І знову про втрачений Ужгород... (ФОТО)

Іноді нас питають: чому ви пишете історії лише про інтелігентів та багатіїв, чому не розкажете про життя простих ужгородців робітничих професій? Сьогодні якраз розкажемо і покажемо фактично реконструйовану зі старих, збережених родиною, документів і фотографій історію життя звичайного залізничника Мігая Кендереша.

Історія ця дуже цікава, бо навіть походження Мігая Кендереша є загадкою, яку досі не до кінця можуть розгадати його нащадки. Від бабусь до онуків переходила кожного разу видозмінена легенда про те, що хлопчик Мігай виховувався у сім'ї бідного ужгородського колесара, аж поки одного дня, коли почав збирати документи для вступу на службу до залізниці, раптом не вияснив, що ніякий він не Мігай, і не Кендереш. Його справжнє ім'я – Мігай-Міклош Бачинський, а народила його донька священика Бачинського Анна, котра мала роман з угорським гусаром. Аби не соромити відому священицьку династію Бачинських, батько примусив Анну віддати незаконнонародженого хлопчика. За опікунів обрали ужгородське подружжя Кендерешів, у яких не було власних дітей.

Легенда ця за роки усних переказів обросла неточностями: священик Бачинський був чи-то з Середнього, чи-то з Собранців, а коханим Анни був, за однією версією, красень-гусар, а за іншою – сам бідний колесар Кендереш. Однак документи руйнують усю романтику, і за ними сімейна легенда постає в дещо іншому світлі. Те, що Міклош був незаконнонародженим, записане вже в його свідоцтві про народження. Там же значиться, що мамою Міклоша була кухарка Анна Бачинська, а батьком – колесар Мігай Кендереш, обидва – греко-католики. Місце народження в документі не зазначене, а от місцем проживання на момент видачі документу значиться Ужгород.

Коли через багато років, в угорські часи, Міклош-Мігай для отримання угорського громадянства мав довести своє походження, у листі до міської влади він писав, що не має жодних відомостей про свою маму. Мовляв, двоє ужгородців, котрим уже за 80 років, розповідали йому, що Анна Бачинська проживала на вулиці Швабській з 1860-их до 1900-го, куди ж поділася далі – невідомо.

Тема походження Міклоша-Мігая так і залишилася таємницею, повною здогадок, протиріч і припущень. Нині нащадки на основі старих документів припускають, що Анна Бачинська у 1882 році народила Міклоша зовсім юною, і лише після цього побралася з Мігаєм Кендерешем. Проживала пара на вулиці Швабській, 5, ймовірно, там таки Мігай мав майстерню, у якій виготовляв дерев'яні колеса. З того, що хрещеними для свого сина він обрав місцевих німців (зокрема, хресною була представниця відомої в ті часи в місті сім'ї Крон), можна зробити висновок, що зі швабською громадою він дружив, а, можливо, навіть сам був нащадком німецьких переселенців.

Малий Міклош-Мігай теж зростав у будинку на вулиці Швабській (цей будинок мав би бути поруч зі спорткомплексом "Динамо", нині там зводять новобудову), але у 1896-му переїхав із сім'єю на Радванку. Тоді Радванка була окремим від Ужгорода селом, а район нинішніх вулиць Гагаріна і частково Української називали присілком Болотина. Саме на Болотині стояв будинок, у якому проживали Кендереші. У листах до них адресу спершу так і записували: село Радванка, Болотина, і лише потім змінили на Головну вулицю, 11. Мігай-Міклош відвідував ужгородську горожанську школу, закінчивши 4 класи. У 21-річному віці рік відслужив у австрійському війську, після чого повернувся додому і влаштувався на залізницю. Все життя він був затятим любителем механіки, обожнював транспорт. Тож не дивно, що в юності обрав саме фах залізничника. У ті роки робота на залізниці була новаторською та престижною, хоча і дуже небезпечною.

У 1909 році "MAV", тобто Угорська державна залізниця, листом із Дебрецена направила Міклоша Кендереша на роботу до Ужгорода. Посада його на той час називалася "фийкеш", тобто гальмівник. Про цю посаду на залізниці забули відтоді, як вигадали пневматичні гальма. Однак на початку століття гальмівник виконував вкрай важливу функцію – допомагав поїздові зупинитися. Через кожні чотири-п'ять вагонів (це залежало від складності маршруту та завантаження потягу), чіплявся вагон з постом гальмівника. Він мусив уважно слідкувати за всіма сигналами, які подає машиніст. Коли потрібно було гальмувати, машиніст давав гудок, а гальмівники на своїх постах, вручну, за допомогою важелів, мали притискати гальмівні колодки до коліс потяга. Ця робота потребувала неабиякої фізичної сили, уваги і витривалості (вагончики гальмівників були, як правило, відкриті, тож продувалися всіма вітрами, не захищали від холоду). На залізницях у ті часи не раз траплялися аварії через те, що гальмівники, через погані погодні умови і видимість, не чули і не бачили сигналів машиніста, або засинали вночі від перевтоми.

Хоча робота ця була дуже важкою, Міклош-Мігай її просто обожнював. Діти не раз потім згадували, що батько страшенно пишався тим, що є залізничником. Навіть така "брудна" робота у той час вимагала від залізничника ідеального зовнішнього вигляду. Працівники залізниці носили строгі мундири, схожі на військові, які мали бути ідеально чистими і випрасуваними. Чоботи у них теж мусили бути завжди чистими і блискуче наполірованими. Цікаво, що залізничники, яких брали на роботу, урочисто складали присягу, в якій, окрім обіцянки вірно служити і гідно виконувати свої обов'язки, йшлося і про зобов'язання не розголошувати секретів залізниці.




У 1906 році Міклош-Мігай одружився. Його нареченою стала проста ужгородська дівчина, служниця Марія Дрозда. Родом вона була із Середнього, рано втратила матір, після чого переїхала до старшої сестри, котра проживала в Ужгороді з чоловіком. Після весілля Марія вже не працювала, а вела господарство і виховувала дітей, котрих у подружжя згодом народилося аж десять.

У Першій світовій війні молодий залізничник участі не брав, оскільки у військовий час працівники зв'язку та транспорту звільнялися від мобілізації. Але супроводжував воєнні потяги, адже під час жорстоких боїв в Карпатах постачання австро-угорської армії проходило залізничним сполученням Чоп-Ужгород-Ужок.

Після війни і розпаду Австро-Угорщини, Мігай перевівся з "MAV" до "Чехословацьких залізниць". Для того мусив скласти у Кошице переатестацію і довести професійну придатність. У 1921-му же році, Мігай-Міклош склав спеціальний екзамен і став старшим кондуктором. Ця посада на залізниці теж була дуже відповідальною і складною. Старший кондуктор був кимось на зразок начальника потягу. Це він подавав машиністові сигнал на відправлення потягу, а під час руху між станціями мусив перевірити у вагонах наявність вільних місць, повідомивши про це телеграфом на наступну станцію. Якщо це робилося абияк, поїзди були набиті пасажирами, а це – завжди ризик нещасних випадків. Тому кожні кілька років старший кондуктор Мігай Кендереш мусив проходити в Кошице переатестації, за результатами яких, до слова, його завжди відзначали, як дуже пильного і відповідального працівника.

Зберігся серед його документів і лист про компенсацію за нещасний випадок, що стався під час виконання ним службових обов'язків. Яку саме травму отримав Мігай-Міклош, там не зазначено, є лише дані про те, що протягом місяця він не зможе працювати, а залізниця зобов'язується виплатити йому допомогу на лікування. До речі, одразу по одужанні він знову мав скласти екзамен-атестацію на відповідність професії.

На пенсію наш залізничник вийшов, коли йому виповнилося 50 років. Залізниця проводжала його листом із подякою. Збереглися і дані про те, якою саме була сума пенсії. На рік вона складала 12 тисяч чеських корун, що було на той час досить вагомою сумою (наприклад, судячи з тогочасної реклами у газетах, місячна платня за щоденне триразове харчування у ресторані складала 300 корун). Коли померла дружина Мігая-Міклоша, а сталося це у 1933-му, додатково до пенсії залізниця почала начисляти йому ще 144 коруни щомісячно на утримання дітей.

Смерть дружини Марії Мігай-Міклош переживав дуже сильно. Він залишився сам із сімома доньками (інші троє дітей померли у ранньому віці). Виховати усіх допомогла найстарша донька Ілонка, котра зареклася, що не вийде заміж і не покине сім'ю, поки наймолодша із сестер не знайде собі чоловіка. Надзвичайно роботяща і добра Ілонка слова дотримала. І навіть коли вийшла заміж, то обрала собі за пару вдівця з чотирма дітками, котрих вона також виростила, при цьому так і не народивши ніколи дітей власних.

Але 1933-ий рік був для Мігая-Міклоша переломним не лише через смерть дружини. Нащадки досі не знають, що тоді сталося, але раптом Мігай-Міклош відмовився від прізвища свого батька, змінивши всі документи на ім'я Міклош Бачинський, тобто взявши прізвище матері. Більше того, він навіть прізвище усіх доньок змінив, через що і зародилася родинна легенда про те, що він лише на схилі літ довідався про своє походження.

У 1941 році, коли в Угорщині прийняли так званий третій антиєврейський закон, Міклошу знову довелося покопатися у родоводі. Цього разу на вимогу угорської влади міста він мав довести своє неєврейське походження, аби мати можливість отримувати державну пенсію. У листі на цю вимогу він відповідає, що не може надати відомостей про свою матір, оскільки не знав її, а інформація про неї за 1869 рік (ймовірний рік народження Анни Бачинської) в архіві відсутня. При цьому Міклош просив не залишати його без виплат, оскільки без них не зможе прожити у своєму старечому віці, а інші доходи у нього відсутні.

З тих часів у архіві родини залишився ще один дуже цікавий документ. Бачинський звернувся листом до міської влади Ужгорода, пояснюючи, що власників його помешкання на Радванці, євреїв Ландесман Мора та вдову Давидович, 23 квітня 1944 року забрали до табору. Їхні ж речі залишилися у будинку, тож Міклош Бачинський просить роз'яснити, що він має з ними робити. Нині нащадки неабияк тішаться, що їхній прадід не привласнив собі тих речей (як це широко практикувалося у ті часи), а виявив таку порядність.

Після 10 років вдівства і заміжжя наймолодшої доньки Берти все ще молодий душею імпозантний залізничник на пенсії вирішив у свої 60 років знову вступити у шлюб. Дружиною його стала ужгородка Юліанна Семаль, з якою він переїхав у середмістя Ужгорода, на нинішню площу Петефі. Там Міклош Бачинський проживав до самої своєї смерті у 1960-му році.

Слід сказати, що на ньому залізничники у родині не закінчилися. Саме робота Міклоша познайомила і поєднала у шлюбі його доньку Ірину та телеграфіста і диспетчера ужгородського вокзалу Імре Тоші. Імре був родом із Королева, до Ужгорода його перевели, як перспективного працівника. Історія цієї пари теж є надзвичайно цікавою. Ірина та Імре одружилися у 1940 році, проживали у службовій квартирі у триповерховому, багатоквартирному будинку, який досі стоїть навпроти вокзалу, де у 1942 році народилася їхня перша донька Агнеса. Однак сімейним життям насолоджувалися недовго. У листопаді 1944 року, Імре, як і дуже багатьох угорців та німців Закарпаття, раптово, в масовому порядку викликали до військової комендатури. Офіційно це представлялося як короткотермінове відправлення "на роботи з відновлення області від наслідків війни", а, як пізніше виявилося, їх просто відправили у сталінські табори.

Коли Імре разом з іншими угорцями вели нинішньою вулицею Мукачівською у супроводі військових, Ірина бігла за чоловіком, намагаючись передати йому їжу і дрібні речі, загорнуті у так званий "пінтлик", тобто шматок тканини. Один із радянських солдатів грубо відштовхнув її, а коли вона впала, ще й ударив ногою в живіт. А інший тут таки її підняв, обтрусив, вибачився, забрав з рук "пінтлик" і передав його Імре.

Через Мукачево і Сваляву Імре пішим переходом дістався фільтраційного табору у Самборі, де в той час лютував тиф. Молодий чоловік теж захворів, а оскільки хворих там ніхто не лікував, вже й не мав надії на одужання і тихо собі помирав. У такому вигляді його застав у Самборі давній товариш з Королева, котрий вже воював у корпусі Людвіга Свободи і якраз набирав серед закарпатців добровольців. Імре до корпусу записуватися відмовився, бо як угорець не бажав воювати проти угорців, але сталося інакше. Товариш розумів, що ідейність Імре призведе його до смерті, тож підписався замість нього. Так Тоші прийшов до тями у лазареті вже добровольцем-вояком корпусу Свободи.

Він пройшов із корпусом криваві бої, під час одного з яких ворожий військовий літак скинув прямо у гущу вояків бомбу. Солдатів розкидало у всі боки, було надзвичайно багато розірваних на шматки, покалічених, контужених. Імре теж поранило і сильно контузило, він довгий час не подавав ознак життя. Разом із померлими його мало не кинули у братську могилу, однак випадково вчасно помітили, що солдат ще живий.

Між тим, його дружині відправили "похоронку". З її спогадів, серце підказувало їй, що чоловік таки живий. Тричі на день щодня ходила молода жінка до греко-католицького собору і вимолювала у Бога життя своєму чоловікові. А через два тижні Ірина таки отримала від Імре листа, у якому він писав зі шпиталю, що в нього все добре, він живий і лікується.

До слова, Ірині у цей час в Ужгороді теж було несолодко. Хтось із сусідів доніс владі, що вона працювала у споживчій корпорації "Гондя", а тоді вважалося, що "Гондя", котра також частково займалася постачанням продовольства угорській армії, нібито сприяла і допомагала фашистам. Ірину, як "пособницю фашистів", вигнали з маленькою донечкою з квартири біля вокзалу.







Їх приютили друзі, котрі якраз збиралися виїжджати в Угорщину і попросили заодно наглянути за їхнім будинком на вулиці Руській, 27. Там трапився випадок, який Ірина не могла забути решту життя. Якось до неї у літню кухню заскочила дівчина-сусідка. Швидко пояснила, що продавала радянським солдатам вино і самогон, коли раптом з'явився їхній командир. Дівчина злякала і кинулася бігти, командир же подумав, що то біля його солдатів ошивалася угорська шпигунка, і кинувся за нею. Ірина сусідку пропустила надвір через задні двері. Коли ж через кілька хвилин до помешкання увірвалися військові, сказала, що не бачила ніякої дівчини. "А, може, то ти і є? Зізнавайся, де передавач!", – почав кричати командир. Ірина, звісно, виправдовувалася, казала, що її чоловік воює у корпусі Свободи проти фашистів. Однак командир не повірив, поставив серед кімнати табурет, наказав Ірині взяти дитину на руки, залізти на табурет і так стояти доти, поки не зізнається, де ховає передавач. Якщо злізе, мовляв, розстріляють на місці. Ірина стояла на табуреті всю ніч. Дитина плакала, руки німіли, трохи посидіти їй дозволяли солдати, коли командир виходив надвір покурити (вони ж бо знали, що самі винні у ситуації). На ранок з комендатури повідомили, що чоловік Ірині справді служить у корпусі Свободи, і її відпустили.

Коли з'ясувалася, що вона ніяка не шпигунка, офіцер перед Іриною вибачився: "Извините, гражданочка, война все-таки", але дівчина була у такому стресі, що почала лаяти його, насилаючи Божої кари. Через кілька тижнів після цієї історії до неї заїхав ординарець того радянського офіцера і повідомив: "Убили нашого офицерика-то. В окопах под Будапештом". Після того Ірину довгі роки мучили докори сумління.

Після війни, у 1945 році, Імре Тоші повернувся додому. Як ветерану Чехословацького корпусу Людвіга Свободи йому спершу пропонували залишатися жити у Празі, навіть квартиру виділили, однак Імре, коли увійшов до тієї квартири, побачив там чужі речі і розкидані на підлозі іграшки. Пізніше він розповідав, що ті іграшки його особливо вразили, адже він і сам мав удома маленьку донечку. Розумів він і що люди, котрі покинули свою квартиру можливо колись повернуться, тож займати чужого житла не захотів, а поїхав додому.

В Ужгороді йому не дозволили повернутися на роботу на залізницю. Можливо, він вважався недостатньо благонадійним для роботи на стратегічному об'єкті, адже був угорцем. Разом з дружиною Імре влаштувався до кооперативної спілки споживчих товарів, він – у відділ заготівлі, Ірина – до бухгалтерії. Рідні згадують, що Імре щодня прокидався у шостій ранку, йшов на базар, купував продукти, готував для дружини та дітей сніданок, ставши для них уособленням ідеального чоловіка. Загалом у подружжя народилися три доньки, старша з яких – Агнеса – і стала через багато років мамою ужгородського екскурсовода Юрія Яновського, котрий і розповів нам цю цікаву історію.

Тетяна ЛІТЕРАТІ