ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Федір Брецко: Як вийти з війни на Сході України

    16 квітня 2021 п'ятниця
    Україна та Путінський режим.

    Роздуми ужгородського історика та педагога Федора Брецка про сучасні геополітичні події: війну на Сході, Путінський режим та митарства Європи.

    Був 2014 рік

    2014 рік був надто багатим на події: крах режиму Януковича, санкції та контрсанкції щодо Росії, економічна криза, обвал російського рубля, референдум у Криму та приєднання півострова, зниження ціни на нафту, зміна режиму в Україні, виключення Росії з «великої вісімки», антитерористична операція на Сході України тощо.

    Приєднання Криму викликало могутній підйом консолідації, який нагадував прихід Путіна до влади, і дивно, що ця консолідація проходила на фоні тривалого падіння рівня довіри до влади і невдоволення нею. Це невдоволення змінилося різким підйомом та реанімацією імперських патріотичних настроїв. Путін відчув себе ніби імператором на фоні масового усвідомлення його можливості щодо виходу Росії з економічної кризи та відновлення статусу великої держави.

    Ймовірність війни — це оцінка загального рівня російського негативу: мов у Україні відбувається громадянська війна і її причини в тому, що нове керівництво після перемоги збройного бандерівсько-нацистського перевороту не зважало за необхідне домовлятися з жителями Сходу. До ймовірності війни підштовхують заяви влади України, що в них уже йде з РФ війна, рішення про визнання Росії агресором. У Росії миттєво реагують на всі виклики та сигнали української сторони, допускаючи можливість війни не з братським народом, а з проявами радикальної позиції української влади. Думка росіян про наближення війни пов’язана з тривалістю конфлікту.

    Якщо Крим захопили за тиждень і розбиратися, чи добровільно проходив референдум, це вже вторинне, то у випадку на Сході України з місяця в місяць відбувається процес, який розкриває в реальності не те, про що твердять ЗМІ. Населення Росії влада постійно обманювала й продовжує обманювати. Однак усупереч ініціаторам процесу є очевидний зв’язок між погіршенням життя і російською присутністю в Україні.

    Україна та Путінський режим

    База Путінського режиму доволі обмежена. І немає впевненості в тому, що путіністи — ті, котрі підтримують російського президента і входять в 90 % — реально Путіна підтримують. КПРС втратила свою керівну і спрямовуючу роль радянського суспільства (режиму) фактично в тому ж році, коли з’ясувалося, що 99 % її підтримують. Тому тут передбачити нічого неможливо. Важливо те, що вже зараз виплили на поверхню фактори агонії Путінського режиму. Та не виключено, що система забажає, зробить спробу відновити себе через зміну режиму. Фактори з метою виживання, відновлення та самозбереження Путінського режиму були сформульовані ще в 2012—2013 рр. Тоді Кремль та Путін прийняли на озброєння доктрину стримування Заходу. Тобто вони стали готувати себе до безмежної влади на необмежений час через стримування Заходу. Це повернення якоюсь мірою до радянської моделі.

    Український Майдан просто відбувся як фактор, який полегшив експеримент із доктриною стримування РФ та став каталізатором усіх тенденцій. Путін був вимушений і обгрунтовувати цю доктрину, і шукати практичні механізми її реалізації: через анексію Криму, через ідею «русского мира» і так далі. Він отримав військово-політичну мобілізацію і 80 % підтримки, небачені для будь-якого лідера. Але одночасно ці фактори почали працювати і на агонію режиму. І це — парадокс, закон непередбачуваних обставин. Спочатку доктрина стримування веде до мобілізації населення. Але для того, щоб її зберегти, потрібна постійна присутність військової агресії. Та згодом народ утомлюється від цього.

    Другий фактор підтримки, який нині посилює агонію, це залежність від нафти та газу. Досі ціни на нафту та газ підтримували путінське Ельдорадо. Падіння світових цін миттєво викликало кризові явища, а санкції тільки поглибили кризу.

    Третій фактор — вертикаль. Вертикаль влади утворювала Путіну комфортне поле маневру. Ідеальна модель. Але вертикаль означає блокування, цементування всіх каналів виходу інтересів. Що залишають суспільству? Суспільство повинне виходити на вулицю, щоб себе проявити. Таким чином, те, що полегшило самозбереження, нині ввело маховик агонії. Путін уже ніколи не зможе вийти з моделі осадженої фортеці. Він не зможе правити, дозволяючи певний лібералізм. Лібералізм дозволить вийти на поверхню всьому невдоволенню. Путін не зможе вижити в цій ситуації. Отже, буде постійний пошук ворога всередині країни та зовні. Кремль буде змушений видумувати механізми для підтримки моделі осадженої фортеці. Звичайно, це — воєнні дії та підтримка сепаратистів. Але є й інше. Ми побачили дивну здатність Кремля до експерименту щодо незвичайних видів війни: неоголошена гібридна війна, митна, економічна, газова, інформаційно-пропагандистська тощо.

    Якщо Путіну вдасться тактика примушування України до миру на його умовах, він буде продовжувати економічний, фінансовий підрив України, буде чекати дефолту України. Буде шукати такі фактори, як кооптація: підкуп частини української політичної еліти, зв’язок із українськими олігархіями. Кремль задіє багатогранність засобів підриву України. І російська еліта дуже вміло використає це й усередині Росії.

    У чому сила і слабкість режиму Путіна? Путінський режим, як і система, виключно слабкі з загальноприйнятої точки зору. І перехід Кремля до війни — до війни з Україною і до війни-протистояння з Заходом — це компенсація обмеженості та виснаження внутрішніх ресурсів управління. Нині в Росії спостерігається вичерпність економічних, фінансових, адміністративних ресурсів. Водночас посилюється політична пустиня, оскільки немає альтернативи, а з виходом у минуле Путіна втрачається політичний ландшафт. Влада буде деякий період годувати людей риторикою, а потім перейде до репресій, оскільки інакше вона розпадеться.

    Ми повинні чітко розмежувати: до якої міри Путін — рушійна сила, а до якої — заручник. Нині Путін, який володіє всіма повноваженнями та завдяки єльцинській Конституції стоїть над суспільством і політичною системою і нікому не підконтрольний: а) втрачає адекватність; б) втрачає конт­роль над ресурсами; в) не може контролювати наслідки своїх дій. І це видно з української політики Путіна. Крим, можливо, був усвідомленим сценарієм консолідації влади в момент послаблення сусідньої держави. Злодій зняв шапку і цим справа могла закінчитися.

    Але Путін за інерцією зробив помилку і став заручником своєї системної помилки. Він пішов далі, висунув ідею «русского мира». І після цього він уже перестав контролювати події, став заручником військово-патріотичної моделі. Його помилка полягала в тому, що російська еліта думала, що він впорається з санкціями. Помилковим було уявлення про те, що Захід і особливо Німеччина це проковтнуть. Не впоралися зі санкціями і Німеччина це не проковтнула.

    Путін — головний заручник політичного режиму Росії

    Хоча Україна та інші сусідні незалежні держави — Білорусь та Молдова — приречені бути прифронтовими державами доти, поки існує Росія як заморожена імперія. Цим країнам доведеться зважати на те, що вони — поле протидії й конфронтації Росії з Заходом, а також спроби Росії повернутися до певної форми брежнєвської доктрини. Це — по-перше.

    По-друге. Самодержавна влада не може позволити собі зізнатися, що вона боїться якоїсь п’ятої колони. Вона може знищувати внутрішнього ворога, тільки пояснюючи населенню, що вона — п’ята колона могутнішого ворога, який стоїть на горизонті. Отже, зовнішній і внутрішній ворог у тактиці утворення політичної Сахари повинні бути пов’язані.

    По-третє. Російське суспільство слід очищати від корупції. Якоюсь мірою Путін повинен зробити те, що робив у свій час Сталін або Мао Цзедун — провести очищення еліти. Очищення еліти від корупції означає відмову Путіна від контракту з нею. Контракт полягає ось у чому — я вас не чіпаю, робіть усе, що бажаєте, розкрадайте країну в обмін на лояльність. Звідси він повинен буде відмовитися від принципу лояльності. А це вельми небезпечно для нього.

    По-четверте. Якщо ми поглянемо на історію Росії, то на відміну від країн Східної Європи в Росії відсутні традиції революцій, які змінюють владу. Остання революція, коли маса народу йшла на Москву, це був Пугачовський бунт. Все інше було переворотами при використанні протесту на вулиці. Лютнева та Жовтнева 1917 року революції — це перевороти при використанні російських народних мас. Нині ми перебуваємо в зовсім новій, унікальній ситуації, коли метафора або паралелі з історією не допоможуть нам передбачити, що відбудеться. Нині система сама штовхає людей на вулицю. І відсутність будь-яких механізмів вирішення проблем та відповідей на виклики веде до накопичення суспільної руйнівної енергії.

    Таким чином, народ вийде на вулицю. Коли — не знаємо. З якими лозунгами — соціальними чи соціально-політичними — сказати важко. Але сама система утворює ефект киплячого чайника з закритою кришкою. Обрушення економіки может сприяти зміні режиму або перевороту. Щодо російської еліти, то вона в персональній якості інтегрована у світ. Тому навряд чи вона у своїй більшості готова до закриття Росії й до війни з Заходом.

    По-п’яте. У вірних прихильників «руської ідеї» дійсно є купа причин для невдоволення Путіним. Останній дійсно в їх очах повинен бути наразі зрадником. І не тому, що він зрадив ідею «ЛНР» і «ДНР» та ідею розширення «русского мира». Можливо, нині вони починають розуміти сутність Путіна і його влади. «Путін — не російський націоналіст. Путін — імперщик, традиційний російський самодержавний лідер, який розуміє, що збереження Росії в нинішньому географічному форматі не дозволяє йому бути російським націоналістом. Бо російський націоналізм — це розпад, це означає «годі годувати Кавказ», російський націоналіст вимагає відділитися від Кавказу, башкирів і татар та утворити нарешті російську національну державу», — зазначає експерт Інституту Брукінгса в США Лілія Шевцова. Але це кінець Російської Федерації, чого Путін допустити не може.

    Путін вчасно зрозумів, що далі не зможе розвивати ідею «русского мира», і відступив, а отже, в принципі зрадив ідею «русского мира». Анексією Криму і війною в Україні Путіну вдалося призупинити перехід російського націоналізму в опозицію до Кремля. Після української драми російські націоналісти підтримали Путіна, але тимчасово. А зараз вони у прострації й дезорієнтації.

    Погляди на вихід із війни на Сході України

    Україна опинилася в геополітично і цивілізаційно невизначеному просторі. З одного боку, з падінням СРСР завершився поділ світу на сфери впливу за Ялтинсько-Потсдамського консенсусу. Ось чому формально Захід і світ не визнали за Росією права на включення України у сферу впливу. Проте з іншого боку ті розгубленість та шок, з якими Захід сприйняв анексію Криму, є зайвим підтвердженням неформального визнання сфери впливу України за Росією. Захід не зрозумів, що після того, як він віддав Росії Грузію, російська система не заспокоїлася, а отримала підтвердження того, що Захід усе проковтне і змириться. Україна — це продовження, це відповідь Путіна на анексію грузинської території. Суспільна думка Європи кардинально помінялася після загибелі малайзійського літака М-17, обстрілів Маріуполя... Нині у принципі Путіну мало хто потискує руку. Російська політична еліта — це еліта, якій немає місця в європейських політичних та інших салонах.

    Сьогодні немає домінуючого погляду на Україну. Є лише підходи, їх три. Перший — давайте домовлятися дипломатично-мирним шляхом. Другий — давайте стримувати Росію мирними економічно-фінансовими санкціями. Третій — давайте надамо Україні військову допомогу. Всі підходи щодо України випливають із розуміння того, що Європі потрібна могутня суверенна держава, яка обрала євроінтеграцію. Ось чому врешті-решт Старий Світ надав, надає і надаватиме Україні допомогу для підтримки реформ. Хоча не секрет, що є окремі сили на Заході, які хотіли би легітимізувати нинішню ситуацію в інтересах країни-агресора. Проте на офіційному державному рівні всі країни ЄС не підтримують такої думки. Це означає, що ніякий мюнхенський варіант в стилі минулого століття з приводу поділу України не пройде. Європа стала на бік країни, яку настигла агресія. Європа формує новий міжнародно-правовий формат, який би вирулив ситуацію в українсько-російському конфлікті. Всі учасники і Нормандського формату, і Женевського, і Мінських домовленостей ставляться до України з великою повагою.

    Що турбує? Незрозумілим є те, до якої міри українці вирішили вийти із однієї дуже складної ситуації. Ситуації гібридної війни, яка називається «ні війни, ні миру», коли в Україні агресор, але не вводиться воєнний стан. Ця ситуація аморфності та стирання граней між війною і миром не дає можливості й міжнародній спільноті визначитися з відповіддю. Коли немає війни, є агресивні дії, незрозуміло хто їх веде, то й міжнародне співтовариство також не відчуває відповідальності за рішення. Я не виключаю, що Заходу це вигідно. Парламент України оголосив Росію країною-агресором, але Україна навіть формально не оголосила війну Росії. Україна не може оголосити війну ядерній державі. І Захід цього не хоче, а водночас європейське співтовариство опинилося в міжнародно-правовому вакуумі, спостерігаються розсіяність, дезорієнтація і нерозуміння, як вийти з такого глухого кута, як вийти зі стану війни і водночас не загострити зіткнення з Росією та допомогти Україні.

    Президент України Петро Порошенко запропонував мирний план, який закріплений у Мінському форматі вересня 2014 року. І Путін також «бажає» Україні «миру». Він дуже йому вигідний тактично.

    По-перше, можливість зайве принизити Україну і показати власному народові чергову «геополітичну перемогу».

    По-друге, підривати позиції Порошенка в Україні, оскільки президент буде змушений вдаватися до денонсації договорів українсько-російських відносин, проштовхувати через парламент ратифікацію різних «конвенцій про нейтралітет», що викличе шквал критики.

    По-третє, це зніме з порядку денного питання про нові санкції і дозволить «проштовхувати» їх скасування взагалі. Але через деякий час у справу вступить фактор «ДНР» і «ЛНР», які нікуди не зникнуть. Вони будуть заявляти, що вони — суверенні держави, нічого не знають, звільняють Новоросію і вимагають виведення ворожих військ.

    Україна поки що не здобула стратегічну перемогу, коли мовиться про початок реальних реформ, у які повірило б усе українське суспільство. Проте Україна вже кілька разів виграла тактично. Україна виявилася здатною зупинити агресивність ядерної держави. Вона довела, що може оборонятися. Довела готовність до мобілізації й до жертв. Довела високий ступінь консолідації суспільства. Україна розбудила світ, розбудила Європу, вивела ліберальні європейські демократії зі стану летаргії й паралічу. Отже, Україна зайняла і переможно утримує нішу тактики в європейській та світовій геополітиці.

    Федір Брецко,
    вчитель історії та правознавства Ужгородської класичної гімназії, вчитель-методист, відмінник освіти України, нагороджений відзнакою Василя Сухомлинського

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору
    Похожие новости