чи то смертник, чи то йому просто підклали вибухівку. Два "двохсотих" — боєць і взводний", — офіцер під позивним "Буря" говорив про загиблих рівним суворим голосом. Тут намагаються не давати волі почуттям. Емоції видавав хіба що стиснутий кулак.

"Учора сепари підкинули роздруківки. Моє фото, фото дружини. Мовляв, бійся. А боятися немає сенсу. Якщо не боїшся перемогти..."
Сергій Рахманін, "Дзеркало тижня"